Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 6

• Предыдущая
• 6/99
• Следующая

Раптом її обличчя посмутніло, очі налилися синьою чорнотою, вії затремтіли: ось — ось з них зірвуться сльози.

— Грішно тут, Олексію, й тоскно. Піду я, мабуть, у монастир.

— Ти? В тебе стільки гріхів…

— Через те і в монастир. Бог любить тих, що щиро каються.

— А що я без тебе робитиму?

— Знайдеш іншу.

— Такої, як ти, вже не буде.

— Дякую.

Того вечора Єлизаветі стало зле. Розболілася голова, почалася блювота. Метушилася наближена камеристка Марія Петрівна, метушився, ганяв інших лікарів Лесток, однак Наталка Дем’янівна владно й рішуче випровадила всіх, а стривоженому і зляканому Олексію прошепотіла: «Звісна річ, суто жіноче», й поклала собі руку на живіт. За тиждень Єлизавета виїхала в Приморський палац на околиці Петербурга, жила там самотньо, а також у Гостиліцах, колишньому маєтку Мініха, в Петербурзі не з’являлася три місяці, всі повеління віддавала через кур’єрів.

Кирила рік навчали в Петербурзі найкращі вчителі. А далі Олексій настановляв його:

— Життя наше, брате, помінялося, забудь про корови та кози, про вечорниці й колодки. Ти маєш стати іншим чоловіком, поміняти свій людський чин, осягнути за границею науки, навчитися жити по—їхньому. Тільки тоді ти станеш твердо на ноги, перед тобою широкий шлях, я та Єлизавета тобі поможемо. Отож не лінуйся, учися, вивчай мови, арифметику, географію, розглядай усе, але не заглядайся на принади того життя, тримай себе в шорах, і ще раз — учися. Осягни науку скільки можеш. Якби ти знав, як кепсько мені, що я вчився тільки в дячка. Але я… тут уже дещо почав тямити. Посилаємо з тобою графа Теплова, ад’юнкта академії, він буде за тобою наглядати, слухайся його, у нього гроші і все інше. Ти поїдеш не під своїм ім’ям, а під ім’ям Івана Обидовського. Запам’ятовуй зразу.

Розумиха похитала головою, сказала Олексієві, коли Кирило пішов:

— Бачила я Теплова, розмовляла з ним. Поганий він чоловік, лукавий, хитрий. Не довіряй йому.

— Звідки ти таке взяла?

— Душею чую. Підступний він.

— Ну, мамо… Та це ж призначення Єлизавети.

Кирило відбув за кордон. Спершу до Берліна, де вчився під керівництвом відомого математика Ейлера.

Вони зібралися в комірчині Григорія Любистка, бандуриста знаменитого, славетного, в нього трохи більша комірка, ніж в інших, у яких живе по два — три чоловіки. З Гетьманщини прийшла посилка з рибою: осетром, судаком, таранею, такі посилки гетьманська канцелярія посилає два — три рази на рік: канцлеру, віце — канцлеру, сенаторам, міністрам, іншим високим вельможним людям, цих посилок чекають з нетерпінням, то велике заласся. Надто в’ялена щука. Ніде так не вміють робити щуку, як на Запорожжі. Перепадає потроху й співакам, бандуристам. І ось тепер заради такої оказії в Любистка зібралися: незрівнянний бас Гаврило Головня, який нещодавно приїхав з Києва, де відбирав у Могилянській академії співаків, поважний Марко Полторацький, молодий, швидкоокий співак і композитор Максим Березовський, тенор Григорій Марцинкевич. Лущили тараню, краяли в’ялену щуку, барильце з пивом стояло на підлозі біля ніг Любистка, за його спиною на стіні висів килим, а на ньому бандура, дві люльки й турецька шабля. Прочинилися двері, до кімнати вступив Олексій. Торкнувся рукою шапки з пером, неголосно затягнув:

Усі підхопили:

Олексієві звільнили ослінчика.

— А чи ніхто з нас, братця, не сміється? А то будемо в шию бить, — сказав Головня.

— Немає серед нас дуки, — ламав спинку від хребтини тарані Любисток, а сам кліпнув невидющими очима на Олексія. Був гарний з себе, дуже гарний: буйний чуб хвилею лягав на лівий бік, орлиний ніс, круте підборіддя. — Всі ми тут… як ото в клітці.

