Выбери любимый жанр

Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович - Страница 8


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

8

Він ляпнув на стіл між посудом до пиття, шматками армійського (вісімсот грамів на добу) хліба, сіро–синіми узбецькими мисочками з холодною бараниною, зелениною, золотим урюком і жовтогарячими плодами хурми плескату картонну коробку цигарок «Казбек», дикий вершник на дикому скакуні, волохата бурка, волохата папаха на тлі двох піднебесних снігових вершин, три карбованці п’ятнадцять копійок, ознака належності до найвищих радянських сфер, бо «Казбек» курять радянські генерали, радянські наркоми і радянські генії, вище вже немає нічого, вище тільки «Герцеговина Флор», яку курить товариш Сталін, але то вже вершина недосяжна, а «Казбек», попри всі його наркомівсько–генеральські ранги, може ось так собі опинитися в руках капіташі, бо він кадровий командир Червоної Армії (а відомо ж: «Ат тайги до британских морей Красная Армия всех сильней!»), столично–московський житель («Кремлевские звезды над миром горят, повсюду сияет их свет»), найголовніше ж: капіташа над усіма капіташами, і цим усе сказано.

—То як? — Постукуючи міцним нігтем по цигарковій коробці, яструбиним оком націлився в Юлію капіташа. — Ви дозволите, прекрасна Юліє? У вас тут курять?

—На жаль, капіташо, нічого не вийде, — пограла очима Юлія, непомітно поклавши свою ліву руку на стіл так, щоб Шульга коли й не вхопив її пожадливо або доторкнувся, то принаймні побачив і зробив потрібні висновки, хоч належні висновки, о Боже, будь–які висновки, але ж нарешті, нарешті, нарешті! — У мене тут не курять!

—Навіть фіміаму? — демонструючи геть несподіваний рівень знань для примітивного піхотного командира, здивувався капіташа.

—А що це таке? — не збентежилася Юлія.

—Ну, — капіташа, хоч який був п’яний, спромігся ще на сяку–таку ерудицію, — фіміам — це як ладан! Ви ж знаєте, що таке ладан, прекрасна Юліє? Ладаном кадять у церкві, а я «Казбеком» у вашій, так би мовити…

—Я ж вам сказала: в мене тут не курять! Я не переношу цього смороду. Хочете — за двері! Можна й у двір!

—Ну–ну! — капіташа, розповзаючись по безконечній дузі столу, спробував порятувати свою гідність. — Коли так… Коли ви така не… не… то капіташа… Ви думаєте, капіташа — хам?.. Капіташа — це… І я вам доведу і… Ось тільки покурю… Ми з лейтенантом покуримо, а тоді… Лейтенанте, короткими перебіжками на перекур! Ти мене чуєш, лейтенанте?

—Лейтенант залишиться тут, — сказала Юлія, допроваджуючи капіташу до дверей, — лейтенант некурящий. Хіба ви цього не знаєте, капіташо?

Десь у Кремлі був Сталін, десь був Комітет Оборони, над усіма нещасними військовослужбовцями загрозливо роїлися генерали, полковники, коменданти, інтенданти, начальники гарнізонів, більші й менші начальнички, а тут, у цій глиняній узбецькій халупі, найверховнішим з усіх головнокомандуючих була оця жінка з безсоромними губами, вона володарювала тут неподільно, впевнено і, сказати б, весело, гаразд відаючи силу і привабу свого тіла, яке для чоловіків у всі часи було найвищою вершиною влади.

Капіташа ще спробував порятувати те, що вже безнадійно втонуло в жорстокому морі жіночої нещадності.

—Я вже йду, прекрасна Юліє, — харамаркав він, зигзагами просуваючись до дверей із старої шовковиці. — Я вже йду і не йду. Бо що? Бо капіташа — це вам не якийсь там чмур, чалдон чи Кандалакша. Капіташа дивиться і робить висновки. Ось нас тут троє. Всі ми задоволені й дуже щасливі, бо всі в глибокому тилу. Знову–таки всі ми щасливі, бо молоді, але не дуже задоволені, бо лейтенантові хочеться бути не тут, а на фронті, на передовій. Далі можна сказати, що всі ми задоволені, але не дуже щасливі, і тут все залежить від того, кого ви, прекрасна Юліє, виберете: неперевершеного капіташу чи цього нещасного, як узбецька глина, лейтенантика?

Вона вибрала його, Шульгу! Може, й уся світова історія залежала від того, кого вибрала жінка, а чоловічі імена, якими значаться віки, всі оті царі, імператори, президенти, полководці, генії — то лиш оздоба до імен жіночих.

