На брата брат - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 53
- Предыдущая
- 53/82
- Следующая
В останньому ряду другої чигиринської сотні їхав… Сидір. Кінь під ним рябий та брюхатий, зброя блазнівська — столітня турецька пищаль, поточене шашелем ратище, шабля в поржавілих наділках — пошкодував грошей на нову чи не мав їх, одначе в похід вибрався, й невідомо, по картці чи сам — хотів утвердитись у своєму козацькому званні. Понуро сидів на рябому салотрясові, діставав з кишені якесь заласся — сущики чи бублики, жував. Ох і неприємним було це сусідство Матвієві, та ще й, може, небезпечним; вони не розмовляли між собою і вдавали перед козаками, що зовсім незнайомі. Але ж сховати правди не можна, козаки пересміювалися. Матвій не міг приховати злорадості, коли козаки пустили коні риссю, Сидір гуцав у сідлі, сидів у ньому, як пес у човні, хоч наохляп — це Матвій знав — літав, як вітер, одначе одна справа — баба на печі, інша — на возі…
Військо йшло не поспішаючи, часто зупинялося; варили козацьку кашу, перепльовували, впродовж усього шляху до війська приєднувалися нові полки й сотні. Йшли затяжні іноземні полки — всілякий набрід з усієї Європи в латах і панцирах, півнячих хвостах і орлиних крилах, — ярепенистий, перепоїстий, неслухняний, — збивала куряву козацька піхота в лихій одежині, комашилася оддалік орда з Карачбеєм (проковтнула полузорську образу та сподівалася надолужити в новому поході, а може, розрахувався з нею гетьман золотом), скрипіли тяжари, розтягнувшись на багато верстов. Куди йдуть, чого, проти якого ворога, достеменно ніхто не знав і поки що не вельми клопотався тим. Уряд на чолі, йому видніше.
Біля Хорола Джулай, татаркуватий чигиринський полковник, відчахнув обидві чигиринські сотні й повів у ліву руку на Верзуни, на Пулинці і Хорошки. Й знову козаки не знали, куди їх ведуть і чому така таємничість — пробиралися лісовими дорогами, обминаючи містечка та села, перепочивали тільки по лісах та балках, і від'їжджали та під'їжджали дозори, й шепотілися з Джулаєм невідомі козакам люди, перебрані в ченців та старців.
Зупинилися в балці, стали всі на молитву, ще не дочитали «Отченашу», як на горі з'явилися якісь вершники, Джулай схопився з колін, кинувся до коня, вершники зірвалися й згинули, і далі Джулай ходив стурбований, наказав пильнувати, щоб ніхто не відстав, й коли на овиді знову з'явилися чорні постаті, кинув у обхід роз'їзд, і козаки потім довго сміялися, а Джулай сердився — то виявився табунець дрохв. А далі знову глуха дорога, стерні й спека, злетить, сяйнувши білим пір'ям, з криком з — під кінських копит хохітва, шугонуть важкі перепели, коники стрекочуть у стернях, аж закладає вуха — все для чогось… і все ні для чого. Так подумалося Матвієві. Бо ні для чого, найперше, саме людське життя. І оці походи, оці турбації, злоба й ненависть.
Ночували в лісі, Матвій знову попав у варту, до півночі ходив поміж деревами, відганяючи від обличчя комарів, відганяючи сон, який змикав очі, козаки спали, повкривавшись киреями, десь у гущавині реготілася сова, тіні снувалися поміж дерев, то сходилися докупи й виповідали одна одній своїй таємниці, то розходилися знову.
Туга ломила Матвієві груди, хотілося здійнятися й піти світ за очі… Куди підеш? Якби то можна скласти десь під кущем свої думки, а ще краще — прикопати їх… Колотив думки в голові аж до ранку, а під ранок упав туман, густий і мокрий, перемішав і ліс, і козаків, і коней, з шатра виліз Джулай, вмочив довгі, кучеряві на кінцях вуса в туман, як у сметану, й вони одразу поодвисали й стали ще довші. Протер очі й наказав козакам підніматися, ладнатися в дорогу й триматися один одного — не відставати. Пливли вибоїстою дорогою, на кущах висіли віхті зчесаного у возовицю сіна, а далі — знову поля та луки, туман розвіявся — його спило сонце й ще якийсь час визбирувало погублені в травах намистини, по обіді стали в захищеній вербами долині, на дні якої в гривці поруділих на вершечках осок біг струмочок. Коні пустили на пашу, відв'язали від сідел кілька збитих кіс, понабивали їх і косили на схилах отаву та носили в долинку. З північного схилу в долинку заглядали високі темні хрести, на кладовищі ріс вишняк, обсипаний червоними краплинами вишень, декотрі козаки полізли до кладовища, Джулай перейняв їх, завернув. На кладовище послав варту і в усі інші кінці вислав піші дозори.
