Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 63
- Предыдущая
- 63/99
- Следующая
Дорога огинала горб, аби далі вибігти на греблю, а потім знову завертала в ліву руку, звідси, з пагорба, її було добре видно, її обнизали молоденькі кучеряві вербочки, друга, ледь помітна в траві дорога лягла їй напереріз через брід, і я поїхав по ній. З одного боку дороги вставали жита, вони вже починали половіти, вітерець здіймав над ними хмари жовтого пилку, з другого боку лежав скошений луг, а по ньому — високі, добре повкладувані, ув’язані перевеслами з сіна стоги. На стогах сиділи охлялі від спеки коршаки. Я переїхав річечку на піщаному броді й поїхав понад сосновим бором. Іноді дорога забігала в бір, і мовби злякавшись чогось, верталася на узлісся, а далі знову стрибала по товстому вузлуватому корінні. Пахло живицею, жимолостю, деревієм та м’ятою, пахло медом, повітря було густе, наче вино. Десь далеко туркотіла горлиця. Нічого я так не люблю, як те туркотіння, воно задумливе й таємниче, і таке мирне, що, здається, ніщо його не може порушити.
Одначе насправді було не так. Спершу захріп кінь, пішов бокаса, а далі й мене огорнув безпричинний неспокій. Кінь збився з кроку, я розглядався й нічого не бачив. Ліс як ліс, прим’ята трава, папороть, в глибині видно кілька бортних сосон. Вони примітні, на деяких висять дуплянки. Отже, тут пасіка. В ту мить щось мовби штрикнуло мене в потилицю, і я підвів голову. На карякуватій, з кількома сухими гілками сосні висів чоловік. Він висів якось дивно, розкинувши руки, мовби збирався летіти, та не полетів, а завис. Він таки справді завис, бо хто б повісив його так високо й чого б він сам шукав там смерті. На його шиї чорніло металеве путо, до якого було приковано два ланцюги, один звисав, а другий замотався за гілку. Аж тепер відчув нудотний, солодкуватий дух мертвечини, отже, чоловік завісився не сьогодні. Невже ніхто не помітив його? Адже це сталося на пасіці. В цю мить з кущів ліщини вийшов високий худий чоловік в облізлій овечій шапці, в руці тримав сохиря — важкі дерев’яні вила, похмуро дивився на мене.
— Їдь, чоловіче, своєю дорогою, — прошварготів.
— Поїду. А чого він висить?
— Треба, то й висить.
— А чого в нього путо залізне на шиї?
— Треба, то й начепили.
— За віщо? Хто наказав?
— Пан Юс наказав. Роя Харитон упустив. Їдь звідси. Не велено нікому зупинятися. Бо… не то!..
Я не уразливий, але не люблю, щоб мені плювали на бороду.
— А то що? — і рушив на нього конем. Чоловік скис.
Я ще раз подивився на повішельника, торкнув коня підборами чобіт. Їхав і думав про пасічника, який завісився на сосні, йому начепили на шию залізне путо, з ним він їв, спав, ходив у гості (мабуть, не ходив) — жив. Усі ми в путах. Нам нав’язують чужі звичаї, чужі закони. А ми маємо не гірші свої звичаї, котрі не вчать зазіхати на чуже, а вдовольнятися нажатим з власної ниви, дітками, дружиною, яка в нас не наймичка, не рабиня, наші закони не вчать зажерливості, захланності, й пісня наша легка та вільна.
Повітря й далі пахло медом, але той пах був нудавим і давким.
