Рай - Барка Василь - Страница 26
- Предыдущая
- 26/83
- Следующая
Серпокрилові робиться моторошно; він зустрічає зір з двома непорушними плямами голубуватого вогню і знову відводить погляд.
— Бачу й так! — з досадою карбує слова Іона Іванович і сердито, ніби щось кинувши додолу, махає рукою.
— Що ж там видно: глечик меду?
Серпокрил оговтався після першого тривожного почуття і пробує обернути справу на жарт.
— А те видно, нещира душа, що твій останній глечик можуть розбити. Сам, мабуть, знаєш. Ну, так одно тобі скажу: та сама рука, на яку зло маєш, порятує тобі посудину. А! годі хтозна чим журитися! Поговоримо, чоловічку, про новини, про старовини, про всякі всячини. І то треба згадати, що тучі біжать… біжать! Бережись, буйна голово, бо коршуни крячуть. Біда–біда! Ну, годі, розвеселімось! Вернеться Анастасія Андріївна, сядемо за стіл — погомонимо. А правда, дивно, що я говорю, як хуторський знахар?
Серпокрил подивився з–під лоба. Передчуття було недобре, коли слухав Іони Івановича, солідної людини, що не знати з яких причин трусить торохкавками. Хотілося спитати: «Ви окультист чи ні?», — але таке бажання пропало: «Зарегочеться, а правди не скаже; хай йому біс! Помовчу…»
В сінях скавучить пес; тихо тупотить хтось; скриплять двері, напевно, в кухню.
Іона Іванович потирає долоні.
— От і наша господиня, найдорожча наша, світ–Анастасія Андріївна, вернулася.
Ввіходить білява жінка середнього зросту; привітно всміхається, її зуби, стрункі, білі, як перлини, поблискують проти вікна. Очі глибокі та сірі. Високочола і білолиця, справляє враження сільської красуні, що сьогодні наділа городську сукню — синю, з дешевого сатину.
Стіл пересувають на середину кімнати і сідають «підобідувати». Анастасія Андріївна ставить тарілки з кислим молоком і посипає його цукром.
Серпокрил їсть помалу і поглядає на шухляду, куди бородатий сховав книжку. Хитрий Іона Іванович сміється під вуса, питає дружини:
— Що чувати–видати?
— Люди кажуть: скоро війна… газети пишуть про Гітлера, сердечного друга.
Регочеться Іона Іванович:
— Побратими! Чоломкаються, клянуться: вічна дружба!., тиснуть один одного до серця, спочатку делікатно, потім — як слід, і пішли тріщати ребра. Побачили б картину, якби його (показує на Серпокрила) звели з старим професором… що було б, га? — я питаю…
Серпокрил відхиляється від стола, поглядом проколює Лотосова.
— Чого ти, милий чоловічку, тривожишся? То я так собі — на здогад… Мабуть, випадково і влучив. Признайся!
Серпокрил відвертається. Щоб розвіяти неприємний настрій, Анастасія Андріївна повідомляє далі:
— Було аж два вбивства. Якогось юнака зарізано в городському парку, здається, з ревнощів; і доктора Криловського, — кажуть, ніби політика примішана.
— Криловського? Праведника?! О, політики! Яку душу погубили!
Іоні Івановичу очі заволокло сльозами: от–от заридає.
— Ви думали, політика — тільки розмови та папери? — глузує Серпокрил.
— А ви думали, політика — тільки шибениці та спалені села, та німці замість козаків?
— Звідки ви знаєте, що я думаю?
— Мені Тюльпан розказує, він розумніший, ніж політики, що пнуться на кін, і ніж волоцюги, що ждуть: при німцях наступить благодать… Чорта з два!
Тюльпан, почувши згадку про свою скромну особу, дряпнувся в двері. Впустив Іона Іванович улюбленця і кинув йому хліба. Серпокрил вирвався з закляклости, вирішив «відрізати» приятелеві:
— Підождіть, після Европи і нас притиснуть шибеницями; тоді почнемо крутитись. Я готуюся до найгірших можливостей.
— Притиснуть, та не вас! Ви — прудкий, хто вас при держить?.. Ви — як дзиґа: крутиться, крутиться, ниряє, виринає.
Серпокрил вірить. Так сприймають слова гадалок: дурна баба, а дивися, чисту правду скаже!
— Потім, — віщує Лотосов, — скажімо, бомбочки згори; тікає чоловічок до золотої зірочки, а потім зовсім темно, трудно й побачити, що трудно!
Тривога бринить на серці в Серпокрила; він перебиває віщування:
— Окремі люди можуть «крутитись», а народ заженуть у загородку і знов обернуть у скот. Хто війну провадить, той її й годує, — шкуру здирає з населення, як з бика.