— У золотій, — крякнув Головня.

— А де ж нам ще бути? — запитав Марцинкевич.

Марко Полторацький розгладив вуса.

— Мали б бути в Дикому полі, на Дніпрових порогах, у турчина в гостях.

— Минулося те, лишилося тільки в піснях, — проказав Головня.

— Бо немає нині таких людей, перевелися, — запально мовив Марко Полторацький. — Сидять по канцеляріях, або як ось ми отут. Немає їх. Немає Наливайка, Бородавки, Богуна.

— Може, й є, — тихо сказав Любисток. — Час не той. Вичах той час. Дехто пробував…

— Хто? — Любисток.

— Гордієнко. Мазепа.

Головня подивився застережливо, приклав пальця до губів.

— Та те я й кажу, що минулося, що воно ні до чого. Ми ось тут, а на наших землях…

— Її величність, — мовив, дивлячись у підлогу, Олексій, — учора видала указ, за яким москалям забороняється купляти землю в Україні. — Всі зрозуміли, що тут не обійшлося без Олексія, він сам натякав на це. — Часи справді інші, треба ладом, покорою, вірною службою, — додав.

— Колись було шаблею, — зблиснув очима Марко. — Але справді: минулося. Все минулося. Навіть край наш споганів, там теж так холодно, як і тут. Нанесли москалі постолами холоду. І все міряють: землю, воду, я вже не кажу про пшеницю… — І зняв зі стіни бандуру:

Зарипіли двері. До комірчини вступив Федір Дуб’янський, з Понорниці біля Новгорода — Сіверського. Марко вдарив по всіх струнах:

У Дуб’янського донька фрейліна одружена з князем Долгоруким, чотири сини, гвардійські офіцери, при ньому остерігалися непевних слів і крамольних пісень. Він благословив трапезу:

— А край хрещений і тут. І води тихії, і зорі яснії.

— А так — так, — закивали головами співаки.

— І все — таки зорі у нас інші, — уперто мовив Полторацький.

— Треба бачити зорі скрізь, — прорік Дуб’янський.

По одному порозходилися всі. Залишились Олексій Любисток, який довго тужив на бандурі, відтак відклав. Йому особливо була немила чужа сторона, він не приховував своєї нехоті тут жити, презирства до московських порядків. Повів сліпими очима:

— Сидимо ми тут, як папуги в клітці. А там… Та не буде гірше, як у нас на Вкраїні, — проказав, переінакшивши слова думи. — Як скасували гетьманство, як настала колегія з царським намісником, запало все. Москалики що хочуть, те й чинять. Посіли всі землі, і право, і закон. Військові команди забирають усе без будь — якого права: збіжжя, волів, коней.

— В тебе щось забрали? — спитав Олексій обережно.

— Так хіба об мені річ? Хто чимось не догодив москалеві, той біжить до начальника, і тягнуть бідолаху. А скільки нашого люду вимолотили в останніх війнах з турками і татарами… І всі мовчать. Старшина найперше.

— А що вона скаже?

— Еге ж. Їй теж дано право обдирати свій люд до голого тіла. Й обдирають. І закони скрізь московські уводять, уже й судять тільки за їхніми законами. — Він відсунув шухляду, навпомацки дістав пляшку, налив горілки. — Пече мене. Утік би знов. Тобі налити?

— Упіймають.

— Авжеж. Якби ти мені допоміг.

— І куди втечеш? До турка?

Балакали допізна.

Душа нудьгувала за рідною мовою, щирою бесідою. Неохоче пішов нагору. Човгав анфіладою кімнат. Тут усе чітко визначено, хто з камер — лакеїв де стоїть, де стоять охоронці, хто як і на якій відстані вклоняється, хто як усміхається. Там шаленіли танці. Після чаю і пуншу грали в компі. Ставка — десять імперіалів (майже 100 рублів), пульку раз по раз зривала Єлизавета. Поміж столами ходив у ботфортах Трубецькой, на нього оглядалися, знизували плечима. Потім Єлизавета встала, пройшла галереєю, довго стояла з Шубіним, який кілька днів тому повернувся з заслання, його заслала Анна Іоаннівна, бо побачила, як він грає очима до Єлизавети. Олексій програвав. Єлизавета здалеку спостерігала за грою, відтак покликала Олексія.

• Предыдущая
• 6/99
• Следующая