Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович - Страница 49

• Предыдущая
• 49/82
• Следующая

Там, у Ташкенті, було темно і пахло глиною, вівцями і прокурором. Тут не було темряви, бо сонце вже викотилося з–за Дніпра; але глина була довкола, як первісний світ, і дух прокурора, який несвідомо поміг Шульзі знайти цю жінку, ще й досі стояв у повітрі як нагадування про той жорстокий світ реальності, куди краше не повертатися таким заблуканим душам, як їхні.

Маленькі віконечка, заставлені лапатими калачиками, ледь пропускали сонячне світло, світло було ніжно–зелене, як бруньки на деревах, і губи в Ольки теж були з запахом бруньок, і її груди, і все її тіло, туге, всеплодюще, як народжуваний весною світ, і ледь чутні дзвони в Преображенському соборі, і тонкі тіні на жіночому натхненному лиці, — все зливалося для Шульги в триблаженний голос і вогонь краси, щастя і радості, все розлунювалося переможним сміхом вічності, дзвінко–променистим, ласкаво–лоскітливим людським сміхом та водночас і кришталево крижаним, невблаганно холодним сміхом безсмертних богів, навіки завмерлим, застиглим, замерзлим…

З такою жінкою ти й Бог, і людина, але тільки з такою, з цією, єдиною на світі, ось чому ти приречений ціле життя шукати її, знаходити і знову втрачати, вмираючи від розпуки, стояти на розпуттях, простягаючи на долонях шматки свого серця, мов милостиню.

Оля заснула в Шульги на плечі, і він боявся поворухнутися, щоб її не розбудити. Але вона невдовзі прокинулася сама, здригнулася всім тілом, так ніби збиралася бігти на роботу; тоді відчула чоловіка, згадала, хто він, згадала все, злякалася і здригнулася ще дужче, не наважуючись розплющити очей, тихо спитала:

—Ти тут?

—Тут, — сказав він.

—Не спиш?

—Думаю про тебе.

—Про мене?

—Думав про тебе всі ці роки…

—І я ж думала… Ти тоді як пішов, так і не…

—Я поїхав на фронт…

Вона не слухала. Кожен з них говорив про своє.

—Не прийшов, а я ждала… Хотіла ще подивитися на тебе, а воно ж було темно… Той каганець…

Каганець був і в Ташкенті… Старовинний світильник з темної бронзи. Розкошланий гнотик, баранячий лій, чад і задуха, мов од овечої отари…

—Так, каганець, — сказав він, — і ти теж… ти була там…

—А тебе як не стало, так вже й не було…

—Я знав, що повернуся, бо немає на світі двох однакових жінок, а ти і така, як вона, бо ти це і є вона, а мене дуриш, і ти не Олька, а Юлька… Чуєш мене? Чуєш?

Він знов обережно ввійшов у неї — і все зникло для них, нічого не чую, нічого не бачу, нічого не мовлю, він занурювався в неї несамовито і мовби відчаєно, вона жадібно поглинала його; та була в її обіймах і притаєних стогонах печаль, бо знала, що він з нею, але й не з нею, з тією, що була десь і колись, бо хоч і глиняні стіни, і каганець, і остання ніч перед фронтом, і все однакове, і вони однакові, та все ж то була не вона, а інша, і шукав він не її, а ту, а тепер знайшов, щоб завтра вже й загубити, і це ж таке горе, таке нещастя…

—Що з тобою? — стурбувався Шульга, відчувши переміну в ній.

—Нічого.

—А я чую.

—Кажу ж, нічого.

—Тобі гарно зі мною?

—Ох, мені… Аби ж і тобі так.

—Чому ти думаєш, що мені не так?

—Бо знаю.

—Що ти знаєш?

—Про неї. Вона ж завжди з тобою.

—Ти це вона і є. Хіба я не казав тобі?

—Казав. А воно ж не віриться.

—Я біля тебе, з тобою, в тобі — ось і вся віра!

—Ти зо мною, поки ти біля мене, а виходиш з мене — і вже тебе нема.

—Я ж хочу бути біля тебе весь час, завжди, вічно!

—Не можна. При живому чоловікові гріх.

—В тебе не було ніякого чоловіка. Я твій чоловік.

—Не було? А діти?

—І діти від мене. І ти від мене. А я від тебе!..

