Рай - Барка Василь - Страница 67
- Предыдущая
- 67/83
- Следующая
Згадаєш про неї і зітхнеш. Минулося! Безповоротно минулося.
Відчиніть вікно в такій кімнаті — повіває ніч; велика темнота, повна широкого кипучого свіжого шуму. Здається, в верховіттях дерев біжить струмками музика; вона захоплює своєю високою течією зелене листя, невидиме в темряві. А від того до її найчистішого тону приєднується ввесь отой кипучий шум та свіжість земна, — і коли прислухатися до загального звучання, то на душі стає так мирно, так спокійно, так ясно, хоч вікно чорніє чорно: ніби велетенський ворон затуляє пір’їнами крила.
В кімнаті тихий зелений присмерк від паперового абажура настільної лямпи.
Ольга сидить на ліжку, напроти вікна, обпершись плечима об килимок на стіні, а коліна підігнувши до підборіддя. Черевики стоять коло ліжка сумирною двієчкою, готові до послуг своїй господині. Але сьогодні не судилось їм торкати ні цегли на тротуарі, ні трави на землі, — відпочиватимуть вони в сусідстві з другою двійкою.
Невтомні комахи нічні обертаються навколо лямпи; а поруч зелені стебла розкинулись, обважнені пухнастими барвистими зірками. Сидить Олександер коло Ольги, перебирає її пальчики м’які. Вона дивиться з задумою і усміхом на нього.
— Давно сховалося сонечко за тополями, — шепче вона, — і ось ти мій, мій, мій, ти зо мною… Чогось мені тривожно було ввесь день, — боялася; якби можна втекти, побігла б за край світу від свого серця, а втекти не можна. Тепер я почуваю: зовсім вільна я! Така байдужа я до всього, що навколо… Одно знаю: ти зо мною… Скажи, чи будеш коли–небудь нудьгувати зо мною? Ні, не кажи нічого! Дивись мені в очі!
Взяла його обличчя в свої долоні.
— Ольго, тільки ти призначена мені!
Він торкається до її рук, запашних над ліктями дівочою чистотою. Потім, поклавши їх собі на плечі, цілує Ольгу. Волосся її розсипається в нього на обличчі. Він чує, як пашіє кров на її щоках.
— Іноді думаю, чи я подобаюся тобі… як жінка.
— Єдина і найкраща з усіх!
— Я спитала, бо трішки ревнива, ти знаєш це? Я крапельку ревнива, мій любий! Я не хочу, щоб у тебе в серці була інша, крім мене. Знай, мій коханий, знай! Бо я люблю тебе більше, ніж можна любити.
— Не бійся за мене!
Притьма вона відхилилася, взяла з–поміж стеблинок, що на столі, одну, обсипану біло–рожево, і, обриваючи її та розсипаючи цвіт коло себе, сказала:
— Любить, не любить, — любить!..
За вікном кипіли каштани могутнім шумом, — кипіли і вибухали листвяними поривами. Якась нічна птиця перестала боятися вікна. Пролетіла коло самісіньких шибок і втекла в далеку ніч.
II
В одному з ресторанів, що відкриті до першої години ночі, тарабанить музика.
Антон Никандрович відчуває спрагу. «Нап’юся і — додому», — думає собі; заходить всередину, мружачись від електрики.
В кутку, на підвищенні, густокучерні чорняві скрипалі намагаються пасмами білого кінського волосся перервати жили, нап’яті на червоних коробках, а від того радіють пізні відвідувачі, перехиляючи склянки над обличчями та випускаючи дим з носа. Антон Никандрович вибирає самотній столик, чіпляє капелюх на одному стільці, а сам сідає на другому.
— Пляшечку пива і стопочку! — просить офіціянта.
Втомлений офіціянт з пуфкотом відкорковує пиво; ставить на скатертину і при цьому елегантно повіває над нею рушничком, що перевішений через руку.
Заплативши зразу ж за пиво і горілку, Антон Никандрович витягає пожмаканий бльокнот. Якась думка, мов розпечена, мечеться в свідомості ввесь вечір, і старий боїться її забути. В найсвітлішому місці уваги спиняє думку, і та стає цілковито ясною.
