Рай - Барка Василь - Страница 56
- Предыдущая
- 56/83
- Следующая
— А те ж Світланка!.. — нагадав я.
— Коли ми розійдемось, Антоніна її забере. Вона попередила: «Ти ніколи більше не побачиш дитини!» Я зостануся сам із своєю мукою.
Через кілька днів після цієї розмови Дзюба прибіг до Зеленогородського; був блідий, як смерть, і страшенно задиханий.
— Завтра Антоніна йде заявляти. Я згину; жах у тім, що й інші постраждають.
Зеленогородський побачив, у якій небезпеці він сам:
— Треба тікати! А може, щось придумаєм.
— Я маю ідею, — сказав Дзюба з сміхом, — це буде зміїна хитрість, щоб виграти півроку: мені півроку досить. До побачення!
Схопив капелюх і швидко пішов. Він цілий тиждень очей не показував. Я сам відвідав його; зайшов ранком, якраз тоді, коли родина снідала. Дзюба мав вигляд людини, думка якої одночасно працювала над двома речами: він автоматично брав чай, швидко пив, а дививсь кудись на середину стіни, і очі хворобливо поблискували з–під широкого нерівного лоба.
Жінка поглядала то на нього, то на мене, аж поки допила свій чай і, взявши течку, поспішила на службу. Зразу ж після цього стара родичка повела Світланку в дитячий садок. Я спитав Дзюбу, що сталося і як тепер з його дружиною.
— Май терпіння! — сказав Дзюба.
Так я нічого й не довідався.
В майстерню, що була в міському парку, недалеко від річки, в невеликому цегляному будиночку колишньої оранжереї, Дзюба перестав ходити. А колись він просиджував там ночами коло мармурових брил. Певно, замкнувся тепер у своїй домашній робітні, яку спорядив на веранді, відгородивши дві третини її. То був його заповідний куток, закритий дощаною стінкою з вузькими дверцятами. Ключ від робітні незмінно зберігався в кишені камізельки. Протягом півроку ми рідко бачились, бо Дзюба був зайнятий, а я не хотів йому перешкоджати.
Несподівано він зайшов до мене і наказав:
— Ходім!
У веранді–робітні, коли Дзюба відгорнув полотняну завісу, перед моїми очима станула біла, як лелія, мармурова постать. Вона станула на камені, що на березі моря: знизу хвилі, тонко і прегарно вирізьблені, розбиваються об нього. Здається, в самій постаті не було нічого особливого: дівчина, саме в той час, коли перестала бути підлітком. Скільки в ній сором’язливої грації, сполученої з рішучістю в порухах. Вона одягнена в плаття, — якщо дивитися на згорточки, то воно з найтоншого льону і воно численними ритмічними лініями відвівається під поривами вітру з моря. Ті ритмічні лінії–згорточки неможливо встежити, і немає бажання це робити, бо вони сприймаються, одна група по одній, так, наче вони злагоджені згідно з музичним принципом. І що особливо полонить уяву — це обриси фігури, облитої вітром з моря: обриси сміливі, пружні, як струна на лукові, і такого досконального проведення та краси, що саме зорове приймання їх пробуджує радість.
Голова дівчини, так закосичена, як на Полтавщині в старовину, справляє враження, що з’явилась сама душа нашого милого села: чеснотливого і привітного, тисячолітнього села; вийшла до моря стрічати когось довгожданого, хто порятує, вийшла і, побачивши його, простягає вінок. Вся тема розрішена в одній постаті: звідти, де сталося лихо, прибігла безневинна до морського берега, стала на камені в час, коли сходить сонце, — а що сходить воно, видно з того, як дивляться очі, легесенько примружені. В цей час наближається до берега корабель переможця над фльотою зла: переможця напевно, бо досить поглянути, як розбиваються хвилі об камінь, щоб переконатися, який той корабель і що він близько. Вітер віє: такий вітер, який напинає вітрила тільки на кораблі переможця. Вінок, що простягає дівчина, сплетено з узорного дубового листя. У всьому міра і гармонія; у всьому краса і ясність; від першого ж враження виникає думка: ось довгожданий взірець досконалосте, прагнення до якого і жадоба — хоч раз за життя на нього глянути, завжди криються в серці і, задоволені хоч раз за життя, перетворюються в радість, що її не можна висловити. Я скрикнув, як одержимий:
— Це — прекрасно! Чи знаєш ти, що це взірець, — знаєш чи ні?
