День шостий - Загребельный Павел Архипович - Страница 2

• Предыдущая
• 2/23
• Следующая

— Ясно. Зараз ми тебе обмундируємо, тоді познайомлю з особовим складом.

Батарея Храмцова, хоч і пошарпана в боях, дивним чином зуміла зберегти все потрібне для свого функціонування. Мала запас снарядів, польову кухню й продукти для неї, каптьорку з обмундируванням і запасом чистої білизни, фураж для коней.

Уже за годину Козак не впізнав би себе. Гімнастерка з чорними петлицями, на яких виблискують артилерійські емблеми — два перехрещені гарматні стволи, легенькі нові галіфе, новісінькі просторі чоботи (і не кирзяки незграбні, а ялові, з приємним запахом шкіри), пілотка і шинеля у скатці, плащ-накидка до неї, пояс із підсумками для патронів, карабін, протигаз, каска, чотири гранати і чотири пляшки з запалювальною рідиною, алюмінієвий котелок з кришкою, комбінована ложка з виделкою, мала саперна лопатка у брезентовому чохлі, роговий сюрчок, щоб подавати сигнали при потребі, речовий мішок, індивідуальний медичний пакет, особистий медальйон — чорний пластмасовий циліндрик із щільною закруткою, а в нім — туго скручений папірець, на якому написано твоє прізвище, ім'я і побатькові, домашня адреса, номер частини — візитна картка солдата на випадок смерті — для розпізнання і для вічності. Досі Козак ніколи не думав про власну смерть, смерть існувала тільки для когось невідомого, але не для тебе, ніколи для тебе, бо хіба не досить самого страху смерті, тепер же, коли враз задубілими й неслухняними пальцями невміло запихав той чорний циліндрик в тісну кишеньку на поясі штанів, спеціально вшиту для цього медальйона смерті, передбачену заздалегідь чиїмсь точним і холодним розумі'/ мом, Веніамін, може, уперше за всі дні війни (такі ще недовгі і водночас такі нестерпно, нелюдськи тяжкі) вжахнувся від думки про власну загибель і щось здригнулося в ньому дитяче й скімливе, та побачив, як хвацько проводить попід ременем великими пальцями Султанов, зганяючи складки гімнастерки назад, на спину, збираючи їх там, ховаючи від поглядів, виставляючи напоказ тільки ідеально рівний, без жодної бганочки перед, вихизовуючись стрункою поставою, гордим скиненням голови, начищеними ґудзиками, доладно припасованим обладунком, новісінькими портупеями, тренчиками, застібками, — і відігнав од себе страх, захотілося й самому бути таким, як Султанов, будь-що досягти ось такої ж зграбності, досконалості й чоловічої краси.

— Рядовий Козак готовий до виконання військового обов'язку! — відрапортував він сержантові.

Султанов повів його «в розташування взводу для знайомства з особовим складом». Простіше було б сказати «до нашої гармати» і «знайомитися з бійцями», але Султанов уперто вживав тільки твердо встановлених формул, і це теж йому надзвичайно личило, додавало ще більше командирського й просто чоловічого блиску, і Козак подумки заприсягнувся теж говорити тільки так, як Султанов, наслідуючи його в словах, в інтонаціях і навіть у вмінні якось ощадливо й твердо ворушити губами, коли говорить (не розплямкуючи).

«Особовий склад» був нечисленний, але в Козака все переплуталося перед очима і лише згодом він ніби заново познайомився з усіма і вже запам'ятав кожного, переконавшись, які вони всі несхожі, часом дивні і несподівані в усьому, окрім їхнього бойового обов'язку.

Султанов був командир взводу і командир гармати, не мав ні заміни, ні помічника, зосереджував у своїх руках і владу, і відповідальність, і турботи, й клопоти. Галушкуватий хлопець із добрими сірими очима, Боря Тетюєв, навідник гармати, другий після Султанова і найголовніший на випадок танкової атаки ворога. Ящичний Грановський, кучерявий красень з налитими плечима, правильний Палярус, худий, як дошка, вищий за Козака, все якийсь колючий і насмішкуватий. Зате на противагу йому суцільна добродушність їздового Ардаб'єва, з очима замученого ангела з церковної ікони, байдужість другого їздового Будника, який знай щось жував, і вперта зосередженість тільки на своїй зовнішності, яку виказував третій їздовий Планкін, що, на відміну від усіх, мав на голові не пілотку, а кавалерійський кашкет із синім околишем і дивним чином примудрявся на стриженій голові закручувати жмуток волосся так, що воно визирало з-під кашкета, ніби у бравого джиґуна.

