Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович - Страница 44

• Предыдущая
• 44/60
• Следующая

– Найкмітливішого шпигуна сучасної Європи!.. – в тон йому відповів Сен-Жермен, теж вклоняючись.

Вони наблизились до карети, готової до подорожі.

– Чи будете найближчим часом у Парижі, шановний графе?

– На жаль, дорогий шевальє, справи ордену розенкрейцерів вимагають моєї присутності зовсім в іншому місці.

– Шкода, графе, шкода… Двері мого паризького дому завжди прочинені перед вами, – господар подумав і додав: – Я б із задоволенням… Тим паче, мою карету подадуть за пару годин…

– Ні-ні, шевальє! Вас викликає король, на мене чекають справи ордену – отже, нині наші шляхи розходяться на різні боки. А тому не треба опиратись долі…

– Все-таки ви жахливий фаталіст, шановний графе.

– Не в тому річ. Просто я бачив у житті більше вашого…

– За ту саму сотню чи тисячу років?..

На цей раз Сен-Жермен не посміхнувся, не пожартував у відповідь, а мовив тихо:

– Чи бажаєте вислухати мою прощальну пораду, любий шевальє?

– Так, прошу.

– Отже, колись давно… може, чверть століття тому, а може, й ціле тисячоліття… в моєму іншому – попередньому – житті був у мене затятий ворог, зусиллями котрого я був позбавлений всього кращого, що мав у своєму молодому тоді житті. Понад усе я жадав помсти – але Бог не дав мені помститись! Тоді я вважав це найбільшою у світі несправедливістю, такою нестерпною ганьбою, що ладен був руки накласти на себе од відчаю. Проте з часом зрозумів просту річ… – Тут Сен-Жермен зробив Орликові знак підійти ближче і прошепотів: – Так от, шевальє, причина цієї нібито «несправедливості» дуже проста. Бог не допустив моєї маленької помсти тільки тому, що вищою своєю волею призначив мене для помсти зовсім іншому…

– Кому, якщо не секрет? – не втримався шевальє.

– Тому, хто стояв за моїм ворогом, – от кому!

І здійнявши над головою праву руку з відстовбурченим вказівним пальцем, Сен-Жермен мовив уже голосно:

– Я би дуже зрадів, якби чудова козацька нація, саму душу котрої протягом цього тижня я пізнав у вашій шляхетній особі, шевальє… Так от, якби ця чудова козацька нація забула нарешті про дрібну ворожнечу та спрямувала свій праведний гнів на здійснення Божої помсти – от тоді я би дуже зрадів! Таке моє прощальне слово, дорогий шевальє.

Мовивши це, граф кивнув, легко скочив у карету і вже із-за зачинених служником дверцят вигукнув:

– Сподіваюсь, наші життєві шляхи іще не раз перетнуться!..

Карета рушила з місця. Господар постояв деякий час, проводжаючи поглядом екіпаж, а далі поквапився повернутись до палацу: адже йому теж потрібно було збиратися в дорогу.

Що ж до Сен-Жермена, то він не міг відмовити собі у малесенькій примсі: кинути прощальний погляд на дюжину дерев, рясно вкритих стиглими соковитими вишнями. Позавчора вони оглядали цей куточок парку, і шевальє Орлик підтвердив гостю, що вишневі саджанці справді привезені сюди, у Францію, з самої Гетьманщини.

Сен-Жермен дивився на високі вже дерева, але насправді бачив інший вишневий садочок, розбитий довкола іншої оселі. І цієї миті виразно чув голоси далекого минулого та милі серцю слова, сказані мовою зовсім іншої землі…

Вважаючи, що Великий Магістр нарешті заснув, Пауль тихесенько підвівся з місця і зробив крок до його крісла – бо хотів тільки поправити теплий плед… Утім, принц одразу ж викинув убік ліву руку й махнув нею, вказуючи на юнакове місце. Тож Пауль повернувся на свій стілець, аби не заважати графові подорожувати подумки у вищих світах, вдивляючись одним оком у тіні минулого, іншим – у майбуття.

Грудень 1742 року від Р. X ., Санкт-Петербург

Навіть не розплющуючи очей, Сен-Жермен визначив подумки: «Це має бути Бестужев-Рюмін», – а тому якомога впевненіше мовив:

– Проходьте, графе, будь ласка!