Він блукав по її смаглявому тілі, ніжно пестив груди, солодкі, мов виногрона, бринькав пальцями по тугих сосках, не втомлюючись, ішов, скакав через гори, сади й квітники, зложи мене печаттю на серце своє, надінь, як перстень, на руку собі… Голі коліна, голі груди, нага плоть, верх і низ, все перевернулося й перемішалося, лиця, коліна, просторість і тіснява, у жінки завжди тільки одна голова, а в чоловіка ніби дві: одна для суворої радості, друга для солодкої радості, для блиску, для геройства в пахучих вертоградах, серед пречистих лілей і безстидних у первісному бруді мавпячих стін…

Той святий день для них не кінчався ніколи, вони жили в ньому голодні й спраглі одне одного, знов і знов обережно розсував чоловік жіночі коліна, знов розчинялися перед ним райські брами, і в торжествуючій радості зблискувала його друга голова, і притишений скрик назустріч, і стогін, і благання:

—Не муч, мене! Ой, не муч мене!..

—А я буду мучити! Замучу! Домучу! Перемучу!

—Ой, Боже ж мій! Який стид і яке ж… Ой, що ж це таке? Що зі мною? Де я?.. Хто се і чого?.. Ой, муч мене! Муч мене більше! Муч іще! Муч, му, м–м–м…

Вони розговілися тільки надвечір. Дніпрогес уже відбудували, «лампочка Ілліча» горіла навіть у цій убогій, невзаконеній хатці, хоч для Шульги приємнішим був би звичайний каганчик. Не треба занадто світла, щоб побачити найдорожче…

Стіл у них був мов у президентів, диктаторів, генеральних секретарів і якої там ще бенері: ритуальні крашанки й паска, м’ясні й кров’яні ковбаси, смажене порося, знаменитий український кендюх, пиріжки з потрібкою, квашена капуста з яблуками, солоні огірочки й помідори, солені кавуни, які пролежали цілу зиму в піску на дні дерев’яної діжки, а тепер розверзалися своїм соковитим червоним нутром, ніби всемогутня в своєму вічному повабі жінка, повелителька цієї всеплодющої землі…

Шульга розгубився від несподівано щедрого, як на ці убогі часи, столу і навіть забув про чоловічий обов’язок наповнювати чарки. Оля, лукаво усміхаючись, сама налила самогону: Шульзі повну склянку, собі зелененьку гранчасту чарочку.

—Ти думаєш, я оце зможу випити? — злякався Шульга.

—А чого б же ти не зміг? Ти ж сам казав, що офіцери й студенти п’ють бочками.

—Я казав? Коли я тобі таке міг казати?

—Казав не казав, а був п’яний як чіп. Я тебе іншим і не бачила…

—То від горя. А сьогодні не можу пити, бо вже п’яний від тебе…

—Таке ото й скажеш!..

—Люди п’ють здебільшого від горя. У мене був друг Андруша… Ногу йому на фронті… і все в ньому боліло, ніщо не рятувало… Одне спасіння — горіляка! Ми з ним зрання замість чаю по отакому стаканярі, а тоді на лекції!..

—Кажеш, був. А де ж він?

—Вмер. Коли його ховали, я й побачив тебе, як ти їхала з міліціонерами… Стояв на кладовищі, а ти на «доджі»… Як подумати, то всі мої друзі мертві. Або вбиті одразу, або вмерли від ран. Може, і я вже давно вмер, а оце воскрес біля тебе…

—Таке ото й скажеш! Ну, давай хоч по крапельці… Задурити голову… А то мені й досі стидно…

—Знаєш що, — сказав їй Шульга, коли вони випили трішки, а тоді трохи більше і ще більше. — Ми сьогодні повинні з тобою сфотографуватися!

—Сфото?.. Ось не сміши мене! Таке й придумаєш!

—Ні, ні, не заперечуй. Це вже вирішено.

—Та в мене й зодягнути нема чого, щоб ото на карточку…

—Зодягнешся так, як ішла святити крашанки.

—Вся в чорнім, як монашка?

—Ти себе не бачила, яка ти гарна, як світилося в тебе лице! Ти знаєш, яке в тебе лице? Біля тебе і я… Знаєш: я вже був у тій фотографії… На проспекті Карла Маркса… Там такий кумедний старий єврей… Здєлайте вид, що ви розговарюєте… Січас будет сьомка… Я вже сидів перед апаратом, а тоді здалося, що за вікном майнув отой чорний прокурор і побрався вгору проспектом, мабуть, щоб знов на тебе… Я все кинув і побіг тебе рятувати… Пам’ятаєш, прибіг тоді і… А в ательє покинув двох жінок, які привели мене туди, щоб сфотографуватися, і вони тепер і досі мене там ждуть…

—Аж дві жінки? — В ній уже народжувалися такі природні для кожної жінки ревнощі. — Красиві?

—Дуже.

—І молоді?

—Вдови. У одної чоловіка розстріляли, як ворога народу, у другої чоловік ніби і є, аж цілий полковник, а насправді вона теж ніби вдова…

—Так ти б же з ними…

• Предыдущая
• 49/82
• Следующая