Жовтий князь - Барка Василь - Страница 60

• Предыдущая
• 60/64
• Следующая

Вернула до міста, і, розгублена думками, вже не встереглась: її, разом з багатьма селянами, схоплено і на тягарівці відвезено в глухий степ. Там викинуто, — добре, що не дуже далеко, верст за двадцять.

Брели знеможені, з сонною повільністю переставляючи ноги; живилися корінцями, виритими в ярках, торішніми перемерзлими бурячками і картоплинками з покинутих городів. Часом знаходили дрібні соняшники — їх насіння в'яле, але трохи поживне. Ось таки добралася Дарія Олександрівна до станції;' щоб не мозолити службовцям очі і перебути непомітно, відходила в сусідні переліски.

Оселя біля самої станції чимала: з будівлями, біля яких можна знайти скоринки, картопляні лушпайки та іншу остачу поживності. Про ночівлю досить і куточків по пустельних дворищах, дірявих сарайчиках, підворітнях.

Був погожий день; пішла Дарія Олександрівна по полю, шукати їстівного рослиння. Знайшла щавель і з'їла його кислющі листки. Коли верталася, вийняла доньчин зошит, збережений на грудях; поглянула на нерівні дитячі літери і знов окропила їх сльозами, за якими вже світу не могла бачити. Постояла і трохи втишилася серцем.

Якраз тоді під'їхав потяг і вона поспішила, надіючися, що міг синок приїхати, — не побачивши її тут, помандрує далі. А вона так гірко задихалась!

Люди з вагонів бачать: іде до станції висока і худа, як комишина, жінка. Раптом падає.

Декотрі, вискочивши з потяга і підбігши до неї, взяли її і поклали коло стіни — там, де бак з водою. Набирають води і хлюпають на обличчя. Один з тих людей кладе їй скибочку пшеничного хліба на рукав. Знаходиться серед них також лікар: перевіривши пульс, він сумно хитає головою:

— Вже кінець; надмірне виснаження!

Стоять пасажири і не знають, що робити. Жінка померла на їх очах. Риси обличчя, блідого, мов хліб, що лежав на темному рукаві, такі строгі і гарні, при всій жахливій худорлявості; мов вирізьблені в світлому камені.

Зняли люди картузи і капелюхи, хто що носив на собі; не зняв шкіряної кепки тільки подорожній з викривленими і брезкливими губами, одягнений у френч жовтастого відтінку.

— Чорт з нею, — сказав він, — такі, як вона, не хочуть робити!

Сказав це злісно і пиховито, по-російському, хоч і невиразно, бо окремі звуки пропадали, можливо, тому, що в цей час, покурюючи, жував папіросу.

Люди всі повернулись до нього і глянули так похмуро, що він відметнувся від них, погано лаючись.

Той, хто клав хліб, знов глянув на покійницю і питає:

— Що в неї в руці?

Він і лікар, нахилившися, з трудом розняли пальці мертвої і взяли зошит. Лікар розправив його і читає вголос: «Зошит учениці… Олени Катранник».

Помовчавши, він додав:

— Найдорожча річ була в матері від покійної доні, мабуть, остання, вся оплакана: з нею і смерть…

Він опустив очі; відвернувшись, пішов, ніби присліплий. Саме тоді вдарив дзвінок, і всі поспішили до вагонів.

Вертаючися через бур'янисті садиби, хлопець почав збирати старі кісточки з ягід. На аркуші бляхи, покладеному зверх двох цеглин, рівно прогорнув їх, а внизу розвів огонь. Смажені кісточки зробилися крихкі і смачні зернятами. Їв їх, як лузають насіння — одну по одній. Частину зоставив на другий раз, бо зробився скупий собі самому і також передбачливий, мов старичок або вивірка. Але скибку він опожив! — спожив, бачачи, що хліб висох і зачав черствіти. Скоро пропаде, — то краще вже підкріплятись, поки можна.

Помітив: коло низького пенька, від спиляних воріт, незаклеєний лист біліє на бур'яні. Село і вулиця, район і округ названі вірно, але прізвище інше, Кантарик. «Як вони не бачать? — дивується хлопець. — Це ж не нам, а старим коло перехрестя; я однесу!»

Довга вулиця — ніби в сні. Біля того двору, де жив шкільний товариш Дмитрик, що помер від сухот, збереглася частина огорожі. Там став бородатий чоловік з торбою і пробує хвіртку відчинити, але не може: руки не слухаються… «Це Петрун, батько покійного Дмитрика», — впізнав хлопець. Помагаючи, він відкрив крючок на хвіртці. А бородань не входить; не може ніяк.

