Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 79
- Предыдущая
- 79/99
- Следующая
Гострі колючі кігтики ввіп’ялися мені в серце, відтак на думку прийшло: осідлати коня й берегами податися пріч. Одначе я, на лихо собі, не поклався на ту спасенну думку й пішов кликати сусідів. Вони посходилися швидко, бо ж саме вигонили в череду товар. Жінки охкали, заголосила якась далека Кирикова родичка, дядьки покашлювали, дивувалися — кому на цьому світі переорав дорогу Кирик, нібито й нікому, розпитували в мене, чи не бачив, чи не чув чого вночі, декотрі поглядали на мене пильніше, одні сусіди відходили, інші прилучалися до гурту, і гурт той дедалі більшав, під’їхав верхи отаман, подивився через пліт і сказав, що забитий — не козак, а панщинник, нехай ним займається соцький або фільварок. Хтось сказав, що соцького немає, поїхав у хуру, з фільварку ж налетіла ціла зграя посіпак. Попереду — осавул на важкому, звіздочолому коні, з ним двірські челядники. Осавулові риб’ячі очі вп’ялися в мене, а схожа на щупакову пащека широко роззяпилася:
— Оцей… Він і вчора вихрив…
І всі подивилися на мене, й подивилися не так, як дивляться на звичайну людину.
В ту мить я пошкодував, що не від’їхав, щойно побачив мертвого. Скрізь так ведеться, що вину хочуть скласти на чужого, зайшлого чоловіка, адже то пляма на всю громаду, якщо хтось згубив односельця, до того ж осавул дихає проти мене вовчим духом, вчора я виявив непокору, вплутався в його справи…
— Він ворожбит! — гукнув і здоровань, який учора вартував з ґирлиґою Кирика.
Можна було спробувати відбитися, але я ще сподівався, що пошлють у місто по суддю, й дався зв’язати себе. Челядники повели мене до церкви й замкнули мою праву руку в куну — залізну скабу, вмуровану в дзвіницю. І я простояв там цілісінький день, обліплений ґедзями та мухами, стріляний недовірливими, а то й відверто ворожими поглядами, обсипаний глузами, образливими назвиськами дітвори, котра буває жорстокою та нещадимою.
Я намагався зупинити то того, то іншого селянина, просив покликати суддю, чи хоча б сільського писаря, але так нікого й не дочекався. Проїхав дядько в зсунутому на потилицю брилі, на возі у мішку верещали поросята, пройшли тітки з сапами, парубки пробігли верхи охляп на конях — ніхто не зупинявся, всі жили своїми клопотами, нікому не було до мене діла. І — жодного співчутливого погляду. А тоді прибігла Кирикова жінка, маленька й сухенька, з гострим, дзюбкою, носом і голосила й сукала під носа кулачки, й намагалася плюнути мені в обличчя. І я прокляв власну нерозважливість, бо зрозумів, що мене вже прирекли на смерть, і з жалем думав про Пукавку та Миленького, яких у свою чергу прирік на муки власною безпечністю, й готовий був тисячу разів перепросити лихого осавула, кликав його, але він не прийшов. Усе було проти мене: моя сварка з осавулом, моє чужинецтво, в мене знайшли перепускну картку, від’їзд соцького (хоч він навряд чи запоміг би) й навіть спека — мертвого довго тримати не можна, а поховавши його, всю вину складуть на мене, адже — одна справа вести висліди біля тіла покійника, де можна покликати в свідки самого Господа, присягнути на пролитій крові, на хресті та Євангелії, й зовсім інша, коли тіло закопане, коли цим все вирішено, та ще й всі поспішають — не сьогодні — завтра почнуться жнива, пора гаряча, і не шарпатиме їх суддя, закопали зловорожця — й кінці в воду. Я стояв прикований до дзвіниці, поперед мене і з боків горбатіли могилки з важкими хрестами, серед яких кілька камінних — біля церкви ховають найзнатніших покійників, мені серед них не лежати… Одначе я все ще на щось сподівався. Але надійшов канцелярист з уряду й проголосив присуд — несосвітенний і неправий, адже мене осудили без мене, й без судді, тільки подивилися в Статут, де за вбивство винуватий тратить горло через закопання живцем разом з покійником.