— Ваша правда! Муки хресні готуються. А встоїть народ! Ого–го! Народ — це сила; ніхто не зломить. Тисячу літ терпітиме пилку на серці, а скине: в могилу, всякого скине. Розумієш мене, чоловічку?
— Помиляєтесь! Народ звик, щоб на йому їздили. Як нікого нема на спині, сам просить стрічного: сідай! понесу!
— Мізантроп ти немилосердний, чоловічку! А Бог? Де його дім, скажи мені? Не знаєш? Так я скажу де: в душі дім його.
— Іоно Івановичу, навіщо вертатись до містики, до віджитого?
— Велику неправду проголосили!
— Так мислять всі, що рухають прогрес. Ой, чи так?
— Запевняю вас.
— А, приміром, сатана існує?
— Нема. Припинім суперечку!
Серпокрил намірився спитати про книжку, сховану в шухляді. Коли він повернув голову, щоб глянути на шухляду, щось зашуміло від вікна, з–за його спини, різко повіяло прохолодою, і, вчепившись, дзьобнуло у відтулину вуха. Серпокрил зірвався з стільця, мов нечистий зачепив його ключкою; відкинув появу обома руками, а вона вдарила крилами і пошуміла в вікно, голосно кричучи: кох–ко–ах–ках!
Господарі сидять — сміються. Тюльпан, що доїв свою пайку І вештався біля канапи, недалеко від Серпокрила, і торкав чорну коробочку під нею, зразу ж заклопотався, бурхливо виявляючи інтерес до появи; навіть підбіг до вікна, щоб подивитися, куди вона полетіла; підкинув передні лапи на підвіконня, водить направо, наліво довгою головою, гавкає, щоправда, досить стримано: або для «так годиться», або для демонстрації: мовляв, він чесно виконує обов’язок домашнього сторожа і даром хліба не їсть.
— То наша Маргаритка, курочка, — пояснює крізь сміх Анастасія Андріївна; а Іона Іванович очі витирає долонями: насмішила пригода.
— Звикла Маргаритка прилітати до Іони Івановича на плечі, випрошувати крихотки, — додає господиня.
Отямився Серпокрил, сідає на свій стілець. Він лютує. «Пришелепуваті люди, — думає собі, — з пришелепуватими звичками, з собаками, з курми. Гляди, в них і змії десь тут водяться».
— Гадюк у нас нема! — категорично заявляє Іона Іванович.
Остаточно збентежений, Серпокрил блідніє.
— Хіба я питав про гадюки?
— Ні, я просто так кажу, щоб заспокоїти.
Господиня протестує.
— Перестань, Іоно Івановичу, жартувати! Я ось вам новину розповім. Ворожка сказала, що скоро — війна.
Серпокрил слухає і почуває, що йому негаразд. Погано йому; холодні іскорки розсипаються по шкірі. По всьому тілу щось ворушиться. Особливо виразно дається взнаки присутність сторонніх істоток під пахвою, на попереці, за шиєю і коло щиколоток. Він потер ногою об ногу, тоді щось укусило — там, де кінчається шкарпетка. Глянув Серпокрил, побачив на руках мурашки такого кольору, як борода в Іони Івановича. В очах — плівка з прозорого туману; ввижається, що лізуть мурашки з бороди господаря прямо додолу, звідки — на черевики, на штани, на випущену сорочку, на груди, на руки.
Серпокрил зривається, як підпалений, і обтрушується; долонями і рукавами змітає комашок додолу, але нічого не може вдіяти. Вони кусають за коміром та під пахвою. Кинувся він у сіни, як вистрелений. Навздогін донісся крик Іони Івановича:
— Та чудак ти он який! То ж муравлі з ящика… мабуть, Тюльпан розворушив; ти справу мав, — я згоден! Зроблю! Вибігатимеш із хвіртки, наставляй руки наперед, бо зачепишся за поріжок…
Щодуху біжить Серпокрил по піщаній доріжці до хвіртки і пам’ятає про поріжок, а таки ж, проти своєї волі, зачіпається за нього черевиком і летить на брук. Рятує обличчя тільки тим, що простягає наперед руки — падає на них, як на пружини.
Обтрусившись від пилюки, розглядається, помічає жовтолицього типа біля рогу вулиці. «Знов якась машкара», — думає зі страхом. Мерщій летить до річки. Хутко розбирається і — у воду. Холод освіжає голову; виходять з мозку випари від сорокаградусної, що випив, завертаючи на Річну вулицю.
- Предыдущая
- 26/83
- Следующая