Подумав тоді хлопець: «Такий наш тато був слабий; ми б до хати ввели, якби раніш побачили».

Він вчепився Петрунові в рукав і підсобляє рушати до дверей і через сіни, і аж до ліжка довів, де той ліг, мов тяжко хворий. Увійшла його жінка, маючи зілля на руках, і загомоніла з порога:

— От і прийшов! От і добре, а я вже сон стратила: все жду — прислухаюся.

— Прийшов, та бачиш, який: не ввійду в хату, — хлопець тягнув.

— Аби дома був, і поправишся.

— Мені б трохи хліба. Ось, візьми гроші, всі, що зосталися, піди, де-небудь купи: хоч трохи. Бо пропадаю. Взяла вона гроші і, виходячи, попросила Андрія:

— Побудь тут, — я скоро вернуся!

Пішла і довго не було її. Чоловік дрімав. Коли ж вернулась вона, то тримала пляшку, в хустині загорнуту.

— Що це? — відкривши очі, спитав Петрун.

— Не бачиш хіба: горілка.

— Як, горілка? Навіщо мені?

— Випий, так радять. Більше нічогісінько в продажі нема! Тільки горілка.

— Мені хліба, бо гину, а ти горілку принесла, — навіщо?

Жінка мовчить.

— Навіщо ж гроші перевела, останні?! — гірко докоряє Петрун. — Голодному випити її, зразу смерть, як від отрути.

— Так нічого ж нема ніде в цілому селі, — відказує жінка, — хто вертається, всі беруть горілку, кажуть: помагає, бо хлібна. А при дорозі, біля сільради, двоє мертвих лежало, мати і дитина. Мабуть, вони здалеку. Кропива пожована в роті, в неї і в дитини, від того потруїлися. Зразу видно: такі доходящі, що їм би ні хліб, ні молоко вже не згодилось. А горілка ж не з кропиви, — вона з чистого хліба!

— Всі мруть і мені пора, — промовив Петрун.

— Підождіть, я принесу скибку! — сказав хлопець.

Він вернувся додому і, розв'язавши торбинку знов, почав ножем розміряти на скорині: скільки кому. Спершу поділив на три рівні частини; потім передумав, бо матері належить пайка найбільша, а сам з'їв недавно шматок і має останок коржа, через те зоставить собі окраєць. Врізавши хліба, знов загортає в папір і виносить під пахвою.

Коли прийшов до сусідів, господиня обмивала моркву, а Петрун їв; їв жадібно, хрумкав і затинався. Побачивши хліб, так і простягся десятьма пальцями по нього. Взяв і все примовляє:

— Оце спасибі, хлопче, спасибі, ти пожалів мене! Я чую: з'їм хліба, хоч скибку, і видужаю. Горілка і морква не поможе. Хліб — це мені лікарство. Ну, спасибі, — колись і я тобі поможу!

Справді він споживав хліб, як цілющу живність, тримаючи обома долонями так, що ні крихта не просипалась додолу; скінчивши, сказав:

— Слава Богу, я з'їв хліба!

Став тихий, зразу ліг і зразу запався в нерушимий сон. Коли хлопець виходив з хати, господиня дала декілька морквинок. Тільки він за поріг виступив — згриз їх, як заєць: такі смачні! Навпростець прокрадаючись, поніс лист до Кантариків. Крізь двері, трішки прочинені, видно немічних старих, що сидять біля стола.

— Доїмо замішку, — обзивається дідок, — і так мені буде, як Олефірцеві; його внуки розказували… Гуділа хуртовина, а він лежав на холодній печі і думав словами вголос: от якби вийти на дорогу і побачити мішок грошей, цілий мішок, по п'ять карбованців бумажки; і купити всього: печеного хліба, білого і житнього, і борошна — пекти млинці, і м'яса телячого — в борщ або смажити, і тараві, молока, цукру і всього, всього… Олефірець думав голосно, а голодні внучата сиділи на полу і слухали, як він перебирав добрі харчі. Так він і вмер.

Бабуся промовила:

— Доїмо щавель з тирсою, тоді — все.

— Коли б продержатися кілька тижнів і дістати молодої картоплі, ми б вижили…

— Біда, всім біда, і годі! — сказала стара.

— Або на Вороніжчину, виміняти борошна й олії.

— Міняти нема на що.

Дід ліг на ослін і, стрепенувшися, важко зітхнув і задеревів.

— Що тобі?! — скрикнула стара, але встати неспроможна: пробує з натугою і зразу ж, здригнувшись, хилиться головою на стіл і осувається — перекидаючи стілець, падає на долівку.

• Предыдущая
• 60/64
• Следующая