Не має меж панська жорстокість й людська також. Ніхто навіть не запитав: нащо було мені вбивати нещасного Кирика, що в нього взяти, горло йому перетяв хтось із Сербинових посіпак, таким чином осавул одразу розквитувався і з Кириком, і зі мною. Признаюся, я не вельми побивався за Кириком, — хоч його смерть поменшила мене — кожна бачена чи чута смерть щось одбирає в нас, вмирає часточка нашого єства, й на старість ми стаємо малі—малі, дрібні духом, і вельми дорожимо остачею, тією рештою, хоч і розуміємо мізерність, а то й непотрібність її, все, що можна було, — вибрали, вижали, збудували, вже й наші поради нікому не потрібні, як і ми самі. За молодості можемо офірувати життя, іноді ні за понюх тютюну, на старість чіпляємося за нього зубами. Отож я не дуже побивався за небіжчиком, бо власне лихо, ба — близька смерть — притлумили в моїй душі всі струни. І не знав до кінця, за віщо терплю муки галілейські, й не молився, бо не вірив, що мене врятують святі молитви.
На одне не поскупився осавул — на труну. Була велика, витесана з міцних дубових плах, її, разом з покійником, везла на санях до церкви пара муругих волів, і до неї, вивільнивши з куни, прикували мене. Труну поставили на марах посеред церкви, молоденький, зляканий попик поспішливо, ковтаючи слова, прохамаркав канон на ісход моєї душі (в церкві більше нікого не було, всі товпилися в дверях), я намагався перебити попика, звертався до нього, але він швиденько скінчив молитву й майже бігцем подався з церкви. Брязнув замок — грізно одлунило в мене в душі, пітьма з головою проковтнула мене, одна єдина — тоненька — свічечка горіла далеко — далеко, біля аналою. Церква видалася мені велетенською могилою, і страх холодний та важкий напав на мене. Мені здавалося, щось душить мене за горло, і я важко дихав. Христос, янголи та святі танули в мороці, мої молитви не сягали їх, я відчував їхню очужілість, суворість, котра була нестеменно такою, як і людей, азиж вони не знали правди, азиж не могли допомогти? Я був стермосований тілом і душею, часом лють заливала мене, але вона швидко спливала. Я думав про те, як же проклинатимуть мене Терешко та Тишко, що скажуть про мене. Спогадав Мальву, чи відчуває щось вона, чи молиться за мене? Але й те — стороною. Тільки очі матінки, стражденні, рідні дивилися на мене з пітьми, серце мені набухло слізьми, і я заплакав. Не пам’ятаю, коли вже плакав; ми, козаки, люди тонкосльозі, звитяжні й тонкосльозі, це правда, мої побратими плачуть часто, і з жалю до меншого брата, який утікає з турецької неволі, покинутий старшими братами, і з жалю до дівчини, яка голосить над порубаним у житі козаком, і з сердечного болю до кобзаревого поводиря, обвішаного торбами й обсипаного нужею та струпом, нашого брата легко розчулити до сліз скрипкою чи бандурою, оповіддю про сироту, навіть казкою про бідного наймита, як і насталити душу одним покликом, вознести її до найвищої звитяги, коли смерть здається не страшною, а віддати життя за товариство, за вітчизну — найбільшою радістю та честю. Я ж плакав чи не вперше. Затріщала, востаннє мигнула свічка й погасла. Допіру той світлячок мовби освітлював щось у моїй душі, тримав мене на силі, а тепер пропав і він.
