Рай - Барка Василь - Страница 72
- Предыдущая
- 72/83
- Следующая
Все виглядало, як завжди; між блідо–жовтими, майже ясно–сірими пісками, до яких підступала зелень, котилась річка каламутно–шоколядного вигляду, — вона вирувала,, бігла, мов гурти рудих хортів, злитих в одну течію з переплетеними струмками й лійкуватими чи обручуватими водоворотами; бризкала, спінювалася, де за щось зачіпалася, дзюрчала, мов сопілка під пальчиками підпаска.
Не було запеклости в душі Івана Івановича, а тільки жаль; навіть співчуття до себе. Властиво, він уявляв, що не був ворогом нікому; діяв він лише так, як йому здавалось, треба було, щоб вийти з нестерпного, неможливого становища, створеного не його бажанням. У світлі цього почуття Іван Іванович все ясно бачив.
Він кидав оком на пристань з жовто–сірими дощатими сараями і чорно–білими пароплавами; на місто в садах, над якими струнко бриніли тополі, так лірично, в лад нахиляючись під вітром; на червінькову травичку, що крізь пісок пробивалася; на ластівку в кружлянні, в доторку до поверхні води; на стягу від сонця, що прорізувалася в просвіті хмар, як меч архангела на дверцятах біля Царських Воріт, і торкалася до зеленого долу перед горами.
Профспілковий голова постояв трохи, берег обдивився, злякано зирнув, чи нема кого–небудь поблизу, при слухався — тільки вода брунатною акварелею плюскотіла, набігаючи на смужку піщаного берега, гостру, мов лезо бритви.
Тихо–тихо прошкутильгав Іван Іванович по берегу, нетвердо ставлячи ноги, косими зіницями стежачи воду: що там за її течією робиться. Він відійшов, здається, невдоволений із сьогоднішньої погоди. Знічев’я взяв камінець і, мугикаючи напіввесело собі під ніс, метнув його через річку. Де там!., упав камінець на початку широчини, збив хвилю в мініятюрний водограйчик, по якому слід на бурханні відразу ж пропав.
На відході від річки Іван Іванович помітив Олександра і Ольгу, і дуже зацікавлений ними. Як зауважив сліпучий молоток в Олександра, заткнутий за пояс, то здригнувся. Різко підступив до закоханих; привітався й поспитав їх:
— Пробачте, що турбую…
Тут він не знати чого затнувся, давня звичка добирати потрібні слова — в останню секунду, видно, через надмірну нетверезість чи надмірне хвилювання, його зрадила. Він з п’яною відвагою повів: чи не проходила тут… одна жінка, білява, середня на зріст, у чорному костюмі?
Поспитався Іван Іванович неприродним голосом; слова вирвалися з його уст так, якби він був сновидцею, що, замість місяця, задививсь на блискучий молоток. Але це — від того, що його самосвідомість була неопанована. Очі взялися червоністю, закипіли від душевного замішання; одночасно ж роздражнення проблиснуло в холодних зіницях. Він змінив обличчя в презирливу, разом з тим кислу посмішку, після чого шумно засміявся.
— Ми не бачили нікого, — байдуже відповів Олександер, — і хто знає, чи могли побачити.
— Що таке? Чому — не могли побачити?
— Я не кажу, що взагалі не могли, бо…
Олександер замовк. Він хотів сказати: «Були захоплені
своїми власними справами і не мали часу роздивлятися на сторони»; — ці слова в нього на вустах ворушилися, і він їх бажав сказати Іванові Івановичу. Проте через сором’язливість перед подругою в нього мова змінилася — прозвучало інше речення:
— …бо навряд чи й хто інший міг би побачити тут, бувши на нашому місці.
— Ви глузуєте з мене?! — захрипів Іван Іванович, навіть поблід і затрусився. — Я ввічливо питаю вас, як порядного студента, а ви з якимись натяками…
Вимовив це вже не стримуючись; був засліплений люттю від уявної образи.
А студент став ще спокійніший, ніж перед тим; говорив тоном холоднішим і тихішим.
— Чого ви ображаєтесь? Я хотів сказати: ми були захоплені своєю розмовою; на нашому місці кожний інший, напевно, не міг би зауважити сторонньої особи.
Іван Іванович зрозумів, що, справді, ображатися нема з–за чого; що зробив помилку, обвинувачуючи стриманого студента, який звався чудно, по–пташиному. Перемінивши тон, з підкресленою чемністю попросив пробачення:
— Я трохи нервуюся; довго чекав на одну знайому… прошу пробачити! Вчора ввечорі з нею домовились, але обставини, мабуть, не дозволили прийти. Не буду більше турбувати вас. До побачення! Скажіть лишень мені, що то за молоток у вас за поясом? Люблю такі речі, бо вони нагадують мою стару професію металіста… я колекціоную інструменти, зокрема — молотки.
— Колекція молотків — це дуже добре, — мрійливо мовить Олександер. — Але є своєрідніші речі.
