Рай - Барка Василь - Страница 13

• Предыдущая
• 13/83
• Следующая

— Вірно: гіпноза і здогад.

АНТОН НИКАНДРОВИЧ ЛАДНАЄТЬСЯ ПИСАТИ

Ольга ставить біля вікна перемитий посуд, поглядає на журнал, що в Олександра в руках. Студент читає, поки старий нап’ється ріденько завареного і охолодженого чаю.

— Бачу, Ольго, ви добра господиня, — визнає Антон Никандрович, — якби я мав дочку, завжди казав би: по дивись на Ольгу, вона швидко порядкує, і всі мої папірці на місці.

Ольга червоніє.

— В уяві товаришки Молоточкіної порядок буває тоді, коли всі речі рівно складені; але в тому порядку я нічого знайти не можу, — розводить руками і похитує головою, втягнутою в плечі, Антон Никандрович; а потім додає:

— Це так само, як з нашим громадським життям: все рівно розписане: ембе, емка, профком, профзбори, виробнича нарада, змагання, ударництво, але гіршого безладдя в світі важко знайти. Що ви читаєте, Олександре?

— Літературний журнал за лютий місяць; професор Крякучін розгромлює неоклясицизм.

— Будь ласка, один невеличкий уступ…

— Читаю: «…в школі славнозвісного колись «неокласицизму» відзначаємо прагнення поміщицької інтелігенції до гегемонії в культурному процесі».

Антон Никандрович здригнувся:

— Він пише про літературу, як секретар районної міліції — протокол про вкрадений керосин. Але проф. Крякучін першорядний ерудит. Я останнім часом роблю так: зосереджуюсь думкою на тому, як саме пише автор, правдиво чи ні. Навіть думки нам далекі, але висловлені щиро, без гістерії, фальшу, лайки, стають цікаві. Тут мешкає колишній журналіст Геннадій Лебедінов; говорити, навіть сперечатися з ним — надзвичайна приємність.

— Лебедінов? — перепитує Олександер. — Сьогодні познайомився з ним біля парадних дверей.

Ольга перестає витирати тарілку і повертає обличчя до бесідників:

— Яке мирне прізвище!

— І сам Лебедінов дивовижний: ніби дванадцять років перебував у летаргічному сні, тепер пробудився і починає з того, на чому заснув. Зберігає портрети імператора і його супруги; в празникові дні виймає їх з безодні нафталінового духу, вішає на стіну і милується безкінечно. Витає в мріях про відновлення неділимої — в старому, білоімперському вигляді. Словом, особа з музею древностей; мумія, що ожила і никає по дорогах сучасности, почуваючи в серці більшу, ніж ми, — я кажу це серйозно, — спорідненість… а! марно говорити! Лебедінов ходить, як привид минулого, а можливо трішки — і майбутнього. Щоб рушити з місця, потребує чужої допомоги. Якась чудна недуга в нього, я забув назву. Ходить дідусь, як кожна нормальна людина; а коли спиниться, треба його штовхнути, — він знов ступає далі. В речах — потойсвітня архаїка. Я збайдужів до того, що він говорить; прислухаюся до голосу: як він говорить. Я рідко чув у людській мові таку сувору щирість. Лебедінов — криштальна натура, хоч, здається, загубив духовне сонце. Зберіг натомість благоговіння перед імператорською родиною. Побожний, як священик; бесідник він найсимпатичніший на світі, особливо за шахами. Я бачив, як він змагається з старим черкесом, Ібрагімом Гедуадже. Лебедінов грає красно: рухає вежі в високій симетрії і з красою винаходу. Гедуадже сплітає ходи фігур в узори. Обидва — у величних позах і вишукано чемні. З них можна картину писати.

При цих словах Антон Никандрович починає ладнати папірці до писання і близько присуває невиливну чорнильницю.

— Ви що — додому? Дітки, завтра жду… Глядіть,"мої дорогі, жду! Спасибі, що не забуваєте.

Зоставшись сам, сідає до папірців.

Літо пропливає за вікном, корабель з голубими вітрилами. Горлиця сідає на підвіконня, походжає, роздивляється; як і щодня, шукає рожевими очима пшеничної крихти.