У двох ковбанях струмка козаки набачили головнів, вони пролітали стрілами з ковбані в ковбаню, декотрі козаки влаштували собі з того грище, виполохували головнів з однієї ковбані, й поки ті летіли в другу, намагалися впіймати — ловили руками, сорочками, штаньми, але рибини були, як блискавки, вдалося вхопити тільки кілька, й вони стрибали в траві, виблискуючи срібними боками та водячи жабрами. Чи не найдужче метушився Сидір, мормулуватий з вигляду, виявився метким та спритним, вихопив аж три рибини й тепер світив великими зубами до козаків. На подив Журавці, ті охоче приймали його до компанії, і був він зовсім не таким, яким його знав Матвій — понурим та мовчазним, — а веселим та дотепним, і тільки іноді, коли вони випадково зустрічалися поглядами, помічав у Сидорових очах важкий каламутний туман.
Вечір накрив долину сивою сукманиною, від верб, від хрестів на кладовищі упали довгі тіні. Багать не розводили, повечеряли сухарями з салом, запили водою з струмка й повкладалися спати. Опівночі Матвія збудили. Поміж козаків ходили осавули, віддавали накази. Всі мали йти за ними, залишалися коноводи — по одному з кожного десятка, мали тримати коні напоготів й підігнати їх по знакові. Козаки бралися нагору, вони йшли на червоне місячне світло й зникали в ньому, наче у велетенській печі, десь далеко співали перші півні і брехав пес. Брехав без угаву, тоскно, нудно, з підвиванням.
Матвій з коноводами пов'язали за гнузнечки коней, поприпинали крайніх до паколів, понатягавши поміж паколами віжки, самі стояли біля коней. Декотрі сходилися по двоє — по троє, неголосно гомоніли. Попереду Матвія шемряли два голоси, обоє молоді, один іноді бухикав, він і заводив балачку, — Матвій упізнав Сидора. Спочатку говорили про те, куди повів козаків Джулай (Матвій уперше почув, що стоять вони під Гоголевим неподалік від Києва), висловлювали всілякі здогади, для чого їх привели сюди, бо нічого певного не знали, далі розмова перекинулася на домівки, на врожай, Сидір сказав, що залишив удома молоду дружину, й почав розповідати про одруження: «Почалося це ще торік, послав мене хазяїн з динями до Градиська („хазяїн — це я“, — подумав Матвій), брався я на гору, лозова каблучка на ярмі перетерлася і на самій горі лопнула, воли пішли вгору, а я на гарбі покотився вниз — задом наперед — і влетів у чиїсь ворота, і вже аж у дворі гарба перекинулася, дині по всьому двору, качки, кури, коти, собаки врозтіч, мене теж деменуло добряче й кинуло під призьбу, розкроїв лоба, в голові гудуть джмелі, лежу й не знаю: живий я чи ні, і чую лементливий голос: „А щоб ти під греблею поїхав, а щоб тебе горою понесло, як ти нам ворота розвалив, що тепер мені тато скажуть“, — й така мене взяла досада: їй воріт шкода, а мого лоба — ні, і я їй тоді на її крики: „Щоб ти найбільшою динею вдавилася“, а вона мені: „А тобі не шкода?“ — „Та для такої пащекухи не шкода“, — й підвівся, поставив воза та почав збирати дині, вона стояла — стояла й подає мені одну…» Обоє, і Сидір, і той, що слухав, засміялися, і Матвій гірко подумав: «Тобі, паскуднику, весело, а що чуже життя зіпсував, те й не до серця…», — але в цю мить десь далеко ударив постріл, по тому ще один, завалували собаки, пролунав крик, постріли затріскотіли густо й раптом стихли, а потім прогупало ще кілька. З села долітали гомін, якісь вигуки, заіржав кінь і обізвався кінь тут, у долинці, його заспокоював козак, мабуть, узяв за храп, бо кінь замовк. Сидір покинув коні і зник. І стояли вони ще довго, а потім почали приходити козаки й брали коней, вони розповіли, що в Гоголеві стала на ніч московська охоронна сотня, яка припроваджувала від Ромодановського до Києва Барабаша, от вони й напали на неї, кілька стрільців забито, інші повтікали в поле, а Барабаша і сотника сторожі злапали, пов'язали.
- Предыдущая
- 53/82
- Следующая
