Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович - Страница 51

• Предыдущая
• 51/60
• Следующая

Літо 1754 року від Р. Х., Петергоф

Все складалось дуже погано (принаймні, так мусив думати нишпорка, що причаївся в густих паркових кущах): Сен-Жермен не зміг знайти слів настільки переконливих, аби вони проникли у саме серце Великої княгині. Тож він лише безпорадно повторив:

– Ваша високосте, я вже не прошу… я молю – розумієте?..

– Не розумію! Не бажаю розуміти! – презирливо кинула Катерина, не удостоївши нав'язливого надоїду навіть побіжним поглядом. – Не знаю, графе, скільки вам насправді років: хоча виглядаєте ви не більше, ніж на сорок, дехто пліткує, буцімто ви були таким уже в епоху Господа нашого Христа. Не знаю, чи вірити цій нісенітниці, – адже месьє Вольтер щиро висміює існування богів та всякої іншої чортівні…

– Але ж мені достеменно відомо, що ваша високість є доброю християнкою…

– Це не стосується предмета нашої бесіди, графе! – раптом Велика княгиня розвернулась до Сен-Жермена занадто рвучко, при цьому її спідниця на одну-єдину мить різко окреслила роздуте вагітністю черево. – Не намагайтеся збити мене з пантелику, от що! У будь-якому разі, ви занадто старий, щоб як слід зрозуміти мої почуття.

– Чому ваша високість так вирішили?

– Бо за тисячу років ви забули, що таке біль розлуки з коханим! А може, взагалі не кохали нікого й ніколи, продавши душу дияволові за безкінечне життя?! Отакої, графе!..

– Ну, можливо, я й не кохав ніколи… – Сен-Жермен мимоволі потупив очі. – У будь-якому разі кажу як щирий ваш друг: ваша високосте, з ним або без нього, але життя триває і триватиме надалі.

– А без нього я жити не хочу! Не хочу!! Не хочу!!!

Велика княгиня тупнула ніжкою і вперто задерла підборіддя, та наступної ж миті розридалась і промимрила крізь сльози:

– Адже він – справжній батько моєї дитини…

– Тш-ш-ш! Тихіше, ваша високосте, молю – тихіше!

– Ви чоловік, звичайнісінький черствий чоловічок зі звичайнісіньким черствим чоловічим серцем, сповненим нікчемних забаганок та дурних почуттів! Ніколи вам не зрозуміти, як доводиться самотній жінці, батька дитини якої!..

– Ваша високосте, ваша високосте! Ви зараз у такому стані, що маєте узяти себе в руки і подбати перш за все…

– А я не хочу!.. Тобто, навпаки, хочу!.. Я хочу, щоби месьє Салтикова негайно повернули – бо без нього не хочу дбати про нашу дитину!.. Чуєте ви, нікчемо?!

– Ваша високосте, не має жодного значення, хто насправді є батьком вашої дитини…

– Він! Він, він і тільки він – таке достеменно знає лише жінка!!!

– Тихіше, ваша високосте, тихіше!..

– Не хочу тихіше! І не буду тихіше!!!

– От месьє Салтиков казав це саме усім і кожному – і що з того вийшло?.. Не забувайте, у цьому парку вуха має кожне деревце, кожен кущик…

– А мені байдуже – нехай всі чують!!! Нехай і вона теж чує!!! Нехай їй складають розлогі ябеди[36], що я про неї кажу та думаю, – мені плювати! Пху!!!

…Сен-Жермен не зміг знайти слів настільки переконливих, аби вони проникли у саме серце Великої княгині.

Тож: він лише безпорадно повторив:

– Ваша високосте, я вже не прошу… я молю – розумієте?..

Анітрохи не соромлячись, Катерина плюнула просто на чистеньку паркову доріжку й мовила:

– Можете так і переказати Її Імператорській Величності, що доки месьє Салтикова не повернуть…

– Але ж насамперед ви мусите подбати про вашу майбутню дитину. Відколи ваша високість завагітніли – відтоді все! Відтоді ви мусите жити інтересами майбутньої крихітки, цієї живої душі…

– Так от, графе: доки месьє Салтикова не повернуть до Санкт-Петербурга, я не заспокоюся!!! Оце і є мій єдиний інтерес!..

