Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 43
- Предыдущая
- 43/99
- Следующая
Білокобилка передав павучка Тишку й подряпався вгору — просто у мідну вирву сонця, яке сліпило очі.
Під густою, неначе щітка, грушею біля гетьманського намета сиділа старшина: гетьман (на килимкові), суддя, обозний, осавули, курінні. Білокобилка подивував: чому це його кличе суддя, коли є гетьман, але звик не забігати наперед коня, мовчки сів за спинами курінних, по — татарськи підібгавши ноги. В грушовій гущині чикала якась птаха, неначе передражнювала гетьмана, котрий, бликнувши з — під волохатих гусениць — брів очима, густим басом, монотонно, неначе стомлений дяк у церкві, казав:
— …куль до гаківниць вісім бочок, до шмагівниць — шість, куль залізних до гармат — одинадцять бочок, олов’яних дві тисячі сімсот шістдесят вісім штук, бочок пороху тридцять вісім, олова штук одинадцять, шроту залізного до гармат чотири бочки і ядер п’ятсот сімдесят два. Цього нам вистачить тижнів на три. Припасу харчового трохи на довше. Ляхи, як я вже казав, не одступляться, дотиратимуть нас до ручки. Звідси нам не вийти…
Білокобилці в правий чобіт натекло води, й тепер він тихенько перевзувався й слухав, що гомоніла старшина, а гомоніли вони про те, що опинилися в скруті, а як з неї вийти, ніхто не знає, одні раяли вдарити на ворога на острові й перекинути його (але коли б навіть те вдалося, що робити далі, з острова їх не випустять), інші — сісти вночі на човни й веслувати в плавні («попливемо, а більше половини товариства покинемо на смерть?!»), і не доходили згоди.
— Без Недайводи (кіннота за Трубежем) нам звідси не вийти.
— Де той Недайвода…
— Було б його не відпускати, — до гетьмана.
— І що б ми робили вкупі? Возами коні не загородиш.
На скелі заманячили польські вершники, загарцювали, пускали насмішкуваті гласи. На них не звертали уваги.
— Треба посилати когось по Недайводу, — твердо сказав суддя Шкандалій і вибив люльку об закаблук чобота. Неначе печатку приліпив. — Нехай ударять ляхам у спину.
— Як ти до того Недайводи добудешся? Хто піде? Хто зможе пройти?
— Білокобилка. Він знайде способу.
— В птаха перекинеться? Або в рибу?
— А хоч би і в рибу…
Від скель повівав вітер, видував червоні порошини з гетьманової люльки.
Аж тепер Білокобилка збагнув, для чого його покликав суддя. Здогадуватися почав трохи раніше, але далеко здогаду не пускав. На серці засмоктало, хвилювання огорнуло козака. Надто через те, що вже рішуче надумав попрощатися з братчиками, від’їхавши з Січі, вже йому нова путь клалася під ноги, а тепер вона віддалялася, якщо не перетиналася зовсім. Дорога, яку йому стелили, не просто небезпечна, а майже смертельна. Навіть якщо вислизне за оце сталеве кільце, попереду чигають тисячі небезпек. Він мовчав.
Усі погляди звернулися до нього. Гетьман дивився понуро, недовірливо, Семен знав, що Бурий його недолюблює, і то невідь за віщо, чи ж за те таки характерництво, про яке гомонять козаки, чи за один—єдиний давній кпин, коли ще той був простим козаком, і гостювали вони на слободі під Мерефою, й подала на Бурого позов одна перестигла дівка, буцімто він позбавив її панянства, Бурий одвівся на Євангелії, сказавши, що «тільки помацав її за живіт», і Білокобилка по тому кілька разів перепитав: «Так м’який живіт у Параски, чи ні?», ще й розказав козакам.
Бурий жартів не любив і не розумів. Білокобилка не пам’ятав, щоб у гетьманових очах коли — небудь затріпотів крильцями сміх, в них завжди висіла якась сіра іржа, та й що інше могло бути в тих очах, не бачили вони ніколи ні дитячих личок, ні втішної мордочки котеняти, не чули скрипу колиски й не смикали його руки за її вервечки, не спочивали на павичах розмальованого комина, не пестили чорної коси на білій подушці, а бачили тільки сірі очерети, гарматні виплески, випалений татарами степ, і хіба що зрідка — чорне нутро січової корчми над протокою. Шкіра йому продубіла від порохового диму та комариних жал, душа остуділа й спеклася у важкий корж (сумний приклад Білокобилці, від якого й намагався втекти). Од малечку на Січі, відданий товариству, чесно сповняв січовий закон, обкрутився в незчисленних січах, потопав на морі, не знав іншої постелі, окрім твердих дощок у курені, не знав іншого посуду, опріч казана й кінвів, інших трунків, опріч пінної. Важкі думи круками довбуть йому голову: як зарятувати товариство, як не дати потоптати козацький звичай, як перемогти ворога, звідки взятися ласці, веселощам, дотепові? Білокобилка не гнівався на нього. Хоч сам не міг прожити без дотепу й дня, й заносило його у всі боки, і міг учварити щось таке, об чім і сам потім шкодував.