«На підставі двадцятичотирирічного спостереження констатуємо: ошуканство — це державна форма. Для вдержання влади група аморальних осіб вживає всіх ідей і принципів — сьогодні одних, завтра других. Крутійство називає науковим терміном: діялектика. В основу всього покладає насильство над істотою людини, за якою не визнає ніяких прав на існування, і хоче погвалтувати решту людського роду. Здається, сьогодні конфлікт між правдою і неправдою, як силами моральної сфери, становить зміст життя. Разом з тим любов і ненависть схрещують шпали на вселенській арені. Щоб уникнути загибелі, мусімо, пробудити патос, дух захоплення, віру в сили неба, правдивість, твердість характеру, хоробрість, діяльність, самопожертву. Без цього — смерть. Надходить час вибору і рішення».
Старий робить нотатку такими жахливими літерами, що всилу й сам розбирає її. «Про нещасливий випадок! — думає собі. — Дома вирву і підсуну під спинку в добрий том».
По короткій павзі він продовжує запис:
«Церква скрізь була, і Євангеліє читали. А таки жаднюші морили своїх ближніх каторжною працею і злиднями. Ходили в церкву, а були кровопивцями. Обурення на несправедливість породило бунт, повстання, революцію. Доки будуть немилосердні, що вимолочують надприбуток з істоти ближнього, — стоятиме кривава, червона, сатанська примара. Спаситель учив, благав, розп’явся на хресті: нічого не помагає! Ну, то нехай пекельний бич підступить.
— Можна до вас у компанію? — подав запитання на кінчику язика, солодко вискалився, підсів до столика верткий чоловік. Ужувато витягнув шию, щоб зазирнути в бльокнот.
— Будь ласка! Будь ласка! — припросив Антон Никандрович і продовжив напівголосом самотні міркування: «…півлітра олії — записано; ще які закупи цього тижня?.. пара шкарпеток, шнурки до черевиків, сім коробок сірників, голка до примуса, — записано. Підводимо рису».
Старий сховав бльокнот і взявся до склянки. Присусіджена персона помітно зів’яла; почала гукати собі пива. Діставши його, обмочила і обсотала губи, кинулася в безодню щирости:
— Дорогий товаришу, нудно мені! Дивлюся — солідний мужчина: інтелігентний; зразу до серця припав: на мого дядька похожий. Люблю по гроб жизні людей освічених. Сам інтересуюсь проблемами, н–да! проблемами. Звиняюсь, ви з якої, так сказать, професії?
— Педагогічної, — відповів Антон Никандрович.
— Ага! Значить, з такої. Ну, то нехай і з такої! Звиняюсь, з якої ви сказали?
— Педагогічної.
— Приятної, дуже приятної; я сам колись був, признаться по совісті, касиром на великій станції в буфеті. По причині неточності між бумажками п’ять літ горював на несправедливість.
— Довго.
— Да, сидів і горював; як випустили, мав три годи пораженія в правах. Ох, треба йти! Небезпремінно треба! Пожелаю всього…
П’яничка з сірим кисло–солодким обличчям «змився», натомість через хвилину вискочив із–під землі урочистий джентльмен, прилизаний десятьма сортами різнокольорового мазила. Лице вузьке і гостре, як сокира; проте зуби дивним чином чорніли на дециметр один від одного. Найбільшою непристойністю його було те, що він не мав кольору одежі, — хоч би якого–небудь!.. Очі в нього нагадували дві чашки киргизького чаю, в яких посередині плавало по великій крихті білого хліба. Присівши на стілець, вільний після екс–касира, новий компаньйон проказав:
— З вашого найлюбезнішого дозволу я займаю це місце.
— Дуже радий, — сказав Антон Никандрович, якому повторна «стопочка» обпекла гіркотою біля душі, але після цього в свідомості закружляла блаженна хуртовина.
Джентльмен замовив пива і поцікавився особою Антона Никандровича:
— Прошу пробачення за мою нескромність! Я, здається, маю честь перебувати в товаристві високоінтелігентної людини?
— Я — вчитель.
— О, тішусь! Тішусь безконечно! Який предмет?
— Історія літератури.
— Літератури?! — метнувся протуберанцем джентльмен. — Яка щаслива нагода!! Я теж пробую сили на цьому почесному полі. Ось тут скромні плоди мого натхнення. Ах, я й забув: будьмо знайомі!.. Вовкобліх, Гай Феофанович Вовкобліх, юрист.
Джентльмен вирвав з грудей жмут сторінок. Поклав їх перед склянкою пива і набрав духу, щоб читати.
— Розумію, — застерігся він, — я не маю права забирати вашої уваги, але ж це неповторний випадок: прочитати твір такому висококваліфікованому знавцеві. Отже, моя річ називається: «Курс іродознавства».
- Предыдущая
- 67/83
- Следующая