Здавалося, то був якийсь знак, бо в ту мить угорі щось зашелестіло, залопотіло, хавкнуло й затихло. А далі заплакало, але так тоненько, що я ледве чув те квиління, воно долинало з пітьми з лівого притвору, де, як я запримітив при свічі, висіла картина Страшного суду. Відтак — затихло. Й хавкнуло знову, й прошкряботіло по даху. Я не дивився на покійника — ні тоді, коли ще було його видно, ні тепер. Я не боявся його, адже він знав, що не я його вбивця, одначе близькість до мерця, з яким завтра покладуть до могили, крижанила серце. Й знову чорне ганчір’я думок, і знову досада на самого себе, що не послухався власного розуму, не від’їхав з села. Адже знав, чим все може скінчитися…
Я опустився на коліна — лягти на підлогу не дозволяв короткий ланцюг. Річка думок несла мене від берегу життя. Померти грішним, не будучи ним!.. Стану перед Господом, він один знає, що я не винуватий… Одначе молитися не міг. Щось запечатало мої вуста, мою душу, мою думку. Вона крутилася, борсалася — поривалася на волю. Я не помру без боротьби. Враз щось ніби сяйнуло, примеркло, сяйнуло знову — на підлогу за кілька кроків від мене впала біла пляма. Підвів голову вгору й побачив, що то місяць заглянув у вузеньке горішнє віконце. Прийшов подивитися на мої муки, на моє конання. Моторошно ворухнулася відрубана голова Івана Хрестителя… А моя голова впала мені на груди, і я зашепотів молитву. А далі згубив її й закляк. Моя пам’ять потьмарилася, сили мої згасали. Тільки тупа стріла болю поколювала під серцем. Зненацька щось зашемріло праворуч від мене, це шемріння було зовсім тихе, але в німотності нічної порожньої церкви все ж чутне, я глипнув туди, і в місячному промені побачив щось маленьке, вертке, з гострими чи то вухами, чи то ріжками. «Чорт», — пройняла гостра, як ніж, думка. Та маленька істота знову заворушилася, на мить звелася на задні ніжки, передніми запрацювала швидко — швидко. Я ворухнув ногою, й вона шаснула в пітьму. А коли по якомусь часі появилася знову, мені спала з очей полуда і я зрозумів, що то — миша. Звичайна церковна миша, про яку чомусь кажуть, що вона дуже бідна. Може, й справді бідна, службу ж бо правлять не щодня й проскури ламають також. А вона ж харчується крихтами з них. Можна насміхатися з мене, але, либонь, саме та миша піднесла мій дух; мала та сіренька, й то бореться за життя, а я великий та дужий і маю здатися на чиїсь чорні підступи та вигадані чари! Подвигнутий мишею (!), ставши на чотири, підліз під мари, ліву руку тримав догори, бо ж була прикута до труни, грудьми й плечем натиснув на перечку. Мари заскрипіли й зрушили з місця. Тепер я не боявся нічого, впрягшись у мари, посував їх по підлозі, вони скрипіли й стогнали, здавалося, то стогне мрець, я підважував їх спиною й пер знову разом з мерцем, котрий їхав на мені. Багато разів перепочивав і боявся, що розламаються мари, вони були старі й похитувалися, а все ж я попихав їх уперед. Я тягнув їх туди, де згасла свічка, бо пам’ятав: вона була в трисвічнику. Я поспішав, поки не щез місячний промінь, тоді мені буде зовсім важко, він проштрикував пітьму, й хоч світла пляма лишилася далеко позаду, я вже дещо бачив у церкві. Біліли рушинки й Царські врата одсвічували голубим. Врешті я зупинився, вирачкував з — під марів, сів. Перепочивши трохи, простягнув ліву руку й намацав підсвічник. Він був важкий, холодний. По тому заклав один ріжок трисвічника в скобу на труні, до якої була прикована моя ліва рука, натиснув, і… ріжок відломився. Але це не злякало мене. Один по одному повідламував усі ріжки, а тоді заклав держак підсвічника та почав розхитувати скобу. Вона скрипіла, але трималася міцно. Похитувалася труна, й скрипіли мари, місяць сховався за вікном, мені здавалося, що скоба має ось — ось вискочити, та враз, слизький від поту, підсвічник випорснув з моєї руки й загримів по підлозі. В мене похололо в грудях, і чуб зіп’явся корчами на голові. А що, як він закотився далеко? Довго, дуже довго шукав трисвічник, мацав рукою та ногами й таки намацав, підсунув до себе й знову взявся до роботи.
- Предыдущая
- 79/99
- Следующая
