Рай - Барка Василь - Страница 60
- Предыдущая
- 60/83
- Следующая
Підліток сплюнув крізь зуби (чвірк!) і заспокоїв Антона Никандровича:
— Не журись, дядя! Бувай здоров!
Після цього, як бомба, врізався в натовп.
Він мав рацію. З’явився понурий вісник наступних подій.
Обов’язковий при кожному публічному скандалі Митька Мікроб зліз на поруччя при вітрині магазину і викрикнув з гістеричними інтонаціями:
— Держава соціялізм будує, техніку вводить, а він мотор ламає, шкідник!
Викрикнувши, Мікроб простягнув руку до рота якогось засмученого громадянина, що низько насунув пом’ятий капелюх і курить; простягнув руку Мікроб, забрав з рота папіроску і надірвав вогкий кінець паперового мундштука. Закурив і зневажливо повчає пограбованого:
— Надо порядок знать: подержався хоботом за папіроску — дай другому. Невихована публіка!
Громадянин многостраждально подивився з глибини капелюха і, тяжко зітхнувши, почав вибиватися з натовпу.
ЯК ВИКРИВАЮТЬ «КЛЯСОВОГО ВОРОГА»
Антон Никандрович знудьгувався, як лісний звір у залізній клітці, слухаючи безбережних метикувань «псаломщика», що з геологічною повільністю вів аргументи «від Адама». Волосинки в бороді Антон Никандрович перебирав десятий раз, коли доповідач, зрештою, наблизився до предмета своїх атак. Оперуючи поспіхом писаними студентськими конспектами, секретар парткому починав «брати бика за роги» в наелектризованій атмосфері. Присутні, налякані прокурорськими фразами, з замиранням серця стежили слова Тімурленкова, бо ж сьогодні жертвою «клясової пильности» мав стати вельмизнаний науковий робітник. А механіка організованого душогубства всім відома: спершу — обвинувачення на зборах, потім — звільнення з посади і стан «зачумленого» (знайомі обминають його на вулиці, боячись запідозрення в «зв’язках»); зрештою, однієї ночі людина зникає. І навколо така настраханість, що й розмови про нещасливу долю приховувалися вночі по кутках. Це — так, якби червоні трамвайні вагони у великому місті посходили з рейок і почати бігати по вулицях, давлячи населення, а хто проти цього протестував, того кондуктори вбивали залізними ключами по голові. Населення означило хвилі особливо лютого масового душогубства старим словом: «пошесть».
— «В стенограмах і конспектах, — гримів Тімурленков, — розкривається перед нами обурлива картина ідеологічного шкідництва в ділянці історії літератури, в результаті якого здорові розуми нашої чудесної радянської молоді затруюються антимарксистською, буржуазно–шовіністичною контрабандою. Систематично, крок за кроком, через увесь курс професор Споданейко–Віконник протягає махрово–реакційну концепцію літературного процесу, викривлюючи всі лінії в перспективі розвитку древньої літератури. З дивовижною, гідною кращого примінення вправністю і ерудицією одного з стовпів ворожого нам літературознавства, він вибудовує систему понять і визначень, в якій надає фактичному матеріялові потворного вигляду, діаметрально протилежного справжньому науковому марксистсько–ленінському уявленню про найстарший період в історії нашого минулого письменства. Коли в науці півтораста літ існує визначення Київського періоду, як періоду в історії російської літератури, професор Споданейко–Віконник намагається, щоправда, спритно звиваючись, щоб уникнути політичного розходження з термінологією офіційно затвердженої стабільної програми, висвітлити, як період в історії самої української літератури, тільки на одній підставі: мовляв, той період розгорнувся в Україні, в її столиці, серед українського народу. В одному місці стенограми знаходимо прямі слова про те, що Росія, як велика держава, виникла пізніше, ніж пам’ятники древньої літератури, наприклад «Слово о полку Ігоревім». Пізніше і в іншому місці. Ви розумієте, скільки єхидства і прихованого глуму в цих словах? Будь ласка, літературні пам’ятники є, а Росії нема! Через деякий час з Московії з’явилася «Росія» і, виходить, пограбувала українську націю, прикарманила її літературні пам’ятники і навіть почепила собі на груди вкрадену другу частину самого імени України — назву: «Русь». Ось яку антинаукову концепцію потайки протягає професор Споданейко–Віконник, користуючись із політичної короткозорости та ідеологічної розмагніченосте адміністрації факультету і громадсько–політичних організацій, які не знають, що діється в них під носом. Професор Споданейко–Віконник заперечує вироблений за півтораста років і назавжди установлений погляд, згідно з яким процес створення древньої літератури був загальноросійським процесом, що відбувався в обставинах життя на тодішній спільній батьківщині великого російського народу і українського. І нічого не змінює і не може змінювати в цьому факті пізніше виникнення Росії як могутньої держави на північних землях нашої спільної радянської вітчизни. Всякі спроби розбити культурну, історично зложену єдність народів СССР ми будемо нещадно громити. Будемо їх викорчовувати з коренем! Але все те, про що я згадував, — це лише квіточки в концепції професора Споданейка–Віконника, ягідки і насінники будуть далі».
