Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович - Страница 15

• Предыдущая
• 15/60
• Следующая

– А я тобі хіба не любий?

– Ні.

– Зовсім?

Гелена з презирством відвернулася.

– Диви не прогадай! Одне твоє слово – і врятуєшся.

– Яке це слово: про те, куди подався мій любий Степан, – або про те, що ти мені все-таки любий?

Іван поглянув на дівчину з надією, що несподівано спалахнула у серці, й невиразно промимрив:

– Я щось неодмінно придумаю – одне твоє слово!..

Та в очах Гелени не було нічого, крім презирства:

– Ні, Йване, навіть не сподівайся. Я кохаю лише свого Степана і не зраджу ні його, ані себе. Де його знайти, не скажу. Бо не знаю. А якби навіть знала, то нізащо б у світі не сказала! А так кажу: шукай вітру в полі – таке моє слово! Тебе ж зневажаю як останнього пацюка. Що ж до московитів, то це вовки люті: вони не випускають свою здобич. Мене не випустять, тебе не випустять теж. Смерть твоя недалечка, ти це знай, Іванчику, – просто знай… і живи з цим далі… якщо тільки зможеш жити!

– Гелено!..

– Коли зараз мені судилося вмерти – помру: мабуть, така моя нещаслива доля. І краще померти, аніж хоч би слово ще мовити…

Відвернулася Гелена, міцно замружившись. І хтозна, які картини проносились перед її внутрішнім поглядом. Іван же очікував, що вона порушить мовчанку, – але марно!

Тут нарешті й московити з пагорка озвалися:

– Ну что, казак, призналась она, где искать гетманского посланца? Аль полтыщи червонцев тебе и не нужны вовсе?..

Похнюпився Іван і сказав лише:

– Нет, не созналася… Делайте с нею, что хотите, бо со мною и говорить больше не сбирается.

– Эх, казак, казак, – один з московитів хвацько підкрутив вуса, – да знаешь ли ты… да и она знает ли, что мои солдатики сей же час с ней сделают, ежели она языка своего поганого не развяжет?! Да я прикажу токмо…

– От и наказывай солдатам своим, бо мне с нею не сладить, – сумовито зітхнув Іван.

– Потому не казак ты, а баба! По всему видать, баба! Га-га-га-а-а!..

Обидва московити заіржали немов огирі, засміялися й солдати-охоронці. Іван же повісив голову, немов побитий собака, та відійшов подалі – до одинокої осики, що стояла далеко від лісу, немов розвідник, що випередив основний загін. Там опустився на коліна, потім на землю і закляк, заткнувши руками вуха, щоб не чути жахливих зойків та волань…

– Эй, казак, подымайся – едем назад, что ль!..

Він ошелешено позирнув на кінного московита, перевів погляд на солдатів, що всміхалися якось сито й задоволено, і далі – на непритомну Гелену, яка лежала горілиць на тому самому пагорку. Мовчки підійшов, зупинився біля дівчини, роздивляючись «роботу» солдатиків: дуже бліда, тіло вкрите величезними синцями та саднами, розбиті губи, колись коралово-червоні, а тепер коричнево-сизі, міцно зціплені зуби, широко відкриті очі, колись волошково-сині, а тепер блякло-скляні, в очах назавжди застигли біль та безумство… І – кров, що тече по ногах, стікає на сиру землю…

Господи Боже святий, як же Ти допустив, щоб таке сталося?!

І як це допустив сам Іван?! Ні: як він наважився улаштувати весь цей ганебний вертеп?! Адже краще за будь-кого Іван знав, що його колишній товариш по навчанню, а нині гетьманський сердюк Степан Ракович не виконує ніякого особливого доручення Яна Мазепи! А послання, яке він везе бозна-куди і про важливість якого Іван стільки усього набрехав московитам, – то, мабуть, якась малозначуща цідулка.

Але ж він навмисно роздував чутки про «особливого гетьманського посланця», щоб хорти московського імператора розпочали полювання на Степана і на всіх, з ким він був пов'язаний по життю… Вже відряджені надійні люди, щоб схопити прилуцького сотника Раковича – дуже обережного та поміркованого чоловіка, який, втім, прорахувався, не зумівши відмовити сина від служби у гетьманському почті. А з Геленою розправилися просто зараз, у його присутності.

