Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 49
- Предыдущая
- 49/99
- Следующая
Я не дожидався вечора, зліз з сіна раніше, підполуднував тією ж перепічкою та рибою, добре обдмухавши з неї попіл, з вербового патичка зробив хрестика та поклав на віддяку господареві, а на ручці власної ложки — рибки викарбував першу маленьку зарубку собі в пам’ять, що минула перша доба, відколи покинув товариство на Хортиці. Ті зарубки підганятимуть мене в дорозі.
Над степом плив на розпластаних крилах коршак — підорл, — я бачив його, а він мене; либонь, з високості він бачив мене ліпше, й увесь степ, може, й моїх ворогів, плив ситий і байдужий — йому тепер вдосталь харчу — мишви в ще не вибуяних бур’янах, яєць — насидків у качиних гніздах, та й самих качок, бавився на пружних струменях. З молодого полиневого кущика виглянула голова гадючки, нагадавши мені чепурну, прилизану, з приплюснутими до потилиці вухами голову Пива, і кров знову застукотіла мені в скронях. Недарма кажуть: через ворога важко до пекла дістатися. Я дістанусь.
Сивими торішніми травами плив олень, він ішов у ту ж сторону, що й я, поглядав на мене, один раз заревів на захід сонця, а тоді закинув голову за спину й побіг. Вдарив у весняні литаври перепел, дзвін той покотився по землі. Степ кипів життям. Під ногами в мене шуміли молоді трави, вихор кошлатив кущі високої, торішньої ковили, і кущики молоденькі, ніжні — пушок на дитячих голівках, і ті й ті стануть землею, оці ось сиві — незабаром, оті ніжні — наступного року. Для того Й ростуть, щоб стати землею? Чи щоб виросли нові, молоді? Й пливла над землею вічна ковилова дума. Думка знову й знову вертає мене до Пива, до нашої змаги, бо в усьому цьому є Божий промисел, а є й людський, наш: ким і як звікувати, й для чого. Лягти під косу, упасти під вітром, прорости корінням вглиб?
…Я не впав під косу і вглиб не проріс. Вирвавшись з полону, довго тинявся по ярмарках, монастирях, містах та селах. Напала на мене чорна нудьга, а чому, й сам не знаю. Мало б бути навпаки — на волі — хазяїн своєї долі, а воно не так. Нудним мені явився світ, нудними люди, й скрізь вони такі, там, у татар, турків, і тут. Пампушками білими клопочуться і більше нічим. А нащо ті пампушки? Для чого? Більше їх з’їси, порозумнішаєш? Мабуть, є щось таке в світі, що з тієї нудьги вияснює. Іноді як обкладе мене туга важка та чорна, неначе ніч. А потім ударю лихом об землю, розвеселюся, розсміюся сам, ще й людей розсмішу. Колись я був іншим.
У надвірні козаки я поступив не одразу, деякий час, уже підпарубійком, у хазяйських недоносках пас громадську череду… Жену з поля корови та вівці, довгий батіг гадюкою звивається за мною в пилюці, а дівчата та хлопці гуляють на колодках, і одна дівчина — Баранова Устя — їх прозивали Баранами, бо всі в роду кучеряві, — з віночком на білих кучериках, усе чіплялася до мене: ану заграй на дудці, який же ти довгополий, хочеш, я тебе поцілую. Не знаю, чого вона чіплялася до мене — чіплялися й інші дівчата, обступлять, повалять, регочуться, а мені сльози бринять у очах, — але вона — найдужче. Вже я й просив її, і сварився, обходив десятою дорогою, вона однаково перестрівала. І вже потім я навмисне проїздив вороним повз її двір, а одного разу стрибнув конем через пліт (Устя брала коноплі), і вона сказала: «Чого ж ти раніше не стрибнув через пліт, без коня?» Вона вже була заміжня.
В небі зайнялися Козари, висипали інші зорі, в синьому небі вони неначе риби в синьому неводі, тут, у степу, вони великі—великі, й здається, висять над самою головою, зійди на могилу й дістань рукою.
З могили я розглядав степ, присмутнілий у надвечір’ї, парами зривалися й мчали дикі качки, лебеді пролетіли білою зграйкою й опустились на плесо в очеретах, і ніде ані лялечки людської, від того почувався певно. Людині страшно тільки людини. Лише на заході, над самою землею, хмарина, схожа на Богородицю з розіпнутим Покровом, чи це мені привиділося, чи й справді січова покровителька благословляла мене в путь. Ніч упала на степ темним крилом, заховала все живе й неживе, і тільки зорі опустилися нижче, висіли, неначе велетенські лампади.
Опівночі зійшов місяць, молодим серпом вижинав небесні оболоні, присвічував мені в дорозі.