– Але ж зрозумійте, нарешті: незалежно від питання про батьківство, ви, найімовірніше, виношуєте зараз спадкоємця трону величезної Російської імперії! Подумайте хоч би про це…

– А як раптом народиться дівчинка?.. – Катерина на мить змінила гнівний вираз напрочуд миленького цієї миті личка на хитрий.

– Навряд чи так. Адже повитуха, яка місяць тому оглядала вашу високість, сказала, що більшість зовнішніх ознак – за народження хлопчика.

– Так, і ви вже про це знаєте… Змовились! Ви всі тут в огидній змові проти мене та мого кохання!!!

– Я щирий друг вашої високості…

– Тут у мене немає друзів, самі лиш вороги! І ви теж ворог, графе!.. Отже, ви заодно з Її Імператорською Величністю, а тому можете переказати їй: доки месьє Салтикова не повернуть до Санкт-Петербурга, її високість Катерина Олексіївна поводитиметься нерозважливо!

Либонь вирішивши, що їм більш нема про що говорити, Велика княгиня відвернулась від Сен-Жермена та пішла геть, недбало кинувши через плече:

– Так і перекажіть, графе… якщо ви тільки не останній боягуз!

Коли її кроки стихли, із протилежного боку алеї зашелестіли та ледь помітно сколихнулись кущі: нишпорка побіг доповідати начальству про підслухане… Ну, що ж – усе йде точнісінько так, як і має йти. Отже, все гаразд!

Але перш ніж задоволено посміхнутися, Сен-Жермен про всяк випадок сховав обличчя у долонях: збоку це виглядало так, немовби він у розпачі розтирає лице, аби прогнати втому й розчарування. Насправді ж сьогоднішній день граф вважав таким щасливим, що!.. Так, давно вже він не одержував одразу декілька добрих знаків, як от нині.

Втім, тепер треба мати вигляд засмучений і стурбований – бо треба й собі показатись на очі Єлизавети Петрівни. Отож Сен-Жермен завбачливо зігнав з губ посмішку, скорчив кислу мармизу та попростував на призначене місце побачення – до римських фонтанів.

Звісно, Її Імператорської Величності він там не зустрів. Граф змушений був чекати добру годину, доки нечіткий силует Єлизавети Петрівни замайорів в одній з бокових алей. Тоді Сен-Жермен пішов назустріч імператриці, жалобним тоном промовляючи на ходу:

– Ах, Ваша Величносте, Ваша Величносте! Я просто в розпачі, бо не знаю навіть, що й робити з її високістю…

– А що підказує вам тисячолітній досвід? – сердито звернулась до графа імператриця, жодним жестом не відповідаючи на його шанобливий уклін.

Сен-Жермен тільки руками розвів:

– Мій багатовіковий досвід виявився безсилим проти цієї навіженої істоти в сукні – нехай Ваша Величність вибачать мені різкі слова, вжиті по відношенню до Великої княгині. Я цілком і повністю збентежений, бо жодного уявлення не маю, що робити.

– Е-е-ет, пусте! – імператриця махнула на нього складеним віялом. – Можете не перепрошувати, графе, бо від коників Великої княгині я теж не в захваті. Хоча… – Тут обличчя Єлизавети Петрівни скам'яніло, й вона різко мовила: – Хоча, графе, це ж ваша протеже! Отже, насамперед ви і тільки ви мусите підказати вихід із цієї ідіотичної ситуації.

– Але ж я не знаю…

– А хто ж тоді знає?! – так і скрикнула імператриця. – Хто порекомендував нам цю гонорову перекірливу дівицю?! А?!

– Хіба ж Ваша Величність не влаштували особистої попередньої зустрічі з принцесою – спеціально для того, аби…

– Що я чую?! – обурилась Єлизавета Петрівна. – Як ви смієте перекладати на мене відповідальність за власні помилки?!

– Ні-ні, Ваша Величносте, своєї частки відповідальності я з себе в жодному разі не знімаю…

– Ну то й відповідайте, коли вам наказують!!! – обличчя імператриці пішло червоними плямами, й вона додала з неприхованим презирством: – Бо я так бачу, графе, від ваших порад проку зовсім ніякого.

– Чом це ніякого?..

– Ну як же… Спочатку порекомендували видати цю навіжену дівку за Великого князя: мовляв, оскільки її батько, принц Христіан-Август служить імператорові Фрідріху Прусському, це зробить наречену більш привабливою в очах Петра Федоровича, – казали таке?

• Предыдущая
• 51/60
• Следующая