Я вигукнув останні слова так, ніби він стояв винний в чомусь передо мною. А він тільки неуважно поглянув мені в очі.
— Я не зовсім так думаю, — сказав він тихо. Раптом трохи підвищив голос. — Мені здавалося, що я маю і здійснюю право: ствердити свій образ світу, всупереч силі, що протиставляється; і здавалося, що я працюю під охороною сил, а яких — не знаю.
Дзюба говорив спокійно, мовби він зовсім байдужий до свого твору. Коли ми вийшли на вулицю, я спитався:
— Як тепер з Антоніною?
— Переконав її, що моя майстерня в парку — це один з дозірних пунктів для військ, які охоронюють побережжя від диверсантів, що я не контрреволюціонер, а навпаки — служу при погранотряді, як вартовий пункту.
— Хоч би порадився зо мною — перше ніж говорити їй нісенітницю. Як виявиться…
— Не думаю; якщо й виявиться, буде пізно, себто, я хочу сказати: мій твір виконає своє призначення. Мені снилося, ніби я п’ю чай; насипаю цукор у склянку, хоч і знаю, що він — нечистий. Прокинувшись, я згадав, як недавно розсипав цукор у робітні і збирав його разом з порошинками; думав, чи висипати геть?.. Ат! скільки того пороху, — перетравиться. Отже: сиджу і п’ю чай, і знаю, що цукор у склянці з домішкою, але не турбуюся про це, і настрій у мене веселий. Раптом відчуваю в’язкість у роті; беру щось на пальці від губ і бачу — згустіла рідина сіруватого кольору тягнеться тоненькою смужкою. Вдарила, як блискавиця, думка: це ж гіпс! Насипав гіпсового порошку в чай і п’ю, і тому повинен зараз померти в муках. Подібний випадок в дійсності був; я знаю з газети: десь одна бабуся пішла з рецептом в аптеку, а фармацевт дав їй замість ліку — гіпс. Бабуся випила, і в шлунку створився камінь. Вона сконала в страшенній муці. Коли фармацевт узнав, що з його вини трапилося нещастя, — він застрелився. Дивлюсь я на сіру смужку, а тривога проймає всю мою істоту. Встаю і йду, а темний та меткий дух з невиразною зовнішністю, так само, як собака, біжить поруч, підскакує, кусає мене за вказівний палець на правій руці, але болю не чути, — тільки в свідомості відзначилося, що дух кусає. Я спішу, бо треба негайно зробити операцію: хай хірург розрізує шлунок і виймає камінь. Стурбованість моя така велика, що я прокидаюся.
— Федоре, негайно — в гори! Ходитимем на етюди, відпочинем…
Він заперечливо похитав головою. Помовчав і попрощався. Про його смерть я довідався під час допиту.
На допиті Антоніна трималася дивно. Відривчасто говорила окремі слова. Очевидячки, розв’язка всієї історії з її партійністю і погрозами чоловікові була для неї страшенно несподівана. Розбиття родини, смерть чоловіка, арешт — усіх цих подій вона, здається, ніяк не могла усвідомити. Одного разу на допиті вона закричала, що Кальник жахливо обдурив її і занапастив її сім’ю. Невідомо, куди потім Антоніну спровадили. Підвівши під якийсь параграф, Зеленогородського засудили на шість років.
Робітня Дзюби довгий час стояла, як казали, «опечатаною», аж поки одного дня підлетіло авто і важний начальник з установи зламав печатку, відімкнув замок і всунувся набряклою червоною фізіономією в мармур. Довго стояв перед постаттю з вінком; тільки після запитання шофера: «Може, поїдемо?» — відірвав очі від неї і тяжко погупав геть. В скорому часі ціла бригада з надзвичайною обережністю перенесла статую на вантажну автомашину.
Опинилась постать в коридорі установи. А звідти її перетранспортовано в крайком партії, і ось при яких обставинах. Начальник установи подзвонив першому секретареві, щоб приїхав і глянув на цікаву річ. Обидва вельможі, виконуючи «височайший» наказ, намагалися жити мирно після того, як два їхні попередники на смерть погризлися. Начальник установи Каштан і секретар крайкому Куцурубов при кожній нагоді один одному робили приємність, хоч з найбільшою радістю штовхнули б один одного в прірву.
Блиснувши поглядом на мармур, біляво–сивастий, з темними очима в широчезних райдужних кругах, Куцурубов ревнув:
- Предыдущая
- 56/83
- Следующая