Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович - Страница 61

• Предыдущая
• 61/82
• Следующая

—Поцілуйте мене, Юліє, Юлю, Ю!..

—Але ж це такий сором!

—Ледь доторкніться губами мого підборіддя… Отак… Боже, — яке блаженство! Невже це знову ви, невже все повертається, невже?..

—Ви знову за своє?

—Цілуйте мене, Юліє, щоб я повірив… Ці сходи вже кінчаються… їх надто мало… Треба було б до самого неба… Я вас занесу і на ваш третій поверх… Без ліфта… По сходах…

—Не смійте! Що ви собі надумали!

—Тоді в мій номер. На четвертий поверх. Ще краще.

—Шульга, я кричатиму! Ви забули, що за нами йде Хомухін.

—Він десь ще далеко внизу.

—А Фелікс? Ви забули про Фелікса. Мій номер між їхніми номерами. Вони не спускають з мене очей. Сьогодні за все, що було на березі, і за цю вашу витівку… Я навіть не знаю, що тепер буде… Вони обидва не спатимуть, стерегтимуть мене, як у тюрмі…

—А завтра? Завтра ви зможете вирватися? Тільки скажіть — я щось вигадаю…

—Завтра я буду в поїзді.

—Але ж наша нарада ще не закінчилася.

—Хомуха мене відпускає. Повертається з Сєверодвинська мій морський майор, і мені треба бути вдома, щоб він нічого не знав про моє так зване службове відрядження.

—Може, дозволите мені стати під вікном вашого вагона з букетом троянд?

—Виключено.

—Тоді хоч з плиточкою шоколаду «Сказки Пушкина»?

—Ви нестерпний, як усі хохли!

—Звідки вам відомо про нашу так звану нестерпність?

—Ну… вважайте, що це російський державний фольклор.

—Може, великодержавний?

—Коли хочете, хай. буде великодержавний.

Він уже доніс її до готелю, обережно поставив на землю, як дорогоцінну порцелянову статуетку.

—Я не можу відпустити вас до Москви… Ми повинні поговорити… Це надто важливо, зрозумійте, Юліє… Може, після вечері?

—А що скаже Хомухін?

—Чхати на Хомухіна!

—Зрозумійте ж нарешті: Хомухін — заступник міністра.

—Я теж заступник міністра, чорти його бери! То й що з того?

—Ваше так зване міністерство? Воно рівно на п’ятнадцять (за числом республік) нижче московського. Невже ви цього не знаєте?

—Я нічого не хочу знати після того, як побачив вас… І не можу втратити вас… Коли не сьогодні, то завтра я подам вам плиточку шоколаду у вікно вагона.

—Ви забули, що тепер у вагонах вікна не відчиняються.

—Я з тих часів, коли всі вікна були навстіж.

—І двері?

—Не тільки двері! Ви ще матимете змогу пересвідчитися… Я щось вигадаю… Я повинен щось вигадати…

—Ви божевільний, — засміялася вона, — я ніколи не зустрічала такого божевільного… Але ви мені чимось подобаєтеся, Шульга. Чуєте?..

—Це не те слово, — пробурмотів він, бо вже підскочив до них Фелікс, і Ашот з одягом Юлії ішов слідом за ним, а далі й уся безладна «інтернаціональна дружина» енергетиків з Хомухіним у центрі.

В Конституції запишуть: «Основой советского общества является трудовой коллектив».

Шульга знав, що бути людиною можна тільки тоді, коли зумієш стати над отим «трудовим колективом». Тоді що ж: і над Конституцією? Коли треба, то й над Конституцією.

Поїзд «Горький — Москва» відходив десь після одинадцятої вечора. Отже, в своєму розпорядженні Шульга мав більше доби. І коли до впертого українського розуму додати тисячолітню вірменську мудрість, то можна перевершити не тільки кефірного чинодрала Хомухіна і його міністерську рать, а й усе, що Москвою зветься…

Ніхто нічого не знав, нічого не підозрював, ні про що не здогадувався…

Звісно ж, Хомухін не міг проводжати до поїзда свого головного спеціаліста, не той ранг і статус, але для цього був вірний помічник Фелікс, який усе забезпечив, здійснив і проконтролював. У касі обкому партії він придбав за безготівковий рахунок два квитки (нижні місця) в п’яте купе м’якого вагона поїзду «Горький — Москва», взявши в обкомівської касирки урочисте запевнення і службову обіцянку, що два інші місця в цьому купе не будуть продані, отже, номенклатурному пасажирові гарантовано купе в його цілковите розпорядження. Тоді було подбано, щоб у персональному купе на столику була не казенна посудина, а справжня кришталева ваза з букетом свіжих троянд, на підлозі ж не затоптана і запльована підстилка, а новий барвистий килимок, як належиться для важливих осіб, бо в тому купе тої ночі повинна була їхати дуже важлива особа.