Козакові випало стати заряджаючим, хоч він і не знав, що це таке, і поглядав на гарматку боязко й недовірливо. Ну що може така пукалка!

Палярус перший угадав цей Козаків настрій, заохотливо підморгнув йому:

— Що, Малий, не подобається матчасть? Не дрейф! Вона як цьвохне, з танка тільки пір'я летить!

Під час сніданку (пшоняний суп з салом, чай, чорний хліб з маслом — їли з котелків, які приніс їм сьогоднішній днювальний Ардаб'єв) Боря Тетюєв присів до Козака, сказав тихо:

— Давай дружити. Згода?

— Я не проти, — відповів Козак.

— Тебе звати як?

— Козак.

— Про ім'я питаю.

— Веніамін.

— Ти що — професорський син?

— З села. Батьки в колгоспі.

— Чом же так назвали?

— А я знаю? Дідові так захотілося. Діда мого звуть Дійон.

— Кінчай сніданок! — скомандував Султанов. — Приготуватися до занять.

Козак вирішив, що заняття Султанов затіяв тільки заради нього, щоб показати новобранцеві, як і що має він робити біля гармати, але Боря Тетюєв пояснив, що бойові заняття у них щодня, Султанов вірить тільки в них і більше ні в що на світі, сповідуючи суворовську настанову: «Тяжко в навчанні — легко в бою».

Вночі батарея покинула затишну балку і пішла в степи.

Тільки тепер відчув Козак безмежжя цих просторів, цієї землі, такої великої і неосяжної, що не вміщалася вона у просторі, не стачало їм місця під небесами, збиралася могутніми бганками в доли і балки, випиналися довжезними кряжами, повільно вигойдувалася тяжкими пологими хвилями спусків і підйомів, заколисувала й насторожувала, чарувала й лякала.

Козак і сам народився й виріс на краю степу біля Дніпра, але то був степ лівобережний, якийсь мовби менший, приступніший для ока і для уяви. А степ правобережний приголомшував і знетямлював своїм обширом, силою, незбагненністю і непідвладністю. Навіть у мирний час людина мала б тут наповнюватися особливим чуттям, а що ж казати тепер, коли десь зовсім близько ворог, фашист, коли простори дихають загрозою і смертю, — коли тільки ніч ховає і захищає тебе, а день несе ворожість і беззахисність.

Козак радів своєму новому становищу. Досі він тільки намагався стати на захист рідної землі, рвався, пробивався кудись, прагнув і сподівався. Тепер нарешті став плече до плеча з людьми незламної волі, відчув свою силу, повірив у свою здатність стати в пісенний лад, на висотах якого виростала його молода душа. І «Шел отряд по берегу, шел издалека, шел под красным знаменем командир полка…», і «Командир у них Чапаев, он все время впереди…», і «Если завтра война, если завтра в поход…».

Ясна річ, війну він уявляв не такою. Усе в романтичних вогнях, у пісенній піднесеності. «Голова прострелена, кров на рукаве, след кровавый стелется по сырой траве…».

Герої безсмертні, вони не зважають на рани, мчать коні, блиск шабель, могутній крик «ура!», ворога немає, він повержений в дим і прах, торжество перемоги. Все це було з кінофільмів, які привозили в їхнє село, і в сільбуді без техніки, без електрики, власне, без нічого, кіномеханік прикріплював до дерев'яної лави динамку, а тоді, мов східний деспот, ставив перед собою усіх сільських хлопців і вибирав з них, кому він довірить «крутити динаму», даючи електрику для демонстрування фільму.

Козак крутив динаму вже з сьомого класу, бо впадав в око кіномеханікам і своїм зростом, і своєю жилавістю і затятістю, що пробивалася з усієї його постаті.

Сидів верхи на дерев'яній лаві, крутив ручку ненависного електромотора, а сам не відривався від екрана, де розгорталися грандіозні битви за нове життя, лилася кров, торжествували правда і благородство, кінні полки летіли в битву за справедливість і честь, і він теж мчав з ними, підстрибував на дерев'яній твердій лаві, ніби на спині бойового коня, захлинався у крику, готовий був віддати своє життя народам і світам, за революцію і вічність.

• Предыдущая
• 2/23
• Следующая