Переходимо до любові - Загребельный Павел Архипович - Страница 10

• Предыдущая
• 10/64
• Следующая

Як я зрадів, навіть помолодшав! Заходжу на склад, одержую нову ватяну куртку, новий брезентовий костюм, гумові чоботи, а від іншого спецодягу відмовився: у мене був свій. Одержав інструмент. А транспорт уже готовий. Їду на всюдиході, та ще на новенькім. Душа ніби в рай летить. Хоч куди погляну, сніг усякими фігурами лежить. Горе, думаю, що не художник, а то намалював би картину, якій ціни не було б. Якось мало в промивину не попали. Скільки мені доводилося зазирати смерті в очі: хлопцем — у громадянську, дорослим — у Вітчизняну. Але смерть боялася мене,— і тут вона, видно, злякалася зі мною зчепитися. А все ж... Пропав би Омеляненко ні за понюшку табаку.

Словом, їдемо далі по горах і перевалах. Олені пасуться тучами. Потім з'явилися білі дикі куріпки. Такі великі табуни, що навіть під всюдихід попадали: не встигали з-під снігу випурхувати. Я думав, що тундра пусте місце, а побачив інше:

Нарешті приїхали. Стоїть кілька вагончиків. Інженер цікавиться, чи я не замерз. А я виріс і жив 60 років рівно в холоднім краю, на Південь попав, коли перейшов на пенсію. Так що морозу поки що не боюся. Уже 12-та година ночі, але ще світло. Сонце тут — з квітня по грудень не заходить. Мені відразу визначили місце.

Прекрасна тундра: світло, й спати не хочеться. Лежу і мрію. Входить тут інженер і потихеньку питає: «Дідусю, ви не спите? Люди в нас приготувалися їхати за вугіллям, а сани несправні». Я йому відповідаю: «Раз треба, яка може бути мова. Найдемо час, коли можна буде відпочити».

Дали мені гвіздки, дошки, І став я трудиться. Чом же й не попрацювати? Світло, тихо, мороз невеликий. «Навіть краще,— подумав я,— працювати теслею в таких умовах, аніж у спеку».

Полагодив сани. Люди поїхали по вугілля, а я пішов у вагончик. Підкинув вугілля в грубку. Всі сплять, і я заснув. Прокидаюсь, заходить завбазою, питає, чи не зможу я швиденько відремонтувати троє саней — трактор стоїть. Відремонтував, а мене вже на обід кличуть. Одержав продуктів мало не півмішка: масло, консерви, тушонка, готові супи й борщі, оселедець, сир голландський, цукор, чай, хліб. Почав готувати відразу вечерю, сніданок і обід. Інженер дякує за нічну роботу, а я знову дивуюсь: «Яка ж це ніч!»

Так ось і працював я в тундрі.

Я хотів сказати, що деякі молоді бояться їхати освоювати Сибір і тундру. А шкода. Прекрасні там люди працюють. Подумав я про себе: чому це люди в тундрі такі завжди працелюбні, веселі, готові щохвилини помогти одне одному. Видно, сама природа краю надихає людину. Ось і я — не те щоб відчув слабість за час роботи, навпаки, помолодшав.

І вирішив описати один прожитий у тундрі день. Хоча коли б мав талант і знання всі дні описати, вийшла б ціла книга. І коли б таку книгу прочитав у молодості, вже тоді б не відмовився від тундри».

Отож що ви знаєте про тундру? Можна б сказати, що все, бо коли автор листа, заглиблений у своє цілковите одинацтво, забув повідомити, чи є там, наприклад, дитячі ясла або дитсадочок, то ми й самі легко можемо уявити, що один з тих оспіваних ним вагончиків відведено якраз для такого благородного закладу. А що там немає ніякого кафе «Сніжинка» і ресторану «Білий ведмідь», а кожному видають по півмішка продуктів, з якими можеш робити, що хочеш, то це нас злякати не могло теж: однаково ми не звикли харчуватися в кафе й ресторанах. Взагалі виявилося, що ми з Марією люди в багатьох питаннях ще дуже непрактичні, отож ніяких деталей обговорювати не могли, нам навіть однаково було, куди податися: на Єнісей, на Індигірку чи на Хантайку, все це малювалося досить приблизно, мало для нас лише єдину привабливість, бо все було неймовірно далеко, так далеко, що навіть уява туди не могла сягнути. Не сягала наша уява і в часі, ми думали тільки про завтрашній день, далі якось воно не виходило, і це легко пояснити. Справа тут не в лінощах думки і не в млявості уяви: просто ми надто зраділи нашій зустрічі, ми боялися розлучитися знову, нам треба було втриматися вкупі будь-якою ціною, і ось життя само пропонувало таку ціну, і ми, не вагаючись, готові були пристати на пропоновані нам умови.

Видати, все воно так би й сталося, ми забрали б Маріїних хлопців, лишили розмаханого Гриця в його двох кімнатах з лискучим тазком на балконній стіні (герб родинних невдач, чи що?) і поїхали б до північних оленів, щоб розпочати життя нове й справжнє, життя, яке судилося тільки нам укупі, все було б безперечно саме так, нас ніщо б не зупинило, бо як сказав поет у тій самій моїй книжці з шостого класу: незвідані далі, дорогу безкраю здолала смілива радянська людина.

