Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович - Страница 55
- Предыдущая
- 55/60
- Следующая
– Справді, наскільки мені пояснював месьє Вольтер…
– О-о-о, невже ви знайомі особисто?!
– Так – причому багато років.
– Як неймовірно вам поталанило, графе!
– Так… Отже, месьє Вольтер прискіпливо вивчав козацьку націю, зокрема козацькі родоводи. Тож він підтвердив, що рід братів Розумовських справді походить від козака на прізвисько Розум.
– Та що ви кажете!..
– Отже, Розумовські теж за вас? Це добре. А хто ще? Все ж таки у вас мають бути й інші симпатики…
– Є, але небагато.
– І все-таки, Ваша Величносте…
– Навіщо це вам?
– Бо момент дуже підходящий. Адже наскільки мені відомо, вінценосний чоловік Вашої Величності, імператор Петро Третій, нерозважливо повернув із заслання так званих «німців», які давно набридли всій Росії: герцога Бірона, графа Лєстока, графа Мініха… Що ж до армії, то вона стогне від жорстокого свавілля, з яким імператор насаджує прусські порядки. Отже, Росія та особливо армія будуть за того, хто ризикне виступити проти імператора Петра Третього. Тому давайте подумаємо, кого ще можна включити до партії підтримки Вашої Величності.
– Наприклад, месьє Панін – той самий, котрий проводжав вас сюди. Або княгиня Дашкова.
– Ну от, Ваша Величносте: якщо добре подумати, можна й наскрести півдюжини друзів!
– Півдюжини – це так мало…
– Вистачить і півдюжини друзів і двох-трьох місяців, щоби звести Вашу Величність на трон.
– Графе, графе! Ви весь час зводите все до заволодіння троном…
– Так. Ну і що?
– Але ж це черговий переворот, яких у бідолашній Росії в цьому буремному столітті й без того вистачає…
– Ну, то буде ще один переворот! Можливо, останній, який нарешті завершить смугу смутних часів.
– Але ж…
– Переворотом більше, переворотом менше… Що саме непокоїть Вашу Величність?
– Мого чоловіка необов'язково вбивати – правда ж, графе?
– Звісно, так! Навіщо Вашій Величності, котрій від природи притаманне м'яке жіноче милосердя, копіювати цього недостойника – імператора?! Гадаю, домашнього арешту й висилки зі столиці під нагляд надійних людей вистачить цілком і повністю: наш поки що вінценосний Петро Третій – особа надто нерішуча.
– Отже…
– Отже, якщо Ваша Царська Величність оберуть російський трон замість віддаленого монастиря або сирої одинокої могили, то Росія і весь світ невдовзі побачать, якими благодіяннями може осипати свою державу Катерина Друга – справжня монархиня, імператриця Божою милістю, вихована на гуманних ідеях просвітників.
У кімнаті запанувала тиша, доки Сен-Жермен не спитав нарешті:
– Чом Ваша Величність мовчать?
– Мені нелегко наважитись на таке – адже то буде зрада моїх щиросердих прагнень!
– Чом Ваша Величність кажуть про зраду?
– Бо імператор – це не коханець. Це все ж таки мій чоловік перед людьми та Богом…
– Котрий спить і бачить, як позбутися Вашої Величності!
– Ваша правда, графе… – Катерина стомлено прикрила очі. – Хоча… це його право! Як імператора та чоловіка.
– Невже Ваша Величність здадуться без бою?! Невже продадуть своє життя та життя майбутньої дитини без найменшого опору?..
– Хто захистить чужоземну царицю-німкеню? Кому вона потрібна тут, в іншій країні – у цій незбагненній Росії?
– Насамперед, самій Росії. А захистить Вашу Величність гвардія.
– Нехай гвардійці стогнуть від нових, прусських порядків, але ж вони під присягою. Вони – люди підневільні. Тож не забувайте, графе, що я не можу просто так піти у казарми й крикнути гвардійцям: «Солдати, з вами дочка Петра Великого – уперед, за мною!..» Так, російські солдати могли порушити присягу, принесену німкені Анні Леопольдівні, заради дочки Петра Великого, а от навпаки…
– Ваша Величність хочуть сказати, що солдати навряд чи порушать присягу, принесену онуку Петра Великого, заради цариці-німкені?
– Саме так, графе.