— Пробачте, але ви ж не спеціяліст в історії літератури, — голосно подав репліку Антон Никандрович.
Авдиторія з жахом повернула до нього обличчя.
— Прошу не перебивати! Я скінчу, і тоді вам дадуть слово, згідно з порядком дня, — суворо відповів Тімурленков, — а на ваше зауваження про мою некомпетентність я можу сказати, що кожний з нас, марксистів, покликаних працювати в ідеологічній ділянці, достатньою мірою озброєний методою діялектико–матеріялістичної аналізи, щоб при розгляді курсу історії літератури помітити, де є ворожі нам ідеї і концепції, тим більше, що я також слухав курс історії літератури і постійно цікавлюся нею і, запевняю вас, розбираюся не менше, ніж ви думаєте. Отже, я продовжую! — повідомив Тімурленков і переможно оглянув залю.
— «Професор Споданейко–Віконник твердить, що перед Росією і Україною лежали різні історичні шляхи: Росія прагнула встановити зв’язки з західноєвропейським світом через північний шлях, зокрема — через Балтику, а Україна — через південний шлях — по Чорному і Середземному морю. Причина цього така: Росія, — так виходить з прямого змісту лекції, прочитаної в грудні 1940 року, — Росія перебувала на нижчому ступені культурного розвитку, ніж Україна, і тому вона, без небезпеки асиміляції та підкорення тому, кого сама намагалася підкорити, могла вступити в зв’язки з північними країнами, взявши, однак, багато чого від них; в той час, коли б вона стала на південний шлях, — вона підпала б цілком під вплив Візантії. Взаємини з останньою Україна без страху могла встановлювати, бо мала духовну культуру досить сильну, щоб на рівних основах злитися з еллінським світом і навіть реформувати його і обновити своїми молодими силами. І виходить, що українцям перешкодила варварська дія росіян, починаючи з князя Андрія Боголюбського, який пограбував і спалив Київ — великий культурний центр Східної Европи.
Росія, бувши духовно відсталою, розорила свого суперника — Україну, бачачи собі в майбутньому небезпеку від злиття двох старовинних культур і від повстання на українських землях непохитного бастіону східноєвропейського духовного життя. Що почав князь Андрій–руїнник, те довершили Петро І та Катерина II, які остаточно придушили українську культуру і на її руїнах запанували з своєю напівазіятчиною–напівевропейщиною. Так, мовляв, загинула колосальна перспектива духовного розвитку, бо якби Україна успадкувала до кінця здобутки еллінської, вишуканої і витонченої культури, то вона була б державою, в якій християнсько–европейські ідеали могли б знайти собі небачений вияв і розквіт.
Напрошується висновок: російський імперіялізм з його азійською нетерпимістю, заздрістю і жорстокістю винний в гальмуванні світового прогресу. Товариші, я вас запитую, в чім основна політична суть концепції професора Споданейка–Віконника? Основна політична суть її полягає в тенденції відірвати історію України від загального процесу, в якому вона становила невід’ємну частину, разом з історією великого братнього російського народу, і довести, що Україні, з погляду розвитку її культури, було невигідно йти в союзі з Москвою, а треба було об’єднатися з західноєвропейськими країнами. Подібні теорії мали розповсюдження у вигляді, наприклад, контрреволюційного «хвильовизму» тощо. Я гадаю, що наша здорова радянська громадськість засудить з усією рішучістю також і новітній рецидив буржуазно–націоналістичного літературознавства, який, на жаль, з’явився в нашому середовищі і залишився невикритим аж по сьогодні. Порядком самокритики я мушу ствердити: наша партійна організація також була недостатньо чуйна в політичному відношенні. І тому, маючи сьогодні знову серйозний урок, який потверджує вчення нашого геніального вождя і вчителя про необхідність посилення клясової пильности і непримиренности до всіх і всяких залишків капіталізму в побуті і свідомості людей, ми з помноженою енергією візьмемося до боротьби за кристалеву чистоту марксистсько–ленінської теорії і її глибокого застосування в ділянці гуманітарних наук».
- Предыдущая
- 60/83
- Следующая