Фелікс привіз Юлію до поїзда, вручив ще один сніп квітів «від товариша Хомухіна», ще раз пересвідчився в надійності, ізольованості і неприступності головного спеціаліста, вигинаючи свою підлабузницько–жіночу спину, розкланявся з Юлією і злиняв, розчинився в надволзьких сутінках, дрібненький бісик у трагічних пеклах…

Юлія ще нічого не знала. На притемненій платформі з’явився чоловік–паяц у червоному картузі, з якимсь ідіотським круглим жезлом у руці, тоді щось засвистіло, захурчало, під вагоном важко загриміло залізо, розкарякуватий чоловік у червоному картузі кудись поплив, і все попливло і відпливло, поїзд вирвався з станційних стисків і, набираючи швидкість, помчав у темні російські простори.

Юлія відвернулася від вікна, і в цей час у відчинених дверях її купе виникла висока чоловіча постать.

—В чому справа? — невдоволено вигукнула жінка. — Це купе…

Вона недоговорила, бо чоловік несміливо ступнув усередину купе і винуватим голосом повідомив:

—Пробачте, це я, Шульга…

—Ви–и? — Юлія не могла стямитися. — Але ж ви… Мені сказали, що вас негайно викликали до Києва і ви вже вранці вилетіли з Горького…

—Нельотна погода.

—Не розповідайте казок! Таке сонце — і нельотна погода?

—Тут сонце, а в Києві дощ і туман…

—Але як ви опинилися в цьому поїзді?

—Додайте: і в цьому вагоні, і в цьому купе… Маленькі українські хитрощі… У вас два нижні місця, у мене — два верхні…

—Ці місця не продавалися!

—Все на світі продається і купується… На жаль… Ви дозволите?

—Це… це… насильство?

—Я ж вам казав уже: судьба і божевілля…

Він поставив у вузькому проході пузатого командировочного портфеля, безпорадно виставив до неї долоні.

—Куди мені від вас?

—Сядьте, незграбний ви чоловік? — тихо звеліла йому Юлія. — Провідниця ось–ось з’явиться за квитками, а ви тут зображуєте сцену біля фонтана!

Вона засунула його портфеляку під столик, сіла, глянула на Шульгу знизу вгору:

—Ну, чого ж ви?

—Біля вас?

—Гаразд, гаразд, сідайте, де хочете!

—Я повинен вам усе сказати…

—О Господи! Незносний ви чоловік! Вже все сказали на теплоході. Невже вам ще не досить?

—Але ж це зовсім не те, що ви думаєте!

—А що повинна думати молода розбещена жінка, опинившись наодинці з таким чоловіком, як ви, в безнадійно замкненому просторі?

—В безнадійно?.. Та ви смієтеся з мене, Юліє!

—А вам хотілося, щоб я плакала?

Він ще досі сидів осторонь, не наважуючись присунутися бодай на сантиметр.

—Ви дозволите хоч доторкнутися до вашої руки?

—Почекайте, поки провідниця забере квитки і гроші за постіль і принесе традиційний чай.

—До всіх чортів її чай! У мене в портфелі шампанське і вірменський коньяк.

—Але без чаю нам не дадуть спокою.

—Я піду до провідниці і все влаштую!

—Не смійте!

Він безпорадно розвів руками.

—Я не знаю, як з вами поводитися.

—Спробуйте, як нормальний чоловік з нормальною жінкою.

—А що це і як?

—Ну, ось провідниця принесе чай, і ми питимемо чай, а тоді спатимемо до самої Москви, а тоді…

—А тоді не буде нічого, а тому все повинно бути не так, а зовсім інакше!..

Нарешті прийшла провідниця з чаєм, забрала їхні квитки і чотири карбованці за постелі, і тепер до самої Москви вони лишалися самі.

—Питимемо чай? — запропонувала Юлія.

—Я віднесу й виллю його в туалет!

—Не зліться, Шульга! Чай тут не винний.

—Я не злюся.

—А що ж ви робите?

—Як бачите: сиджу і не смію зворухнутися.

—У вас є прекрасна нагода зворухнутися: вийдіть у коридор і дайте мені змогу переодягтися.

Шульга вийшов, засунув за собою двері, став біля вікна, дивився в ніч, нічого не бачив… Цілий день просидів він у ресторані горьковського аеропорту і пив горілку, коньяк, шампанське, поки Ашот десь метався по місту, здійснюючи задуманий ними план ошукування Хомухіна і взяття нічним штурмом неприступної фортеці під іменем «Юлія».

• Предыдущая
• 61/82
• Следующая