—Ну ж бо, капіташо, ну ж бо! — мало не виштовхувала за двері капіташу Юлія.

—Я вже йду, вже пішов. Лейтенанте, залишаєшся старшим по гарнізону. Порядочок у танкових військах! Капіташа курне — і назад. Капі…

Шульга вже не чув його слів. Тільки ревіння мідних биків, дзвін крові, нетерплячий стогін молодого тіла… Бачив, як рвучко причинилися двері, навік проковтнувши капіташу, як безгучно проповз по їхній сірій площині товстий брус засува, вже не побачив, а відчув, як метнулася від дверей Юлія, гарячою хмарою огорнула Шульгу, приголомшила, оглушила, знетямила; і голі виткі руки довкола його шиї, і безсоромні вогнисті губи на його невмілих губах, і нетерплячий шепіт: «Ну, йди ж до мене, йдидомене, йдидо.. йди…», — і тонкі вмілі пальці на ґудзиках його гімнастерки, на ременях, на… «Боже ж ти мій, яке все на тобі нове–новісіньке: і гімнастерка, і галіфе, і портупеї, і чоботи, і сам ти новий–новісінький, найновіший для мене, най…» — мовби вся ніжність світу зосередилася в цьому жіночому голосі, і Шульга не знав, чим відповісти, чим відплатити за несподіваний дарунок долі, найбільший і найнеймовірніший дарунок, його юнацьке тіло з невмілою, незграбною вдячністю відкривалося назустріч тому дарові, але й цього було досить для ласкавого досвідченого жіночого тіла, ніжність світу пролягала між ними полиновими просторами Азії, буйними садами, залитими сріблистим місячним сяйвом, екзотичними ароматами святощів, гріха і насолод, лихоманка нетерплячості тіпала їхні тіла, намір здійснення поєднував їх ще тільки в уяві, а не насправді, вони тяжіли одне до одного, як два розпечені небесні тіла, вони смакували наперед небесною насолодою злиття, але якась незрима перепона ще стояла на заваді, природні жести всемогутньої плоті пригальмовувалися не знати й якою силою, тиша перед бурею, завмирання перед стрибком, стиск пружини перед розприсненням, а тим часом триває велика гра темних сил, доторки, дотики, обійми, шепоти, шовкові руки гладять твою шкіру, і шовкове волосся, і… та й знов ніяких обітниць, не лунають невиразні застороги, немає страху, породжуваного примітивною добропорядністю…

Те, що тривало мовби віки цілі, насправді вимірювалося кількома хвилинами. Вона так вміло й швидко роздягнула Шульгу, що він не встиг ні здивуватися, ні засоромитися, тоді ситцевий жовтогарячий халатик пролетів по кімнаті, мов райська пташка, і десь зачепився чи то за ширмочку, чи, може, й за шовковий абажур, Юлія залишилася в голубенькій комбінації, такій короткій, що вона більше відкривала, ніж прикривала. «Ну! — нетерпляче зашепотіла жінка. — Ну! Іди ж сюди, йди до мене, йди до…» І вони опинилися за ширмочкою, на вузькому ложі, де вже незмога зникнути, немає місця для відступів, де існує тільки єдиний вихід: обмінятися тілами, обмінятися, поєднатися, злитися, щоб скинути з себе тягар болісної жаги, визволитися від неї, стати вільними і нарешті щасливими й радісними…

Вона впустила його до себе, білі гарячі ноги, гарячі стегна, майже неземний вогонь, якого Шульга ще не знав, якому не вмів дати ради, від якого спалахнув, мов сухий листок, і вмить згорів, вибухнув, вистрілив мимо цілі, ганебно скапітулював перед жінкою, зганьбився, осоромився незавжди, навіки і мовби вмер для неї…

Він рвонувся, щоб утікати, щезнути, мерщій нести звідси свій сором, але Юлія з несподіваною силою в її ніжних руках встигла впіймати втікача, затримала його, ласкаво попровадила назад у постіль, обпечатуючи поцілунками його лице, шию, груди, накривала легеньким марселевим одіяльцем, шепотіла: «Ну, чого ти, дурненький! Це ж нічого, це не страшно, полеж трошки, заспокойся, нікуди тебе не пущу, бо ти тепер мій, будеш мій, хлопчику… лопчику–опчику… полеж отак, а я зараз, я швидко…»

Її шепіт ще розлунювався в нього у вухах, а Юлії вже не було, сором налягав на Шульгу тяжким туманом, і крізь той туман чи й бачив він що а чи тільки привиджувалося: і те, як промайнула голоного по кімнаті Юлія, і зникла в темряві, і сірі широкі двері з шовковиці відгородили її від Шульги, сховали, мовби вкрали…

8
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело