Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович - Страница 47
- Предыдущая
- 47/60
- Следующая
– Гаразд, графе, подумайте. Добре подумайте. За тиждень я наказала влаштувати полювання на вовків. Ви коли-небудь брали участь у подібній забаві?
– На превеликий жаль, такої щасливої нагоди, як зимові лови хижих звірів тут, у північній землі Російській…
– От і добре: побачите, як ми розважаємось. А заодне й відповідь дасте.
– За тиждень, я зрозумів, – Сен-Жермен вклонився вдруге.
– Тож побачимось за тиждень.
І Її Імператорська Величність вийшла з кімнати, кивнувши графові на прощання.
Служник проводив його й допоміг влаштуватися в казенному екіпажі, що чекав біля одного із виходів. Але попри те, що на вулиці так і не розпогодилось, додому Сен-Жермен не поїхав, а велів пустити екіпаж засніженими міськими вулицями.
До себе повернувся пізно увечері. Їсти звичну вівсянку, заздалегідь приготовану кухарем, не схотів, натомість легко забіг по східцях на другий поверх, ретельно зачинив двері та впав на коліна просто посеред кімнати.
Сен-Жермен безперервно молився весь вечір, усю ніч і навіть весь наступний ранок, іноді підносячись думкою до вищих світів. Але якби хтось ризикнув підслухати його палку молитву, то знайшов би її занадто дивною – адже граф раз за разом промовляв наступні слова: «Господи, щиро дякую Тобі, що віддав долю моїх ворогів у руки мої!..»
Літо 1743 року від Р. X ., князівство Цербст, німецькі землі
Великий дрізд всівся на гілку розкидистої акації, хитро поглянув на чоловіка й жінку, що стояли на галявині посеред старого занедбаного парку. Очевидно, пара ця чимось не сподобалась пташці, бо дрізд одразу ж полетав геть, навіть дзьоба не розтуливши.
– Нічого, ваша високосте, нічого: все владнається… – і щоб заспокоїти співбесідницю, граф Сен-Жермен мовив повчально, вказуючи на гілку, котра й досі трохи розгойдувалась: – Коли мене відвідують подібні думки, я згадую слова Спасителя нашого з Нагірної проповіді: «Погляньте на пташок небесних: вони не сіють, ні жнуть, ані збирають до житниць; і Отець ваш Небесний годує їх». Чудові, дуже мудрі слова, чи неправда?
Але принцеса Йоганна-Єлизавета, схоже, не поділяла його ентузіазму, оскільки мовила, сумно зітхнувши:
– Вам, шановний графе, легко говорити подібні речі…
– Цитувати, ваша високосте, цитувати! Адже ці слова – не моя власна вигадка, а вірш із шостої глави Євангелія від Матвія…
– Все одно, графе, все одно, – принцеса знов зітхнула. – От у тім-то й річ, що ми, сімейство шляхетного принца Христіана-Августа Анхальт-Цербстського, живемо саме як оті пташки: тут подзьобали суху скоринку, там дзьобнули випадково розсипане зерно – та й на інше місце полетіли. Добре, що Фрідріх Великий взяв мого Христіана-Августа на службу, бо як би ми інакше зводили кінці з кінцями?..
Йоганна-Єлизавета зітхнула утретє та продовжила бідкатись:
– Ви ж бачили, шановний графе, як ми живемо, у що вдягаємось і що їмо! А дочка наша, спадкоємна принцеса Софія-Фрідеріка-Августа, весь день бавиться з дітлахами наших служників. Соромно навіть говорити про таке пристойним людям… хоча, з іншого боку, вони навряд чи повірять у подібні речі.
– Але його високість принц Христіан-Август знаменитий своїм благочинством та шляхетністю, – продовжив заспокоювати її Сен-Жермен. – Тому не втрачайте надії на краще, ваша високосте, і рано чи пізно всемогутній Господь простягне вашій сім'ї свою руку.
– Ох, шановний графе, хай би Він простягнув руку свою якнайшвидше!
– А от нарікати на те, що Бог не квапиться вам допомагати… Вибачте, ваша високосте, – та оце вже гріх!
– Так нема вже сил терпіти ці жахливі злидні, неприпустимі для такої шляхетної родини, як наша!
– Може, саме тому Всемогутній досі не допоміг вам, що бажає випробувати? Треба навпаки дякувати Йому за це.
– Та що ви таке кажете, графе?! Нам з Христіаном-Августом багато не треба, ми своє вже побачили. От би тільки принцесу вигідно заміж видати – ото й була б нам добра допомога на старість!
«Еге ж, ясна річ, сиділи б ви за заможненьким зятьком, немов за кам'яним муром!» – подумав Сен-Жермен, а вголос мовив:
– Знаєте що, ваша високосте?