До рідного села, до неньки було зовсім недалеко, й мене почало обіймати хвилювання. Просто з бору в’їхав у село — вулиця починалася в лісі, хати стояли спочатку однією стороною, а потім двома. І всі якісь обтіпані, чорні, деякі зовсім немазані, здебільшого без огорожі, хоч довкола шумів ліс, подвір’я порожні, в бур’янищах, з — за тинка виглянули дві дитячі голівки, продибала до хлівця баба в сорочці без запаски, замекала під бузиною коза, й знову мертвотна тиша. А попереду лунали якісь згуки, неначе молотили в два ціпи, я погнав коня швидше. Виїхав на вигонець, від якого розбігалися в боки дві вулиці, на розі стояла висока клуня, під нею — купа колоддя, біля колод — гурт жінок та два чи три діди, а навпроти, під новим високим тином, проводилася екзекуція. Двоє чоловіків тримали за руки та ноги жінку — вона лежала долілиць, третій шмагав її по заголеному тілу нагайкою, ще один сидів на моріжку, мовчки смалив коротеньку глиняну люльку. Жінка вже скричалася й лише зойкала та скидалася всім тілом, екзекуція щойно скінчилася, рябий, у високій сірій шапці дядько з рудою бородою скручував на держак карбача — зміюку — нагайку, двоє інших відпустили жінку, подіставали люльки. Виконали роботу, можна й закурити. Жінка повільно підводилася, спочатку вперлася в землю руками та стала на коліна, далі, погойдуючись, звелася на ноги. Я побачив її червоне, в плямах, обличчя і її великий живіт — жінка була в тяжі, побачив ямку на тому місці, де вона лежала. Ямку вирили й поклали її туди животом «сердобольні» екзекутори: «Нехай бидло плодиться», — наказує пан. Так само погойдуючись, жінка пошкандибала до перелазу. Отже, екзекуцію було вчинено біля її подвір’я. Не знаю, за що вона прийняла кару, мабуть, не вийшла на якусь роботу, те звірство облило моє серце кип’ячкою. Але в моїх руках — тільки хворостина, й екзекуція вже скінчилася, й не можна мені ні в що ув’язуватися, бо ж маю добутися до козаків над Трубежем. Серце мені калатало під горлом. Гнав коня чвалом, проминув село і хутірець, і кінь піді мною змокрів та водив боками. Пустив його ходою, а далі зупинив зовсім — мусив дати йому перепочити. Попасав по схилу балки поміж тернових кущів, по той бік балки стіною зводився ліс — чорний, непривітний, грабовий, в небі видзвонювали жайвори, а над лісом колами ходили кібчики. Така сама балка і в нашому селі, тільки розлогіша, по ній тече невеличка річечка, заросла ситнягом та очеретом, подекуди вона розливається невеликими плесами, село лежить хрестом, двома вулицями вподовж та впоперек балки, наша хата — на хуторі, за півверстви від села, також у тернових кущах, заростях глоду та здичавілого вишняку, далі по згірку ростуть дикі груші, за ними — ліс, на краю — берези, одна — велика — велика, на ній хлопці та дівчата весною вішали вербову гойдалку. Парубки літали на гойдалці високо — високо, декотрі закручували повне коло, якось і я, хлопчаком, коли не було нікого, вивершив те коло, — земля стала піді мною всторч, а по тому полетіла вгору, й дерева кинулися врозтіч, я ледве втримався на гойдалці, і все — таки втримався, й тоді мовби переступив якийсь пруг у власній душі.
Незабаром в’їхав у село Королі, воно сусіднє з нашим. Я знав це козацьке село — за півмилі від Дніпра, люди тут колись справді жили, як королі — багато та весело, та згодом вольних козаків перевернули в панщинників. Село оборонялося судами та зброєю, але всі суди стояли на панській стороні, а зброї в пана було набагато більше, ніж у козаків, і вистинали найнепокірніших, а решту зламали, зігнули, скрутили. Як же то впадає в око одміна між селом вольним та панщинним! Панщинні села похмурі, хати темні, під чорними покрівлями, плоти розгороджені, садки хирляві. А які храми справляли колись у Королях, які весілля літали по вулицях! Було де політати: село розкинулося поміж широких левад та вигонів (таких великих вигонів я не бачив більше ніде), на левадах росли явори та липи, й літньої пори село дзвеніло, неначе велетенський вулик.
Але що то за гомін на вигоні за зборнею? З одного боку вигону рядок тополь, з другого — розкоп глинища (колись такого не дозволялося, глину брали за селом), на жовтому чопику глинища кілька миршавих сосонок, далі, під гору, пастівник, за ним — дві купи хаток у вишняках. І що це під тополями, чого товпляться під горою чоловіки та жінки? Що вони роблять? Чому так тісно збилися докупи? Куди всі дивляться?
Я зупинив коня й розглядався. Мене охопили подивування й тривога. На вигоні чинилося щось несосвітенне. Під тополями стояв обкладений кулями очерету й хмизом віз, на возі сиділа жінка в чорній, насунутій на очі хустці, далі на дорозі зупинилася валка з горшками, горщечники стояли біля возів з батогами в руках, спостерігали, жінка на возі сиділа мовчки, вона була прив’язана. Біля воза походжав чоловік без шапки (шапка лежала на траві), в літнику без рукавів, у білій сорочці, білих полотняних штанях, заправлених у жовті чоботи, він підправляв хмиз і перемовлявся ще з одним чоловіком, який стояв осторонь, обіпершись на довгу білу палицю, — старостою або осавулом. З гори від хат бігла з витягнутими вперед руками, у яких поблискував черепочок, прудка, метка баба (такі є в кожному селі) й щось кричала, за нею стелилася смуга синього диму. Баба несла в черепочку жар. І ось уже чоловік у літнику вхопив у неї черепочок, підсунув під очерет з тильної сторони воза, став на коліна, замахав куцими полами літника.
- Предыдущая
- 63/99
- Следующая