— Опріч Семена, ніхто до Недайводи не дійде…
Всі чекали на відповідь Білокобилки, розглядали його, неначе ніколи раніше не бачили, хто з надією, хто без оної, а дехто і в прижмур очей, з недовірою чи й кпином.
Семен почухав густу чуприну на потилиці, де в кожного козака, навіть найрозумнішого, лежить найпевніша думка, мовив:
— Спробувати можна…
— Спробувати чи пройти? — запитав курінний Медведівського куреня Саливон Тхір.
— Пройти!
Білокобилка зітхнув. Перед ним встала путь, зіткана з таких петель, таких небезпек, що він понурив голову.
— Чого ж похнюпився? — мовив Тхір.
— Не на весілля ж іти.
— Маєш тільки три тижні, — в очах Бурого і надія, й недовіра.
— Сьогодні вночі попливу…
— Як ми дознаємо, чи ти перейшов ворожі лінії? — запитав суддя.
Білокобилка замислився.
— У зимівнику в Дударика вже стоять кілька стіжків. Рано накосив. Одного підпалю… Може, через одну ніч, а може, й через дві.
Старшини намагалися випитати у Білокобилки, як він збирається пройти крізь ворожий табір, давали поради, але він твердо відказав:
— Я — сам!
Хоч, либонь, ще не знав достеменно, як пройде через ворожий табір.
— Ти пам’ятаєш, що маєш три тижні, — сказав наостанок гетьман, і сказав так, що Білокобилці це вельми не сподобалося.
— На подушках у дядини не залежуся.
Ще й через це не любив Білокобилку Бурий — той завжди казав останнє слово. Хоч сто скаже гетьман — він усе одно — останнє.
По дорозі до своїх куренян Білокобилка зайшов у намет до цилуриків провідати Булавку. Але бандурист його не впізнав, метався в гарячці, кликав до бою — вів за собою піснею козаків, називав на імена, а всі ті козаки були мертві. Булавка вів за собою тіні. Білокобилка знав, що вже ніколи не побачить бандуриста, не заспівають удвох на могилі, не повеселять братчиків, відстібнув від пояса невелику фляжку на срібному ланцюжку, подав цилурику:
— Такий козак помирає!.. У найвище дерево грім б’є… Якщо Булавка прийде до тями, нехай вип’є. Та дивися, не вижлукти сам, — погрозив. — Я дознаю!
Цилурик образився, закліпав об’їденими якоюсь хворобою повіками:
— Я чоловік чесний, учений…
— Учений, але мало товчений, — суворо сказав Білокобилка.
— Не вип’ю… Оддам Булавці. От хресті—бог, — чомусь скулився й перехрестився цилурик.
Білокобилка востаннє подивився на татаркувате обличчя бандуриста — такий козак був, у походах міг прожити на самій воді та на корінцях дикого часнику, останній сухар розділить між козаками, а сам і ріски не візьме в рота, шабля його не брала, кулі обминали, і ось, пукнув якийсь ляшок зі скелі, й немає Булавки, здавалося, що він з кременю, з криці, а він з гарячої плоті, але якби не здавалося так, то й інші були б слабкіші. Ти сповнив Божу волю на землі, козаче, наклав головою за свою, християнську, козацьку землю, я згадуватиму тебе. Допоки? Не знаю. І те залежить не від нас. А від того, чи заколише нас доля на шовкових травах, чи пожене зламаним кураєм по полю. А може, завтра спогад про Булавку навіки засне в Білокобильчиній голові… Не мусить заснути. Бо тоді він засне і в головах трьох тисяч нині ще живих козаків.
День конав у скісних променях зеленого сонця.
Козацьке сонце сходить у москалів, а заходить у турків, і щоб не загубилося, турки приковують його до шпилів мінаретів, але воно знову одривається і втікає в козацький край. Біля ніжного, неначе щойно викуваного серпика — два круги, ясний і темний, ясний щез опівночі, а темний тримався, і скелі стояли темні, похмурі, й чорна вода з похлипом котилася поміж них до моря, й сонно перегукувалися похриплими голосами дозорці: «Вартуй!» — «Вартую!» Натомлено кліпали в небі зірки — душі померлих, — яскраві — праведні душі, тьмяні, маленькі — грішні, завтра, позавтра побільшає над Хортицею тих і тих.
- Предыдущая
- 43/99
- Следующая