Іван Іванович примушений жваво зацікавитися:
— Скажіть! Люблю нові ідеї.
— Наприклад, колекція патефонних кружал із записами совиного вавкання. Далі — колекція записів грози… Цікаво!
— Ви це серйозно?
— Зовсім серйозно. Сам думаю збирати.
— Ні, мій інтерес має, так би мовити, предметний характер. До побачення!
— Щасливо!
— А молоток сховайте, як слід, а то вкрадуть, — кинув наостанку Іван Іванович.
— Звичайно: він буває потрібний при деяких жахливих справах.
Олександер сказав це так собі, без ніякого натяку, але голова профорганізації стрепенувся:
— При яких?!
— Ну от хоч би… а чому ви сказали, що молоток можуть украсти?
— Тисяча причин! — загомонів ніби напівбожевільний Іван Іванович і знов страшенно зблід; пергаменова шкіра на його обличчі стемніла, очі запливли білуватою гіркотою, що означувала нелюдську міру його пересердя. — Уявіть собі — юнак має полюбовницю і вона вагітна. А тут є можливість покохатися з свіжою гарною дівчиною, себто можливість розв’язати собі руки і здобути щастя, якщо вже полюбовниця впеклася в печінки; це завжди в певний час буває. От, він призначає ввечорі побачення над самою водою. Обнімає, цілує, а тим часом непомітно витягає з–під поли молоток, такий самий, приміром, як це в вас, і стукає осоружну полюбовницю в лоб. Вона поникає йому на руки, а він з усієї сили — у воду її! Жбурляє молоток за нею слідок. Меніжаль, що я так вразив вашу приятельку, — додав Іван Іванович, побачивши, що Ольга сполотніла; тихо застогнала, навіть обперлася Олександрові на руку.
— Це пройде, — зітхнула вона.
— Якби я знав, що своїм оповіданням так глибоко вражу, — промовчав би. Але що робити? На світі все буває. Уявіть собі, зразу ж після розправи людина йде під вікно до своєї нової коханої; пекельно мучиться там від незрозумілого почуття. Можливо навіть — закохавшись до непритомносте, готує сам собі погибель. Що ви скажете? Страшний випадок.
Іван Іванович мовби розчинив дверці собі на грудях і виривав слова з серця, хоч це несамовито йому боліло; договоривши, навіть голосно засміявся.
Ольга стояла, прикипівши поглядом до молотка; їй привиділися плями на жовтому металі, хоч поверхня його була чиста і рівно поблискувала. Повільним жестом Ольга затулила собі очі і припала коханому до плеча… вона мала уяву вразливу — до хворобливости.
— Я — злочинець! — вигукнув Іван Іванович. — Так розтривожити чутливу дівочу душу. Нічого не вдієш, дійсність жорстока. Відходжу, щоб не розтривожити ще дужче.
Повернувся і пішов берегом, через хвилину спам’ятався, повернув до міста, ще раз глянувши на закоханих.
Пошкутильгав швидко, швидко, як лиш дозволяв його нетверезий стан, і вже не оглядався. Скоро зник за хатками передмістя.
— Яка фантазія в цього чоловіка! Він міг би бути великим драматургом. Але він п’яний: я по очах бачу, — зітхнув Олександер, Ольга ж йому заперечила рішуче:
— Жорстокий він, он що!
Закохані потихеньку пішли до міста.
ПОБУТОВІ КОЛОТНИКИ
Тополі коло будинку, в якому мешкала Маргарита, ритмічно тріпотіли листочками у високій вітряній течії; лагідно вигинали гілки і схилялись вершинами.
Іван Іванович прочинив хвіртку — залізну раму, замережану косими ромбиками. Рипнув притиснутий його підошвами пісок на доріжці, а рослини здивовано подивилися, про щось поспиталися очима одні в одних, делікатно загомоніли — легко захвилювалися. В цей момент голова профорганізації почув рокіт розірваного вітром акорду; щоб послухати, як грає Маргарита, він обійшов попід стіною в сад і став коло вікна, на тому самому місці, де недавно мучився його суперник — Серпокрил. З вікна, відчиненого до запашних бузкових кетягів, вилетіла музика: можна було порівняти її до пташиних зграйок, що линуть до моря. Співзвуччя сильно вражали Івана Івановича; як, бува, прикладають бальзам до старої рани, очищеної від гною і промитої теплою водою, а він, загоюючи тіло, викликає приємний лоскотливий біль, страшенно милий після довгочасного отруйного горіння на тому місці, — то так само й ласкаві, добрі співзвуччя в дужих ритмах впливали на одинокого Івана Івановича. Він стояв коло вікна з понуреною головою. Переживав випадкову втіху. Якби заборонили слухати цієї мелодії, він би сказав: «Візьміть, що хочете!.. Візьміть половину життя, але пождіть, нехай я до кінця дослухаю».
- Предыдущая
- 72/83
- Следующая
