Переходимо до любові - Загребельный Павел Архипович - Страница 62

• Предыдущая
• 62/64
• Следующая

— Уяви собі. Мене образила ця телеграма. Образила не тому, що адресована не мені, а комусь іншому, хоча, може, це був перший поштовх, завдяки якому я зміг побороти в собі слабкість і глянути на факти...

— З погляду компютера?

— Уяви собі: з погляду людини, вінця природи, гордості творіння. Я подумав про гідність, рискувати якою не дозволено нікому, подумав про таке, здавалося б, далеке для наших компютерів поняття, як честь, гордість. І образився. В своїх захопленнях світом точних вимірів я теж іноді забував про високі поняття, якими має керуватися людина, надто ж людина, яка будує нове суспільство, стоїть перед усім світом. Але ця телеграма збурила в мені душу. Я образився. Бо що означає «хочу вас бачити тут»? Примха. А взавтра вона скаже тобі: «Поринай у море і сиди, поки скажу!» Хіба можна допустити таку зневагу, таку...

— «Все сметено могучим ураганом!» — перебив я Держикрая.— Ну, а коли б така телеграма прийшла тобі? Куди б ти поїхав — до моря чи на симпозіум?

— Я ж сказав. Було деяке запаморочення, можна б сказати — нестямність. Але... Ти знаєш мої поняття обов'язку.

— Дякую за увагу,— великодушно мовив я.— Нарешті я почув те, що хотів почути. Кожен вибирає, що може. Ти вибрав симпозіум, я — Валерію.

— Ти все ж готовий їхати за цим навіженим викликом?

— А що таке любов? Може, це — суцільне навіженство?

— Я сказав — ти чув.

— Людство цього ніколи не забуде. Але як мій начальник — відпускаєш? На тиждень. Чи звернутися до Шляхтича?

— Я б відпустив тебе лиш для того, щоб ти переконався.

— Готовий переконуватися! Відпускаєш? Тиждень!

В голосі Держикраєвім чулася втома, коли він сказав:

— Ти згадаєш колись про моє попередження.

— Відпускаєш? — гукнув я, відчуваючи його вагання.

— Гаразд... Хоча це й суперечить моїм переконанням і взагалі... здоровому глузду...

Він несподівано зупинив машину, відчинив мені дверцята.

— Але тільки на тиждень.

Я вискочив з машини, поки Держикрай не передумав. Все ж таки добре, що телеграма потрапила до нього і він її притримав. Інакше б не мав я вільного тижня! Цілий тиждень!

— До речі,— навздогін, уже в спину мені, промовив Держикрай.— Ти узгодь свою відпустку також зі Шляхтичем.

Дверцята хряпнули, заревів мотор, машина полетіла разом з Держикраєм на симпозіум, а я опинився сам за містом, на пустельній дорозі, під примарливим світанковим небом і з примарливою тижневою відпусткою в руках. Годин зо дві доведеться добиратися до заводу, а там — стати перед прекрасні очі Льоні Шляхтича і... Показати цю телеграму? Розповісти про бесіду з Держикраєм?

Дивно, але я не злостився на Держикрая. Почував до нього якусь прихильність, чи що. Ого, нашому технократу захотілося тепла. Може, має рацію Льоня Шляхтич: Держикрай ніякий не павук марсіанський, а просто людина, як усі? Чи його олюднює Льоня Шляхтич? Вони цілком вживаються в цеху, мовби навіть доповнюють один одного.

Та знову я уявляю, як Держикрай вривається в помешкання до Валерії. Солідний чоловік... Принципи Пелагеї Йванівни. Симпатизувати лише солідним... Солідний компютер, який запрагнув усього людського... Тепла... Чи не занадто? Я тебе так нагрію і зігрію! Я погрожував, а злості не було. Мабуть, любов розм'якшила мене, як сонце — віск. Ох, Валеріє, що ти наробила з залізним хлопцем Дмитром Чередою!

«Хочу, щоб ви були тут. Хочу, щоб ви були тут» — так вистукували колеса вагона, так виспівували мені кримські гори, так вишумлював тролейбус від Сімферополя до Алушти, так погуркував автобус на нічних закрутах шосе між Алуштою й Судаком.