І хіба ж не цього він прагнув – побачити розтерзаною і приниженою гордовиту красуню, що насмілилась віддати своє серце іншому юнакові, сину заможного батька, насміявшись над бідним Іваном?!

А чого прагнув – те нарешті й отримав!

Але ж, Господи Боже всемогутній, – що ж це він накоїв?..

– Ну поехали, казак! Хватит на спорченну девку пялиться – про нашу душу на Украйне и неиспорченных хватит. Да еще вам останется.

І знов – ситий задоволений регіт.

А він усе стояв над тілом дівчини, повісивши голову.

Здавалось, Гелена вже не дихала, та перевірити це Іван не наважувався. Мабуть, все-таки вмерла, сердешна…

Втім, варто було Іванові повернутися й поплентатись до спутаного коня, як страшна болісна судома скорчила понівечене тіло. Гелена відірвала голову від землі та прошипіла крізь зціплені зуби:

– Будь ти проклятий, юдо!.. І діти твої, й онуки… а далі онуків рід твій не піде!!! Бо я тебе!.. Я тебе!..

Іван озирнувся, та один із солдатів вже встиг з розмаху вдарити її по голові прикладом рушниці. Юшка так і полетіла на всі боки.

– Живучая, курва, что твой угорь! – всміхнувся один з московитів. – Слышь, Ермилов, видал ты еще таких живучих?

– А-а-а, все девки такие! Пока не приложешься хорошенечко чем-нибудь… – махнув рукою інший московит і негайно напустився на солдата, що добив дівчину: – А ты чего ружьем махаешь, как дубиной?! А ежли бы промахнулся да оземь прикладом, да сломал бы – тогда как?! Сверху вниз бить надобно аль штыком колоть. Дяр-рев-ня…

– Ладно, будет те, поехали!

Все скінчилося, навіть розкаяння та сердечний біль трохи вгамувались. Мабуть, далі буде ще легше. І поступово все забудеться.

Не озираючись більше на розпростерте на пагорку мертве тіло, Іван розплутав ноги коня, скочив у сідло й потрусив слідом за московитами.

– І що Ви зробили?

– Прошу?..

– Що вчинили Ваша милість з негідником, котрий насмілився робити капості Вашій милості та коханій дівчині Вашої милості?

– Капості?! Ти сказав – ка-по-сті?..

Відчувши у голосі Великого Магістра просто безмежне здивування, Пауль миттю підвів на нього очі, водночас намагаючись вгадати, чим це невдоволений граф.

– Певно, що так…

Більш нічого юнак вимовити не встиг, бо побачив, що принц… всміхається!!! Пауль не вірив власним очам. Спочатку він вирішив, що то не усмішка, а лише гра тіней від мерехтливого світла каміна. Коли ж плечі принца почали ледь помітно смикатись – вирішив, що Його милість змерзли і що це дрижання спричинене надмірно холодним для літнього чоловіка повітрям кімнати. Й лише коли до вух юнака долинули дивні звуки, що віддалено нагадували хрип загнаного коня, остаточно збагнув: Великий Магістр таки сміється!..

Але над чим?!

– Не суши собі мізки, маленький мій хробачок, – все одно не зрозумієш! Не раджу… – мовив нарешті граф, коли пауза у розмові затягнулась понад межу пристойності.

– Але ж, Ваша милосте!..

– Хробачок ти мій дорогенький, ти ж так і сказав: «Капості»! Sancta simplicitas![1] «Ка-по-сті»!.. – Принц ще посміявся, потім пояснив серйозно: – Висновок простий і очевидний: ти навіть уявити не можеш, на що виявився здатним він… ну, коротше, той чоловік. І заради чого?! Аби лише прислужитися вельможному володареві! «Капості»… Ти називаєш наймерзенніші вчинки таким простим словом – «капості»…

– Але хіба не вірність господареві та священна присяга…

Пауль одразу ж пошкодував, що сказав це, бо на обличчя Великого Магістра немовби темна хмара насунулась, а з грудей вирвався такий болісно-проникливий стогін, що юнак відверто злякався.

– Втім, і я був не набагато кращим від свого ворога. Бо не тільки він – я теж намагався вірою і правдою служити своєму господареві. Іноді трапляється так, мій юний хробачок, що коли прагнеш в усьому перевершити свого ворога, стати кращим там, де він став гіршим, якось непомітно перетворюєшся на його двійника. На такого самого негідника…

• Предыдущая
• 15/60
• Следующая