– Що!.. – одразу скрикнула Йоганна-Єлизавета, немов навіжена.
– Про мене подейкують, нібито я вмію виготовляти золото з міді. Чи не бажаєте, щоб я вам отаким-от чином «зварив» трішки золота? Щоправда, я насправді того не вмію, та як спробувати, добре помолившись, раптом щось та й вийде…
– Все жартуєте, графе, все жартуєте, – принцеса видавалась явно розчарованою. – У нас-то й міді небагато, а ви…
– А якщо добре пошукати?
– Краще підшукайте підходящу партію для нашої юної Софіхен. Ви ж, подейкують, весь світ уздовж та впоперек об'їздили, у вас такі зв'язки, такі знайомства…
– Які ще знайомства? – підозріло спитав Сен-Жермен, але відповіді так і не отримав.
Адже саме цієї миті на галявину вилетіла захекана молоденька служниця. Не встиг граф відзначити подумки, що вбрання хазяйки та служниці не надто відрізняється, оскільки сукні обох надто зношені та штопані-перештопані, як дівчина звернулась до принцеси, жахливо заїкаючись:
– Ва… Ва… Ва… ша… Ваша…
– Ну, що там сталося?! – несподівано суворо гримнула Йоганна-Єлизавета на служницю.
– Ва… Ва… Ва…
– Ну?!
– Ва… Ва…
– Та я тобі зараз!.. – принцеса гнівно замахнулась на дівчину. Та відсахнулась і скрикнула:
– Ваша високосте, але ж гер граф!..
– Що «гер граф»?! Що «гер граф»?!
– Ну-у-у… – служниця нерішуче розвела руками.
– Що поганого зробив тобі наш шановний гість?!
– Нічого, ваша високосте! Та я не наважуюсь говорити при ньому… у присутності його світлості.
Тільки-но Сен-Жермен хотів сказати щось принцесі, як вона закричала на служницю з новою силою:
– Ах ти ж паскудниця невихована! Ти що, вважаєш, нібито його світлість граф – то якийсь недостойний селюк?! Ану кажи негайно, у чім річ, бо я тобі зараз же всі коси повисмикую!..
– Ну гаразд, ваша світлосте, скажу, – й зібравши всю свою рішучість, служниця мовила: – її світлість принцеса Софіхен тільки-но розсунула ноги перед нашим конюхом, перед рябим Гансом. Просто на конюшні…
– Що-о-о-о?!!
Обличчя та шия Йоганни-Єлизавети так жахливо налилися кров'ю, що Сен-Жермен злякався, як би її тут же, на місці, не трафив шляк. Та наступної ж миті обличчя жінки навпаки побіліло, вона кинулась на служницю, на ходу зламавши довгу гілку з куща й заволавши:
– Та стули ти пельку, дурепо!!! Хіба ж можна казати такі речі при!.. От я тобі!!!
Служницю немовби вітром здуло, і весь запал Йоганни-Єлизавети одразу ж зник. Вона зробила ще крок, потім зупинилася, вронила лозину та похитнулась, і якби Сен-Жермен не підтримав її, то неодмінно впала би у буйну невикошену траву.
– Заспокойтеся, ваша високосте… – почав було граф.
Не слухаючи його, принцеса відчайдушно заголосила:
– Господи Боже мій, за що?! За що, я питаю?! Адже була в мене одна-єдина надія: видати дочку заміж!!! І щоб одразу все зруйнувати!.. Одним-єдиним дурнуватим вчинком!.. Мої останні надії!..
– Ваша високосте… – прошепотів граф несподівано тихо. Здивована цим шепотінням, принцеса простогнала:
– О-о-о, дорогий графе, я остаточно розбита. Знищена. Спаплюжена – немовби цей клятий конюх навалився на мене, а не на мою непутящу дочку… Мені так соромно, так соромно!.. Яке падіння, яке жахливе падіння!..
І розридалась.
– От що я скажу вашій високості, – мовив Сен-Жермен спокійно. – Мабуть, Господь Бог недарма спрямував мій шлях саме сюди, до Цербста.
– Щоб ви стали свідком ганьби нашого конаючого у злиднях роду?! – трагічним голосом скрикнула принцеса.
– Щоб допомогти і вашій високості, і вашій шляхетній сім'ї.
– Та що ви таке кажете, графе?! – принцеса несподівано роздратувалася. – Хіба ж ви бабка-повитуха або відьма, що беретесь повернути дівчині втрачену цноту?!
– Ні те, ані інше. Я просто граф Сен-Жермен…
- Предыдущая
- 47/60
- Следующая