Та лихо в тім, що все це я вигадав, сидячи в вагоні разом з Шляхтичем і Фрусіним, вигадав не тільки Марію, двох її хлопчиків, розмаханого чоловіка, тазок на балконі, а навіть лавровий вінок. Хантайки я не вигадував, там справді збудована гідростанція, Хантайка справжня, Сірі очі теж справжні, але я не шукав їх, бо не знав, де шукати, та й загубив відповідний для того час, бо ж минуло вже он скільки років, а в часі я все-таки орієнтуюся непогано. А може, не почав я шукати своєї мрії через те, що й досі соромно було мені за те, що не втримався в танку й полетів смішно й ганебно з башти і лежав перед незнайомою дівчиною безпорадний, розбитий, нікчемний? І може, саме тоді виник у моїй голові вислів, яким я дратував увесь час Євгена ще тоді, як він помирав за Алею: «Ліпше знайомитися з незнайомою дівчиною, бо знайома вас уже знає і знайомитися не захоче».

Що ж до лаврового вінка, то я не зовсім і вигадав його, а просто попередив трохи події. Бо вдома, на заводі, справді був влаштований вечір на честь лауреатів, нас посадовили на чільному місці, сам директор заводу відсунувся вбік, поступаючись нам місцем, за що відразу ж одержав добрячу порцію гнівливого шепоту від своєї дружини, яка нагадувала йому, що він тут директор, а він у свою чергу відповідав так, як умів відповідати тільки наш директор: «Треба ж мати державний підхід». Згодом у самий розпал вечора з'явився наш суворий і милий, наш дорогий Чемерис, а за ним дві гарненькі працівниці відділу технічного контролю несли великий, справді лавровий вінок.

— Ну, молоді,— сказав нам Чемерис, і мені страшенно сподобалося, що він називає молодим тепер не тільки мене, а й Шляхтича, свого несподіваного зятя,— ну, молоді, підставляйте шиї...

Тут директорова дружина знову не стрималася і голосно зашепотіла до чоловіка, що він же тут директор, все це він організував, то чому ж не дають вінка йому, коли так, на що директор відповів їй узвичаєним: «Треба ж мати державний підхід».

Потім у заводському Палаці культури, вже й не скажу, що на Нашу честь, але саме того вечора, товариш Книш продемонстрував досягнення художньої самодіяльності. Він не пішов протоптаною стежкою, не став показувати виставу, не хвалився заводським симфонічним оркестром, не випустив на сцену співаків і співачок, бо хіба цим тепер кого-небудь здивуєш? Ні, товариш Книш показав ні більше, ні менше як справжній балет, та ще й балет такий, про який, здається, ніхто в нас і не чув: «Отелло»! Ну, «Лебедине озеро», «Бахчисарайський фонтан», ще про оту сліпу дівчину з французьким ім'ям — це відомо кожному, але «Отелло» і Шекспір у балеті? Навіть такий дуже приблизний «знавець» Шекспіра, як я, тільки плечима знизав, а що ж казати про людей, які вивчили англійського драматурга до ниточки?

Але товариш Книш знав своє діло, він дерзав, він бив на заслпрацкульта (тобто заслуженого працівника культури), і в цьому благородному устремлінні не зупинявся ні перед чим.

Чорного, мужнього, чесного й довірливого Отелло танцював диспетчер нашого транспортного цеху, здоровенний парубій, під яким, здавалося, вгинається сцена, Яго витанцьовував наш майстер Доживемо-до-Понеділка, і це було так несподівано, що хтось із задніх рядів навіть крикнув' йому: «Проміняв кіно на Дездемону!» — і зал вибухнув реготом, бо багато хто знав про кінопристрасть нашого майстра; Дездемони ж, здається, не знав ніхто, тут від товариша Книша можна було сподіватися всього, він міг потихеньку вмовити яку-небудь столичну балерину виступити під виглядом учасниці самодіяльності, це вже траплялося не раз і не двічі, товариш Книш не попав у фейлетон лише завдяки тому, що в газетах на таку тему фейлетонів не пишуть, обмежуючись виловлюванням незаконних футболістів і легкоатлетів-професіоналів у заводських любительських командах. Хоч як там воно було, не будемо заглиблюватися в закулісні справи, а відзначимо лиш те, що Дездемона танцювала, здається, пречудово, а ще: сама теж, здається, була дівчина з біса гарна, струнка, витка, оката, де воно й народилося таке? Взагалі обличчя в неї було мовби створене для того, щоб його розглядали зі сцени: виразні очі, губи, ніс — усе прокреслено тонко і точно, мовби показова модель дівчачого личка, яка одержала державний знак якості. Коли ж додати до цього гармонійність, якою сповнена була вся постать нашої заводської Дездемони, ніжність і летючість її танцю і всього поводження на сцені, то нічого дивного, що до кінця спектаклю весь зал закохався в неї безтямно, і коли намазаний сажею диспетчер кинувся карати свою запідозрену в зрадливості дружину, то йому закричали: «Легше, дурню, а то й справді задушиш!»

• Предыдущая
• 10/64
• Следующая