День шостий - Загребельный Павел Архипович - Страница 17

• Предыдущая
• 17/23
• Следующая

Сінешні двері не піддалися, у хаті було темно. Вже сплять? Козак легенько стукнув у шибку, з того боку забіліло Саньчине обличчя, вона побачила їх обох, гукнула:

— Підождіть! Надьку купаю…

Мабуть, уже кінчала, бо незабаром чутно стало, як зливає воду з ночов, двері рипнули, гола рука виставила за поріг відро з водою, Саньчин голос звелів:

— Вилий, Веню, отам на попільник за бузиною!

Він відніс відро, вилив мильну воду, вернувся

назад, гола рука забрала в нього посудину, двері зачинилися, Козак відійшов до Султанова, який сидів на призьбі, скручуючи свою «козячу ніжку».

В хаті знов почулося хлюпостання, вони обидва чули ті звуки, сержант спокійно курив, а Козак, присівши біля нього, тулився спиною до нагрітої за день хатньої стіни, і кидало його то в жар, то в холод, він і нетерпеливився скоріше побачити дівчат (Саньку! Саньку!), і боязко було йому так, що зірвався б з призьби і втікав світ за очі. Султанову теж ніби передався Козаків настрій, сержант притоптав чоботом недокурок, неголосно кинув через плече:

— Як там водні процедури?

Санька почула (а може, здогадалася?), сміючись крикнула з хати:

— Підождете — не вмрете!

Далі хлюпосталася, скрикувала, мабуть, навмисне, щоб чули надворі, Султанов теж щось їй гукнув раз і два своєю рідною мовою, так ніби Санька могла зрозуміти, але для неї досить було самого звучання його голосу, це було не перемовляння, а перегукування, молодеча іра, сповнена затаєної знадливості й жаги. І хоч вони не впускали у свою іру нікого стороннього. Козак мимоволі теж ставав і її свідком, і мовчазним учасником, і жертвою.

Знову гола рука виставила за двері відро з мильною водою, знову бігав Козак до бузинових кущів, а коли повернувся, то застав Султанова вже не на призьбі, а біля сінешних дверей, сержант рипів чобітьми, поправляв гімнастерку, розминав широкі плечі, але до хати чомусь не йшов. Перше враження було: жде свого молодшого товариша, і Козак сповнився вдячністю до Султанова. Але почувся Саньчин голос — і Веніамін мало не заплакав. Вона зверталася тільки до Султанова, перегукувалася й пережартовувалася тільки з ним, так ніби тут нікого більше й не було. То не пускала до хати, поки застеле долівку свіжою різухою (Козак і знадвору вловлював ніздрями пронизливий запах свіжої трави); то веліла ще потанцювати за порогом, бо затуляє вікна ряднами для маскування; то не хотіла впускати, поки засвітить каганець; то вимагала собі часу для розчісування, а тоді повідомила, що має ще розчесати коси Наді.

Нарешті вона впустила їх. Султанов уже не виявляв до Козака делікатності, як при перших відвідинах, ішов попереду, затуляючи Веніаміна своєю широкою постаттю, так що Надя навіть злякалася:

— А де ж Веня?

Сержант мовчки відхитнувся вбік, щоб показати, що веде за собою Козака, і знов заповнив собою увесь простір, освітлений невеличким каганчиком, посмугований легкими тінями, що літали по всій хаті, м'яко влягаючись на долівку, під ослонами, під столом, злякано черкаючи стіни, піч, навіть стелю. А там, де тіні ламливо схрещувалися, мовби знищуючи одна одну, біліли два острівці, ніжні й привабливі, такі ж неоднакові та водночас і нероздільні, поєднані силами, над якими люди не мають влади.

Надя і Саня. Дві рідні сестри. Похрещені народженням, кров'ю, хатою цією, землею.

Мовби знали, що матимуть сьогодні гостей, одяглися обидві в біле. Надя — у просторій українській гаптованій сорочці, що так личила до її чорних розкішних кіс, і до палаючих чорним вогнем величезних очей і до прекрасного, прозорого у своїй ніжності лиця. Санька — в коротенькому, білому ситцевому платтячку, неспроможному погамувати буйного її тіла, голонога, голорука, з такими дикими хащами русявого волосся, що в них навіки могли б заблукати чоловічі погляди, серця і душі.