ВІЙНА СТУКАЄ В ДВЕРІ

Перед тим, як розлучитися до вечора, до години, коли почнеться другий сеанс у невеликому кінотеатрі, на північній околиці міста (там — фільм про Кощея безсмертного), Олександер і Ольга походжають під тополями, недалеко від скверика, посеред якого зберігся фундамент від зруйнованого «Срібного собору», обернений у склад картоплі. Дівчина розповідає про харчові придбання для Антона Никандровича, а юнак — про зустріч з Борзоконем, гроші, Молоточкіну, Лебедінова, відвідини ворожки; при чому епізод з віщуванням про війну пропущений.

— Вона гарна? — питає Ольга, маючи на увазі Карміндониху.

— Дуже.

— Ой, не ходи, Олександре, до чарівниці…

— Ходитиму.

— Жартуєш…

— Ні.

— Що ж мені робити?

— Що робити моїй єдиній? Знаєш: мені нема милішої в світі, ніж ти…

Ольга нічого не каже. Ніжно гладить Олександрові руку.

— …Вірити і бути вірною, — сказав він.

— Я зберегла серце чистим: ждала, кого буду завжди любити.

Вони довго ходять під високими тополями, блискуче пофарбованими від сонця з півдня; говорять голубливі слова, щирі і сміливі від любови.

Розлучившися з Ольгою до вечора, Олександер пішов по одній з головних вулиць. Як завжди, гостро примічав дрібниці, хоч, здається, був байдужий до них. Стан закоханости не завадив зазирнути в двері «бродтрестівського» магазину, де з–за скляного прилавка продавали пиво, крім заплянованих солодких водичок: що там робиться — з–за чого крик?

Посперечалися два військові: капітан напідпитку, поважного віку та стави, і трохи молодший лейтенант, теж поважного образу. Капітан поспішав і хотів, щоб без черги налили пива; лейтенант протестував, посилаючись на публіку, вишикувану «в затилок» (згідно з правилом: «хто останній?»). Як посперечалися, то капітан спересердя і з нетверезости зачепив лейтенанта за ґудзики і — почалось! Публіка недомисленно дивилась на скандал, мовляв, хіба ж можна таким людям сваритися? Олександер взяв військових за руки:

— Що ви робите? Офіцери!..

— Геть звідси, пацан! — крикнув старший ранг на хлопця.

— Піду. Ви, як батько, дали пацанові приклад.

Публіка присудила: «правильно… командири! Молоді дивляться… будуть завтра в вас під рукою, а ви що показуєте?»

— Ладно, ладно, — замирливо гримів капітан. Випустив Ґудзики лейтенантові, приглянувсь до медалі в нього на грудях: «За відвагу»… — На фінляндській був?

— Був.

— Я теж був… Знаєш, браток, ти того, не сердься на старого: погарячився; бувай здоров!

Капітан якось скорбно стиснув уста, нахмурив брови і, намагаючись твердо ступати, вийшов на вулицю.

Уже тоді, як капітан кричав «геть!», Олександер переконався, що один із забіяк — йому знакімець. Лейтенант тільки й ждав — скінчити сварку:

— Астряб?.. Вип’ємо.

Навчений недавно, що з військовими треба зразу згоджуватися, коли пропонують пиво, Олександер сумирно дожидався, поки лейтенант брав два кухлі з–під кранта, звідки наточувано рідину. Відійшли набік, до високого круглого столика, край якого підходив під груди; стукнули зубами об скло і занурили губи в холодну піну.

Лейтенант Оранченко служив до минулої зими при воєнному кабінеті, як асистент у завідувача катедри: «проходив» із студентами кулемет. Його, кадрового командира, знавця «Максима» і «Дегтярьова», відрядили в вищу школу на педагогічну діяльність. Забрали"звідти під час фінської війни і з кулеметною ротою послали на фронт. Бувши при воєнному кабінеті, Оранченко відзначив собі Олександра, що швидко опановував механізми. Подобалась Астрябова чіткість і акуратність у поводженні з зброєю. Він взяв його в помічники. За місяць сумісної праці склались відносини, повні взаємної пошани, як буває між сильними і відкритими натурами.

За пивом згадали шкільний побут, спільних знайомих, крім того — й війну.

— Скажіть! Що там справді було? — спитав Олександер.

— Було… ходім у затишне місце.

Прийшли в скверик і сіли на лавці, під дрібними акаціями, — Оранченко подимів папіросою і признався гірко:

• Предыдущая
• 13/83
• Следующая