До Судака я приїхав удосвіта, але протинявся по місту доволі, щоб переконатися, що воно справді досягло в усьому рівня світових стандартів. Несила, опинившись у Судаку, не піддатися чарам цієї дивної гори, не відчути на собі її впливу, її панування. Єдиний спосіб позбутися панування гір над собою — це діставатися на їхні вершини. Але на цю круглу генуезьку гору я здиратися не став, вірив Валерії, що в генуезьких консулів справді був герб із розцілованими голубами; я вперто шукав якогось транспорту, щоб добратися до загадкового мису Меганом, такого транспорту, як виявилося, ніхто тут не передбачив, бо мис Меганом не являв собою ніякої цікавості для людей нормальних, тобто всіх отих веселих рюкзаконосців, які стояли в чергах перед закритими ще кафе, завчасно займали місця на вузькій смужці міського пляжу, товклися в самодіяльному таборі серед потолочених, витоптаних, висхлих до бриніння бур'янів коло підніжжя генуезької фортеці і досить скептично поглядали на дивака в урочисто-недоречному костюмі, що добирався до фортечної брами лиш для того, щоб вичитати на чавунній дошці напис: «Охороняється законом».

Був прекрасний ранок. Так, здається, пишуть в книжках. Для мене він був ще прекрасніший у передчутті побачення з Валерією. Повітря було тихе й тепле, море було, мабуть, теж тихе і, мабуть, тепле, тепло випромінювалося від круглої фортечної гори над Судаком і від дальніх гір на видноколі. Трохи псував враження від цього райського куточка густий чорний дим, який щедро викидала на Судак висока залізна труба, досить вдало вміщена якимсь великим мудрецем коло підніжжя мальовничої гори, якраз там, де починалася кругла судацька бухта з чистою-пречистою водою. Може, підсвідомо, а може, й з точно визначеною метою зблизька ознайомитися з цим свідченням творчих зусиль якогось судацького технократа мої ноги принесли мене до того місця, де стирчала труба, і тут я натрапив на автобус моєї мрії.

Він нагадував Рацпропову машину в епоху її розруйнованості, тобто в доцинковий період. Невідомої марки, допотопного зразка, якийсь ковчег на колесах, з кузовом, наскрізь проіржавленим, побитим і погнутим від безлічі падінь, перевертань і розбивань,— автобус годився б для музею. Така споруда не могла поткнутися на жодне шосе; не вірилося, щоб вона взагалі могла ще рухатися з місця, але машиною, видно, використовувалася для місцевих потреб, бо мала на собі новеньку табличку з написом «Місцевий». А в кабіні сидів шофер, теж схожий на свій автобус, якийсь проіржавілий, потертий і пом'ятий чолов'яга. Аби товариш Книш побачив цього водія, він умить би запропонував йому зіграти в художній самодіяльності роль чорта, який вийшов на пенсію. Чолов'яга сидів, одчинивши погнуті дверцята, виставивши довгі ноги, і щосили вдавав блаженство. Мене він запримітив, ще тільки я виткнувся з-за повороту вулиці, вмить вирішив, що я жених. Я теж збагнув, що по-дурному схожий на жениха, тому мерщій стягнув із себе піджак і підійшов до автобуса в сорочці, несучи піджак у одній руці, чемодан — у другій.

— Жених чи іноземець? — спитав водій.

— Я не жених.

— Однаково колись станеш женихом. Сідай. На Меганом?

— На Меганом.

— Їдемо. Мені треба їздити для підтримки движенія, а тобі костюм провітрити. Чорний костюм при нашій погоді — велике діло. А може, ти теж придурок? Я тут тижнів два назад відвозив на Меганом цілу купу придурків. Поїхали поринати. Кажу їм, не віз би вас, бо ще потопитесь там к свиням, та треба для підтримки движенія і для мого внука Максима — прогресивку. Дуже любить дідову прогресивку! Малий, а сообража. Знаменитий чоловік у Судаку мій онук. Мене вже всі забули, як звати, так і звуть «Максимів дід».

Ми їхали довго. Нарешті Максимів дід ляснув від задоволення в долоні й вигукнув:

— А он і придурки!

Трохи віддаля горіло невеличке вогнище. Я попрямував туди. Щось там варилося. Каша — раз! Каша — два! Коло вогню сиділо кілька бородатих, здоровенних хлопців.

— Де Валерія? — спитав я.

— Пішла під воду,— ліниво кинув хтось із бородатих.— До каші повернеться.

Хлопці всі були якоїсь рідкісної породи. Руки — як весла, ноги —як весла, спини — баржоподібні. Диво, та й годі, щоб такі здоровила пустили в море ніжну маленьку дівчину, а самі чаклували над кашею! Я сказав би їм усе, що про них думав та не встиг, бо з урвища, з низу з'явилася мокра безпорадна постать і прохлипала:

• Предыдущая
• 62/64
• Следующая