Султанов пройшов до Наді, потиснув її ручку, похвалив вроду, обдарував ніжним усміхом, тоді пропустив поперед себе Козака, а сам нечутно пересунувся до Саньки, і хоч Веніамін цієї миті щось казав Наді (сам не чув своїх слів) і дивився в її величезні очі, все ж зумів помітити (а може, здогадався!), як вигнулася й напружилася всім тілом назустріч сержантові Санька. А може, то тільки здалося? Надто, що Султанов нічим не виявляв свого якогось особливого ставлення до Саньки, вітався з нею так само спокійно, як і з сестрою, і одразу ж відступив трохи вбік, пройшовся туди й сюди, легко ступаючи по зеленій траві на долівці.

— Приємно, — сказав Султанов. — Подобається мені цей ваш звичай притрушувати травою підлогу.

— А більше нічого не подобається? — поправляючи (тобто ще дужче розкублюючи) волосся, задерикувато спитала Санька.

— Немає слів.

— Мабуть, у статутах ваших не записано? — засміялася вона, і Козак мстиво подумав, що Санька близька до істини. Султанов умів говорити з бійцями, досягнувши в цьому вмінні справжньої досконалості, але дівчата — це ж не солдати. «А що ти вмієш?» — спитав суворо самого себе.

— Ви сідайте, — запросила Надя. — Товаришу Султанов, ну чого ото ви ходите й ходите по хаті? Ви ж гості. Посидьте в нас хоч трошки. Веню, а ти?

— Я постою біля тебе, — сказав Козак.

— Ні, ні, і ти сідай. А Саня щось вам повечеряти там…

— Тільки без частувань! — підняв руку Султанов. — Солдат живе не вечерями, а…

— Може, любов'ю? — не сходячи з свого місця, насмішкувато кинула Санька.

— Сном, — сказав Султанов. — Правда ж, Веніаміне?

— То й спали б собі, а не тинялися по хатах, — безжально відрізала Санька.

— Наш обов'язок — провідувати мирне населення.

— Може, Надька мирна, а я — ні.

— Ну, Саню, — обізвалася Надя, — хіба ж можна так? Ви її не слухайте. Вона за день як намучиться з господарством. Та ще зі мною. А це сьогодні ми ще тата свого згадали та наплакалися обидві, як дурні. А тоді Саня купання затіяла, а я татові листа написала. А ви, Султанов, пишете листи додому?

— Нема кому писати. Всі на фронті. Брати на фронті. Батько на фронті. Мати сама зосталася. Станемо всі їй писати — нічого не зможе робити, тільки читатиме наші листи. А в нас звичай: вогонь домашній підтримувати треба, щоб не згас. Не згасне — будемо живі, повернемся додому, тоді матері все розкажемо.

— У нас такого звичаю немає, — зітхнула Надя. — Соломою топимо, хіба цей вогонь збережеш так довго? У нас добре слово, як вогонь. Ти ж, Веню, пишеш батькам?

— Пишу.

— І часто?

— Щодня, — збрехав навіщось Козак.

— І я щодня пишу татові. Саньці ніколи, а я лежу собі, дивлюся у вікно і пишу й пишу. Ти ж пам'ятаєш свої листи до батьків, Веню?

— я? Ні, не пам'ятаю.

— А я так усе пам'ятаю. Хочете: прочитаю вам листи до тата?

Султанов сів до столу, зняв пілотку, пригладив волосся, знову підвівся.

— Можу тільки пошкодувати, що не почують усі бійці нашої батареї.

— Ви ж, мабуть, і не зрозумієте по-українськи.

— Два роки служу на Україні, може, ще й одружуся з українкою — треба все розуміти! — заспокоїв її Султанов.

каганець стояв на краю скрині між вікном і Козаком, світив Наді в обличчя, вона попросила:

— Відсунь його трохи, Веню.

— Тобі ж темно буде читати.

— А я без світла.

І справді стала читати, заплющивши очі, відкинувши голову, звертаючись уже й не до них, а кудись у далину, в простори і безвісті:

«Добрий день, дорогий наш таточку! Ми з Санькою живі й здорові, чого й тобі бажаєм. Вже три тижні, як ти погнав худобу за Дніпро, а листа від тебе ще не було і ми вже непокоїмося. У нас вдома все гаразд. Саня підгорнула картоплю. Кури несуться. Лелеченята вже літають. Підсвинок дуже рився, довелося кликати діда Захарка, щоб він вставив йому ще одне кільце. Саня сміється, каже: підсвинку в писок кільце, а фашистові в гузно пірце! Коли вже ти відженеш худобу і вернешся, тату? Як задержуєшся, то напиши нам листа. А ми ждемо й зостаємося твоїми дочками. Надя і Саня. Обіймаємо і цілуємо нещотно раз».

— Можу тільки пошкодувати, що не маю таких дочок, — сказав Султанов. — Вони б мене обіймали й цілували — яке блаженство і який захват!

• Предыдущая
• 17/23
• Следующая