– Ви справжній ясновидець, графе, – мовив Бестужев-Рюмін, наближаючись до крісла біля вікна, де дрімав Сен-Жермен. – І загалом, як на мене, аж занадто дивовижна персона.

– Чи достатньо дивовижна, аби помістити мене до Камери кунштів[30], заведеної тут вашим імператором Петером?

– О-о-о, сьогодні ви, графе, у доброму гуморі! – Бестужев-Рюмін посміхнувся, але швидше із ввічливості. – Хоча за деяких обставин, звісно, можливо навіть і таке…

– Вже уявляєте мене під скляним ковпаком, припнутим булавками до оксамитової подушечки, і відчуваєте душевну втіху? Чи не так, графе?..

Бестужев-Рюмін наморщив чоло, підібгав губи й мовив доволі стримано:

– Це ваші слова, графе, не мої…

– Але ж зізнайтесь, ви б із задоволенням споглядали на це – тобто на припнутого до подушечки самозваного принца Ракоші, цього злонаміреного чародія, котрий обертає мідь на золото! Та ще й французького шпигуна до того ж…

Сен-Жермен відверто насолоджувався роздратованістю незваного, хоча й очікуваного гостя. А все після позавчорашньої перепалки, під кінець якої було переконливо доведено, що граф Сен-Жермен прибув до Росії саме як граф Сен-Жермен, що він жодним чином не претендує на титул принца з роду господарів угорських Ракоші, а гроші дістає зі скриньки. І головне: що відповідати за плітки – річ невдячна… Тим паче, про безчесні вчинки самого графа Олексія Бестужева-Рюміна, члена Конференції при найвищому дворі, теж ходить достатня кількість злостивих пліток, які у середовищі шляхетних людей навіть не варто повторювати…

Саме тому гість відверто дратувався, та все-таки змушений був стримуватись. Він лише дозволив собі зазначити:

– Ви несправедливі до нас і наших порядків, графе.

– Овва! Наскільки мені відомо, дорогий графе, у вас в Росії із самозванцями поводяться без зайвих церемоній.

– Тобто?..

– Пригадайте посадженого на палю Івана Миницького. Це ж так нагадує припинання булавками до подушечки…

– По-перше, графе, це було за правління навіженої Анни Іоаннівни, а не Єлизавети Петрівни, володарки мудрої та просвіченої.

Сен-Жермен подумки відзначив, що у ті часи Бестужев-Рюмін був резидентом у Данії й не ризикував у присутності іноземців називати Анну Іоаннівну «навіженою». Але промовчав, вважаючи за краще дослухати сердиту тираду гостя:

– По-друге, то був недостойний уваги малорос, а не освічений європеєць, як от ви. А по-третє, ви не видаєте себе за спадкоємця нашого трону. Тобто… – Бестужев-Рюмін скривив губи й додав із підкресленою ввічливістю: – Тобто не видаєте себе ні за кого, графе Сен-Жермен. І загалом, що нам тут за діло до угорських справ…

– Не враховуючи того, що претендента на трон Угорщини можна піднести у подарунок Ґабсбурґам. Уявляєте, як вони зрадіють?

Бестужев-Рюмін не прийняв іронії Сен-Жермена. Він лише наблизився до затягнутого морозним візерунком вікна та мовив:

– Ми все ніяк не перейдемо до справи, що привела мене до вас…

– О-о-о, так, так! Перепрошую, графе! Мене, певна річ, бажає бачити Її Імператорська Величність, а я все не даю вам шансу повідомити про це. Ще раз перепрошую.

Бестужев-Рюмін різко обернувся й спитав скоромовкою:

– З чого ви взяли, що вас воліє бачити її Величність?..

– Ну-у-у, це надто просто. Ви навряд чи прийшли б до мене в особистих справах – отже, вам доручили запросити мене або на збори Конференції при найвищому дворі, або ж безпосередньо до Її Імператорської Величності. Оскільки ваш голос аж ніяк не останній у Конференції, ви навряд чи прибули із запрошенням відвідати це шановне зібрання: завдання викликати мене туди можна передоручити якомусь служникові. Отже, лишається виклик персони настільки високої, що і граф, і простий служник для неї – одне й те саме: тобто йдеться про запрошення до імператриці…

– Так, графе, маєте рацію. Отже, якщо не маєте зараз інших термінових справ і якщо не заперечуєте…

– Що ви, графе, як можна заперечувати?! Я у вашому повному розпорядженні.

• Предыдущая
• 44/60
• Следующая