Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович - Страница 38

• Предыдущая
• 38/60
• Следующая

– Нехай молодий панич не хвилюється: якщо він зробить так, як порадив Моше, все буде гаразд! Молодий панич може назватися принцем Ракоці – це по-перше. По-друге, молодий панич придбає собі титул, а це ще одне ім'я. І по-третє, і в Голландії, й тут молодого панича знають як мого небожа Хаїма.

– А чи не занадто це? – Степан підозріло покосився на єврея.

– Не занадто. Якщо молодий панич представлятиметься у різних місцях під різними іменами, тоді той, хто почне з'ясовувати правду про молодого панича, змушений буде добре посушити собі мізки. Але правди він насамкінець не дізнається! Отак…

Степан нерозбірливо мугикнув.

– Молодий панич мусить зрозуміти: не так вже й важливо, як себе називати. Можна вигадати безліч імен – це все дурниця! Головне – гроші: якщо дзвінка монета не переводитиметься у кишенях молодого панича, на його походження ніхто не звертатиме особливої уваги.

– А про грошики подбають голландські купці…

– Так.

Степан деякий час дивився спідлоба на старого єврея, потім спитав:

– Послухай-но, ребе… якщо ти такий впевнений, що я маю мститися не своєму колишньому товаришеві, а саме російському імператору Петру… І якщо ти справді певен, що на те є Божа воля… Можливо, в тебе знайдеться декілька цінних порад, як саме здійснити цю помсту? Що цікавого угледів ти, перебуваючи у вищих світах?..

Старий Моше дивився на Степана впевнено та спокійно. І мовчки посміхався…

– Ваша милість так вважають?

– Звісно, юний мій друже. Звісно, що так!

Пауль сумно зітхнув.

– А от я… – юнак розгублено замовк.

– Юний мій друже, якщо ти мовчки зберігатимеш свої думки при собі, чим тоді зможу я тобі зарадити? – якомога м'якше запитав граф.

– Я не знаю, в чому полягає Божа воля відносно мене, – похмуро пробурмотів Пауль, відвернувшись від принца. – Мені хотілось би знати, коли Ви, Ваша милосте, зрозуміли своє істинне – тобто вище своє призначення?

І знов обличчя принца осяяла сніжно-чиста приязна посмішка, знов він повторив:

– Так-так, юний мій друже, ти на вірному шляху і маєш усі шанси піти дуже далеко…

Юнак вклонився, висловлюючи графові подяку. Проте все ж таки повторив:

– То коли ж Ваша милість зрозуміли Божу волю?

– А от це облиш, – не змінюючи виразу обличчя, сказав Великий Магістр.

– Гаразд, Ваша милосте, – покірно мовив Пауль.

– Юність нетерпляча, – зітхнув принц, – це її недолік.

– Повністю погоджуюся з Вашою милістю, – неохоче підтакнув юнак.

– А якщо погоджуєшся, то будь досконалим! Викоріни цей свій недолік, мій юний друже!

Пауль ще раз вклонився, цього разу мовчки.

– Втім, властива юності нестриманість минає надто швидко, як і сама юність, – граф знов зітхнув. – Свого часу мій Вчитель і мене навчав стриманості так само, як от я навчаю тебе зараз. Причому, кажучи відверто, тільки з часом я оцінив його мудрість, а попервах теж все поривався діяти, причому якнайшвидше! Бажано навіть – негайно. Нічого доброго з того не виходило, і я таки набив декілька ґуль, перш ніж перестав квапитись. Отакі справи, юний мій друже…

– Вашій милості легко говорити, – зітхнув Пауль. – Ваша милість прожили дві тисячі років, ба навіть більше, а от скільки мені відміряв Всевишній…

– Заспокойся: тобі Він відміряв часу достатньо, аби ти здійснив покладену на тебе місію, у чому б вона не полягала.

– Ви певні, Ваша милість? – Пауль допитливо вдивлявся принцеві у вічі.

– А ти сумніваєшся у безкінечній мудрості Всевишнього?

– Ні! Звісно, ні…

– То як може безкінечно мудрий Бог помилитися щодо міри відведеного людині часу? – розвів руками граф.

Юнак знов вклонився, пробурмотівши:

– Ваша милість мене дуже втішили.

– Якщо так, то давай-но зіграємо в одну непросту гру, – в очах принца раптом спалахнули іскорки лукавства.

– Як це?! – Пауль був ошелешений подібною пропозицією. – Хіба ж ми діти, щоб витрачати життя на забавки…

– Ні, юний мій друже, гра ця зовсім іншого роду, – всміхнувся Великий Магістр.

– У що ж ми гратимемо?

