Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 65

• Предыдущая
• 65/99
• Следующая

— Мальвою, — неначе шелест вітру.

Я скоса ще раз поглянув на жінку — вона була вродлива чарівничою, відьомською вродою.

Ми увійшли на подвір’я, маленьке, огороджене плотом, приплетеним до малесенького хлівця. В дворі пощіпували щирець три курки. Й знову я зупинився вражений: під самим вікном хатини, яке виходило в двір, росла мальва! Вона тільки — но розквітала. З високого стрункого стебла з зеленим, лапатим, у рожевих розводах листям дивилися на світ великі здивовані очі—квітки, мальва розквітла тільки внизу, розбрунькувалося вісім чи десять квіток, вище ж — тугі, зелено — рожеві бубочки. Дивовижними пахощами віяло од мальви, такими запаморочливими, ніжними, аж мені перехопило подих. На кількох квітках перебирали лапками золотисті бджоли. Я подивився на Мальву, вона мені видалася схожою на мальву — квітку: ніжна рожевість щік, великі, з тремтливим блиском очі, а може, то мальва була схожа на Мальву? Я не міг відвести погляду від квітки.

— Ходімо, — потягнула мене за рукав Мальва.

Ми зайшли до хатини, маленької, чепурненької, завішаної рушниками в солов’ях та зозулях, з мальованою піччю, з пучками зілля за трямком та біля комина. В хаті пахло материнкою, зозулиним цвітом, а мені все ще вчувався запах мальви.

Ми посідали на лаву й довго сиділи мовчки. Я стратив всю свою впевненість, мабуть, і Мальва не знала, що їй робити. Я й далі чудувався її красою, а також тим, що ні там, на возі, ні тепер вона не плакала й не скаржилася ні на кого. Азиж ні, таки поскаржилася, скинула хустку, й важка чорна коса впала їй на плечі:

— Голова болить…

Я поволі приходив до тями.

— У відьми болить голова?..

— Болить… У відьми, — губи здригнули усміхом.

— Зараз не буде боліти.

Підвівся і вже впевнено, ніжно провів кілька разів долонями по її м’якому волоссі та по щоках.

— Вже?

Мальва здивовано звела на мене великі очі—квітки.

— Вже. Та ти таки й справді планетник.

— А ти — відьма.

— Вони вигадали. Вони оддавна не любили мене…

— За віщо?

Мальва задумалася. Її чоло присмутніло, густі, ледь зігнуті брівки стріпнули. В очах — глибока печаль і ледь — ледь лукавинка.

— За те, що гарна, — без похвальби, без погорди. — Боялися, що поодбиваю їхніх парубків та чоловіків. Що вінчана — в косах, з непокритою головою, що не плачу, а сміюся та співаю, що ходжу сама по лісу. От і доходилася, — зовсім іншим голосом. — Верталася й набрела на їхнє дурне купайло… А я ж лікувала їх…

— То вони — у віддяку за те?

— Аякже. Люди завжди такі… Добро віддячують злом… Хоч вони не злі, а нещасні. Пан злий і посіпаки його. А ми всі нещасні.

— Чим же ти їх лікувала?

— Зіллям.

— Яким?

— Усяким. На кожну хворобу є своє зілля.

— Ну… Од якої хвороби яке зілля? — Я наполягав. Мені було не просто цікаво… Адже сам знаюся на зіллях.

Мальва подивилася на пучечки за трямком.

— Полин — од живота, блекота — од зубів, трилисник — щоб у грудях не боліло, материнка од кольки та кашелю, чистець кладуть до ран, серпоріз також…

— Все так. Ти молодець, дівко…

— Молодець за возом бігає, — сказала раптом суворо і якось так, що я зрозумів, що Мальва не зовсім беззахисна, й те, про що оповіла — співала й дратувала односельців, — правда. — Та чого ж я сиджу? Треба вечерю зготувати.

Вона внесла в’язку хмизу та куль соломи на підпал, змила пшоно, затопила піч. Ходила по хаті, поралася, мовби не поспішала, але робила все швидко. Огонь освітив її обличчя, воно зайнялося такою красою, що мені аж замлоїло в грудях.

— Якщо ти вінчана, то де ж твій чоловік?

Мальва притулилася лобом до комина.

— То довга оповідь.

— А нам поспішати нікуди.

Мовив оте «нам» і відчув, що мовив не мимоволі, не випадково, що й вона це зрозуміла, бо повела очима, і її повні губи вигнула ледь помітна усмішка. Відтак очі стали печальні.