Не страшно вночі козакові ні звіра, ні людини, але в неживому місячному сяйві увесь час здається, що хтось за тобою стежить, і степ від того сяйва неначе мертвий. Подивився в небо, у якому в безвість текла сяйна імлиста річка, шукав собі якогось знаку, запомоги — зняти з душі тягар відвічальності, запомоги не знайшов, небо було байдуже, рівно світило мені і моїй погоні — слуги темних сил весь час перетинають нашу путь, ми змагаємося з ними, часом не знаючи того, як не знаємо сили своєї — в руках та в серці. І все ж добре в степу козакові в самому серці ночі під місяцем і зорями, які гойдаються вгорі білою загравою. Тиша тінню чалапала по степу.
Я йшов, поки місяць не опустився в трави, й зорі потомилися, почали пригасати, темінь стала густішою, потім у тій темряві замелькали якісь вогники, впритул наткнувся на могилу, на ній щось блимало, ворушилося, то плакало, то співало в кілька голосів, і я подумав, чи то співають та плачуть недавні сарматські мерці, про яких розповідав Корсак, відтак зрозумів, що то справляють нічне весілля пугачі та сови. Незабаром по тому вступив у Чорний ліс. Надибав на дорогу, глуху, зарослу травою, й рушив нею.
Польний гетьман Любомирський умивався з срібного тазу, регіментар Пиво — з мідного, Любомирський випив вина з золотого келиха, Пиво — з срібного, гетьман снідав довго, товпа челядників подавала на невеликий, інкрустований яшмою столик напої та страви, Пиво нашвидкуруч закусив шинкою і вийшов з намета.
Чорний, як смола, з блискучим носом гайворон викреслив невеликий круг, сів на вершечку сухого дерева неподалік від намета й закрякав.
— А бодай ти був здох, — сказав вартовий жовнір, підвів рушницю й вистрілив. Гайворон чорною ганчіркою впав під дерево.
— Стріл добрий, а в стрільця сім літ у голові не метено, — сказав Пиво й крутнув вузького чорного вуса. — То він крякав на погибіль запорожцям.
— Тепер відай, на чию погибіль крякав, — мовив молодий шляхтич з пишним півнячим хвостом на шоломі й засміявся. Пиво хижо блиснув на нього оком, і шляхтич знітився.
Пиво в човні переплив протоку й підійшов до свого полку, який лежав у Куцій балці. Козакам було заборонено курити й розмовляти. Любомирський ще довго не виходив з намету, на острів він не попливе, спостерігатиме за боєм зі скелі. Сьогодні його військо має потяти січовиків, він і так уже загаявся в степах.
Нарешті над гетьманським наметом затріпотів прапор, гетьману подали коня, й він під’їхав на край кручі. Сяяв проти сонця позолочений панцир, вітер ворушив шовкового плаща, обшитого золотим шнуром. В ту мить затріпотіли прапори та прапорці над головами жовнірів, загули гармати на копцях, метнули важкі ядра на козачий табір. Ще один випал, ще, ще… Ядра тягнули за собою димні хвости, здавалося, то чорноголові змії шугають понад землею, вишукуючи собі здобич. Вдарили о скелі луни, порозбивали груди, гарматний гуркіт, подвоєний лунами, перетворився на ревисько, яке наснажувало поляків до бою. Вони наступали двома клинами, один клин вів регіментар Малиновський, другий — регіментар Галецький. Щойно польські лави пересягнули за копці, відповіли козацькі гармати, значно менші, й гул їхній був супроти гулу польських гармат, неначе гудіння мухи супроти гудіння жука. Потім до гармат долучилися гаківниці та шмагівниці, затинні пищалі, а далі вдарили рушниці.
Трубили труби, били бубни, в козацькому таборі гриміли котли, ті й ті довбиші збадьорювали своїх, поляки спрямували вістря наступу по двох краях козацьких шанців, побіля самої води, й коли там зав’язалася січа — замелькали списи, шаблі, келепи, коли сталося стовписько, з Куцої балки виметнувся полк Пива та вдарив по центру козацької оборони. Поляки сподівалися, що після першої налоги козаки побіжать на краї шанців, на поміч своїм, але того не сталося, запорожці відгадали ворожий підступ, стояли на місці, сипонули картеччю та кулями, й жовті, зелені та червоні кунтуші рясно встелили землю, поки перший ряд запорожців стріляв, другий заряджав рушниці, а ще за ними стояли козаки, які носили шапками та корцями кулі та порох, відміряли його. Польська лава барвиста, неначе райдуга, козача — сіра, темна, барвиста лава напирала, сіра потинала її. Козаки смалили без угаву, сховані за невеличким, сяким — таким палісадом на валу, вони стріляли полякам просто в обличчя, скидали їх у рів гострими списами. Барвисті прапори та прапорці ще посувалися вперед, прапороносці поривалися один поперед одного, щоб першими вихопитися на вал і заслужити золоті остроги, двоє чи троє й вихопилося, але остроги, либонь, уже отримали на тому світі. Запорозькі корогви стояли непохитно. Польське військо почало відступати, а далі побігло. За ними повзли поранені.
- Предыдущая
- 49/99
- Следующая