– У мовчанку, друже. У мовчанку.

– Навіщо?!

– Бо то є справжній іспит на витривалість. Ти, молодий і нестриманий, спробуй-но посеред ночі якнайдовше мовчки просидіти тут, біля мене – і при цьому не ворухнутись та не заснути.

– А як же Ваша милість?..

– Я зроблю те саме: сидітиму мовчки й нерухомо, здіймаючись у вищі світи та спостерігаючи за образами минулих епох. То як, згода?

– Якщо Ваша милість накажуть…

– Зважаючи на виявлені тобою, юний друже, особистісні якості, зараз я не хочу тобі наказувати. Ти мусиш погодитись сам – цілковито добровільно.

Пауль подумав трохи, потім кивнув:

– Охоче погоджуюсь, Ваша милосте.

– Тільки вкинь до каміна побільше дров, бо до ранку ще декілька годин, – і почнемо…

Доки юнак порався біля каміна, принц якнайзручніше влаштувався у своєму кріслі, поправив теплий плед і ледь чутно прошепотів:

– Насамперед, у вищих світах мені б хотілося знов побачитись із нащадком роду, що мав таке ж саме горде, по-справжньому орлине серце, як і його предки. Щоправда, разом з тим він, на жаль, не уникнув і деяких їхніх помилок…

Рік 1735 від Р. X ., Франція, замок Орлі

Відсунувши убік шторку з віконця карети, граф уважно придивлявся до маєтку, що стрімко летів назустріч. Принаймні здалеку він справляв добре враження: проста й велична, при цьому без зайвих примхливих забаганок сніжно-біла будівля палацу в центрі гармонійно розпланованого парку… Хоча все ще можливо – адже нова паризька мода на занадто пишні й химерні ліпні орнаменти та інші витребеньки торкнулась в основному внутрішнього убранства та меблів.

«Гарне іззовні, загниваюче зсередини – така ця епоха. Що ж принесе нам вісімнадцяте століття від Різдва Христового? Які підточені гниллю «дуби» зламаються під натиском майбутніх буревіїв, що несподівано здіймались в усі часи, в усіх землях?..» – мимоволі подумав граф. Проте наступної ж миті в нього радісно й схвильовано защемило серце: адже поряд з ошатною гравієвою доріжкою, по якій мчала карета, він побачив череду до болі знайомих дерев, дещо нехарактерних для цієї країни…

Але ж стривайте, люб'язний графе! Ви ж не бували… пам'ятайте – ні-ко-ли не бували у тій землі!!! Навіщо ж вашій високості звертати увагу на чужинські дерева?! Не можна, ніяк не можна…

Напустивши на обличчя кам'яний вираз, він ретельно прикрив віконце карети шторкою, немовби й гадки не мав дивитись назовні, та відкинувся на подушки сидіння. Справді, навіщо у вікно висуватись, дорожну куряву ковтати?..

Втім, на місце карета прибула вже хвилин за десять. Дверцята розчинились, і граф побачив, що на чолі почту з дюжини служників, котрі вишикувались неподалік у дві шеренги, зустріти гостя вийшов сам господар.

– Доброго дня, ваша високосте! Дуже пишаюся приємністю особисто познайомитись із нащадком славетного роду Ракоці та приймати його у своєму скромному маєтку. Одразу ж прийміть мої співчуття з приводу нещодавньої смерті вашого шляхетного батька…

– Доброго дня і вам, графе! Красно дякую, але прошу: будь ласка, принаймні тут і зараз не титулуйте мене принцем – гаразд?

– Чому, ваша високосте?

Їхні погляди схрестились. У глибині світло-карих пронизливих очей господаря маєтку гість побачив добре приховану підозрілість. Одразу ж згадав, що його вважають найкращим шпигуном сучасної Європи – й недарма, між іншим…

– Просто не хочу, – мовив гість якомога спокійніше.

– Пробачте, ваша високосте, та мені якось навіть не віриться…

Продовження фрази гість прочитав у пильних світло-карих очах: «Просто не віриться, що ваша високість – син трансільванського князя, угорського короля Ференца Другого Ракоці,– цурається свого славетного роду!»

– Річ у тім, що як і ви, шевальє, я теж маю графський титул. Отже погодьтесь, коли у гості до графа де Лазіскі завітає принц Ракоці, це саме по собі створить ситуацію нерівності між нами: адже ви мимоволі підкреслюватимете, що я, ваш гість, вищий від вас. Я не хочу цього, бо приїхав сюди просто, по-дружньому. Як граф до графа. Отже, будь ласка, титулуйте мене графом Сен-Жерменом.

• Предыдущая
• 38/60
• Следующая