— Мене оддали в шістнадцять… За Карпа Пугача. Він аж на двадцять років старший за мене. Оддали мати з бідою — батько помер у чумаках. Боялася я Карпа й не любила. Похмурий був, нелюда, все гроші рахував і десь їх ховав. А ще висіли в нього на поясі палички дерев’яні з зарубками та хрестиками: грамоти не знав, а на паличках все закарбовано: хто скільки не доплатив панові, хто не вийшов на роботу… Він був чи то токовим, чи підекономом. З людьми суворий, а перед паном, як лист шовковий. Догоджав у всьому. І в молодицях також. Пан був ласий до них, і нині також… Дарма, що чорт бороду наполовину побілив, смугою такою сивою позначив. Отож і загадував мій Карпо жінкам до пана то килими трусити, то пір’я драть, то груби топити. Одного разу загадав топити груби Марті Котисі… — Мальва на мить примовкла, чи то згадуючи, чи переживаючи все наново. — Марта Котиха — моя двоюрідна… А в неї саме корова телилася… А, може, вона й схитрувала. Забігла до мене й каже: сходи за мене до пана груби витопи. Потім відроблю. Молода я була, дурна… Пішла… Пан і схопив мене… Спочатку вином пригощав, та я не пила. А тоді схопив. Я відбивалася, кричала, вікно кольорове висадила. На мій крик поприбігали люди від корівника, з току… А мій Карпо стоїть на дверях з дрюком і нікого не впускає. Він — бо ж думав, що там Марта… Ну от…

Мальва мовчала, мовчав і я. Мої груди ходили ходуном.

— Відтоді не стало в селі Карпові життя. Люди взяли його на такі глузи, що не було йому проходу… Він запив, а далі покинув село й зник… Повіявся в бурлаки. Й немає його вже вісім літ. Мабуть, немає й на світі. А я вернулася до матері. Через рік мати померла. Оце і вся моя сумна казка, — мовила й знову осміхнулася печально.

Одначе по хвилі струснула головою, її товста, по — дівочому з квітками, коса гойднулася на грудях.

— Зараз будемо їсти.

В ковганочці натовкла конопляного сім’я, кинула туди півкулачка якогось зілля, розлила куліш по полив’яних мисках, заправила.

— Я заправляю в мисках… Щоб свіжіший був.

Ми посідали за стіл. Я дістав свою ложку з зарубками. Але намагався не дивитися на них. Куліш був гарячий. Я тримав перед собою ложку запашної страви, але не їв, а дивився на Мальву. Дивився й дивився, й не міг відвести від неї очей. Мальва й собі кілька разів поглянула на мене, а тоді опустила очі. І я подумав, що хоч трохи вкинув її в хвилювання, що таки не зовсім старий та бридкий і ще можу хвилювати жінок. Це знав і раніше. Обличчя в мене, може, й сокирою тесане, грубе, й дуже засмагле, зациганіле, але ж очі добрі, ніс трохи закоцюрблений, вуса пухнасті, — молодиці кажуть, що я чоловік не злий, мужньої вроди. Не красень, звичайно, але гожий. Ото тільки лисина… Так то — розум.

Мальва мовби відгадала мої думки.

— Голова в тебе — наче полив’яний горщик…

— Еге ж… Тільки підкована блоха пробіжить. А без підків ковзає.

Мальва засміялася. Сміялася вона дуже гарно, трохи закидала голову, на лівій щоці в неї прогиналася ямочка.

— Ти влюбливий, — раптом сказала.

— З чого взяла?

Я знав, що подобаюся не всім жінкам — надто через свій трохи розбійний, а трохи гультяйський вигляд, і це мене не хвилювало, але цього разу мені захотілося подобатися.

— По зубах видно.

— По зубах тільки коней купують. А ти?

— Я? Не знаю. Ще нікого не любила… Хіба що так, здалеку.

— Як це?

— Був один… Білявець… На війні погинув. Він не знав, що я його очима милую. Була я тоді ще дівочкою. Дівчам. Він і не помічав мене.

— А потім?

— А потім ніхто не підійшов під мої мислі. Та й не вельми поспішали. Хто я? «Ні дівчина, ні вдова…» І матері парубків остерігали. Пускали неславу… А я їм наперекір співала та квітки в коси вплітала. Ось так! — сказала з викликом.

І подивилася мені в очі глибоким поглядом.

Тримала в руці, у пальчиках, ложку, рукав сорочки закотився, й смаглява зваба невеликої руки впала мені на серце. Вона видивлялася ложку, неначе збиралася побачити в ній свою долю.

— Ти боялася смерті? — запитав зненацька.

— Зі мною був Господь, — відповіла просто та щиро, і я вельми зрадів цій відповіді. Подивував такій великій і простій вірі й подумав, що не зібраний на неї сам. І подивився на Мальву просвітлено.

• Предыдущая
• 65/99
• Следующая