– Справді, Вашій Величності не слід самій піднімати гвардію. Але замість Вашої Величності гвардію піднімуть брати Орлови, насамперед ваш коханець Григорій, батько дитини, яку Ваша Величність носять зараз під серцем. Заради вас, своєї високородної коханки, та майбутнього життя вашої дитини.
– Яким чином Орлови піднімуть гвардію?
– В усі віки люди продавались і купувались за золото. А солдати – люди бідні. Навіть гвардійці. Даси їм рубль на горілку – і те добре!
– Ваша правда, графе: брати Орлови справжні солдати – тобто вони дійсно бідні. Отже, й солдатів підкупити не зможуть.
– Чи має котрийсь із них можливість дістатися полкової каси?..
– Але ж це казнокрадство!
– Чому?!
– Бо гроші полку призначені для його утримання. Для державної справи, графе!
– Якщо гроші з полкової каси допоможуть вашому сходженню на трон, це буде найліпша, найголовніша державна справа, якій вони служитимуть. До того ж, після перемоги у Вашої Величності буде можливість повернути позичені з каси гроші назад – за рахунок державної казни.
– Хм-м-м… Ну, припустимо. Але полкової каси все одно буде замало: грошей потрібно набагато, набагато більше!
– Нічого, на перший час вистачить і цього. До того ж, на відміну від братів Орлових, княгиня Дашкова та брати Розумовські, мабуть, люди небідні… Ну, а далі я підкину трішечки свого золота.
– Ви, графе?!
– Я, Ваша Величносте. Не забувайте, що…
– Так, хто ж іще може мати незліченну кількість золота, як не Вічний Жид!..
– Ні, не те. Я маю на увазі поголосок, нібито я варю золото з міді.
– Скільки часу піде на це чаклунство?
– Небагато: саме стільки, щоби з'їздити до мого тірольського маєтку Сен-Жермен і знов повернутися сюди.
– З каретою, навантаженою золотом?
– Яке я із величезним задоволенням витрачу на справу Вашої Величності.
Катерина довго й мовчки вдивлялась у сірі з легкою прозеленню очі Сен-Жермена, перш ніж спитати:
– Знаєте, графе, що протягом всього часу нашого знайомства бентежить мене найбільше?
– Що саме, Ваша Величносте?
– Навіщо вам мені допомагати? Навіщо ви взялися висватати бідну юну принцесу з карликового князівства за спадкоємця величезної імперії? Чому весь час надаєте мені слушні поради? І нарешті, чому за першим моїм відчайдушним викликом примчали сюди, у далекий Санкт-Петербург, в'їжджати куди вам категорично заборонено?
– Ваша Величність дуже розумні, – нарешті мовив Сен-Жермен після тривалого мовчання.
– Облиште компліменти, графе…
– Ні, справді.
– Я вже не маленька дівчинка. І добре засвоїла, що задурно у цьому світі ніхто нікому й нічого не дає.
– От саме розум, а ще кмітливість та щирість Вашої Величності й підкорили мене під час нашої першої зустрічі.
– Розум?! Облиште, графе: за будь-якими моральними канонами, на той час я поводилась дуже нерозважливо, а отже, нерозумно.
– Головне, Ваша Величносте, не поводитись розумно завжди й усюди – тобто, за вашим визначенням, згідно з так званими моральними канонами. Головне – вміти якнайшвидше знайти вірний та ефективний вихід із ситуації, що здається безвихідною: ось головна ознака розумної людини! Ваша ж Величність у тій складній ситуації не розгубились, і хоча проти Вашої Величності були матір, служниці та всі обставини, адекватна і, можливо, єдино вірна відповідь була швидко знайдена. Так на моїх очах Ваша Величність впевнено виграли цілковито програшну суперечку… Я вже не кажу про те, з якою істинно царською щедрістю Ваша Величність подарували свою дівочість якомусь рябому конюхові, здавалось би, недостойному найменшої уваги шляхетної принцеси.
– Отже…
– Отже я вирішив, що маленька Фіхе, ця нікому невідома бідна принцеса Софія-Фрідеріка-Августа Анхальт-Цербстська, неодмінно має стати повелителькою саме Російської імперії: адже така дівчина здатна обдарувати російську землю плодами просвітництва з такою самою щедрістю, з якою колись обдарувала своєю дівочою цнотою простого конюха, – а це був дуже щедрий дарунок!.. Бо без просвіти російська земля назавжди лишиться зануреною в темряву невігластва й рабства. Це свята місія Вашої Величності, Божа воля, яку належить виконати.
- Предыдущая
- 55/60
- Следующая
