Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович - Страница 16
- Предыдущая
- 16/81
- Следующая
Глава 5
БРАНКА
Дикий степ,
1518 рік
Усвідомлення себе поверталося повільно, накочувало і знову зникало, залишаючи по собі біль, що пульсував десь між тім’ям і потилицею, та брудно–криваві спалахи тьмяного світла, що в такт із болем розривали пітьму безпам’ятства.
Перша картинка реальності, більш–менш чітко закарбована у пам’яті, була така: вдягнені по–зимовому троє чоловіків у кошлатих шапках з лисячими хвостами (з одягу чомусь найбільше запам’яталися саме шапки) стоять один напроти іншого й про щось сперечаються незрозумілою мовою, запекло тицяючи пальцями то кудись удалину, то на речі, навалені купою неподалік. За ними видніються стриножені коні.
Дерев поблизу немає: чи то луг, чи степ. Сонця на небі не видно — його закрили низькі шаруваті хмари. День зараз, ранок чи вечір — сказати важко: зима... Так, саме зима: лежати на снігу холодно... а лежала вона саме на снігу!
Побачене породило у збудженому мозку якісь неясні, але водночас чітко пов’язані з небезпекою асоціації, що вилилися в миттєве рішення: БІГТИ, ТІКАТИ ЗВІДСИ!!!
Вона спробувала поворухнутися, однак, по–перше, виявилося, що руки туго скручені за спиною, а по–друге, навіть найнезначніший порух відбився диким розривним болем у потилиці. Полонянка жалібно застогнала. Один із чоловіків миттю залишив інших сперечальників, підійшов до неї, легко підняв із землі, поклав собі на плече й поніс до своєї присадкуватої кобилки. При цьому, незважаючи на біль, що посилився, бранка помітила трохи далі ще двох чоловіків — тільки ці розпласталися нерухомо, застигли у неприродних позах, а сніг довкола них був пофарбований чимось червоним.
Розглянути усе це більш детально полонянка не встигла: її саме донесли до коня, перекинули через сідло... і для вірності вдарили кулаком кудись у шию. Удар відбився у збудженому мозку вибухом нестерпного болю. Нещасна скрикнула і знепритомніла.
Наступного разу отямилася в якомусь візку: лежала просто на купі абияк навалених речей, вінчаючи цю купу і немовби ставши її прикрасою. Голова нестерпно нила, біль буквально розривав її на шматки! Спрага висушила нутро, навіть губи пошерхли. Поранена застогнала й вимовила одне–єдине слово:
— Пити...
Візок миттю зупинився, причому різке припинення руху відгукнулося в потилиці новим нападом болю. Десь збоку зарипів сніг, сіро–біле навколишнє світло майже повністю закривало обличчя темношкірого татарина з вузькими розкосими очицями й чорною з легкою сивиною ріденькою борідкою. Знову її охопило почуття небезпеки, знов закортіло бігти... але тепер у бранки не вистачало сил, навіть щоб поворухнутися. Тому вона повторила своє тихе благання:
— Пи–и–ити... Пи–и–ити...
Обличчя татарина на мить зникло і з’явилося знову, а на губах вона відчула щось приємно–холодне. Скосила очі: татарин тицьнув їй в обличчя пригорщу снігу. Новий спогад сплив у збудженому мозку. Точніше, не спогад, а... кимсь сказані слова: «Ану ж бо, пустунко, не смій їсти бурульки! Вони холодні, ти ж застудишся, дурненька!..»
Спогад зігрівав душу, але водночас викликав якусь сторожкість. Хто вимовив ці слова, коли? Що сталося з цією людиною... тобто з цією жінкою?!
Так–так, із жінкою... Саме із вже літньою, але такою турботливою ласкавою жінкою!..
Але сталося щось негарне: на розум спадали тривожна обстановка, незрозумілі вороги, осяяна полум’ям пожежі ніч, встромлена поміж лопаток стріла, тужливий стогін...
Смерть!!!
Але ні, ні!.. Думати про смерть ніяк не хотілося: від цього лише подсилювався розривний біль у голові. Зате крижаний смак пухнатого снігу настільки приємний... майже як смак тієї бурульки з далекого дитинства!..
Дочекавшись, коли пригорща повністю розтане, бранка просмакувала кожну крапельку холодної вологи й мирно заснула на купі награбованого барахла під розмірене порипування коліс татарського візка.
* * *
Але то були всього лише окремі картинки, що насилу складалися у щось цілісне. У всякому разі, пізніше вона ніколи не змогла б із упевненістю сказати, скільки часу й у якому напрямку її везли засніженим степом, а також хто були люди, що передавали її один одному... або що перепродували?!
Цього вона не знала.
Перший же більш–менш цілісний спогад мав такий вигляд. Вечір. Зовсім незнайоме і якесь чужинське, до нестями незрозуміле житло. Схилившись над нею, незнайома літня жінка намагається напоїти її запашним відваром з довгастої дерев’яної миски. Пошерхлі губи мимоволі жадібно ловлять напій, а жінка примовляє:
— Отак, Настусю, добре, добре! Пий, рідненька, пий і одужуй.
Потім крізь тупий головний біль і безперервне гудіння у вухах прорвалися стогони й приглушені ридання знесилених людей. Раптом хтось заголосив, але свиснула нагайка, тоді пронизливий крик перейшов у слабкі схлипування, які незабаром припинилися зовсім... або ж перестали сприйматися збудженим мозком.
— Настусю, ти як? — запитала незнайомка, що схилилася над нею. Поранена зрозуміла, чим викликане стурбоване запитання: вона перестала сьорбати відвар з піднесеної миски.
— Чому ви мене Настею кличете? — запитала, намагаючись відсунути дбайливу руку.
— А тебе тут усі Настусею кличуть через рану твою[5].
— Через рану?.. При чому тут рана!
— Так тебе ж, дитинко, так по тім’ячку вперіщили, що там уся голова розбита! Один лише Бог милостивий знає, як ти після такого удару живою залишилася. Хіба що коса тебе врятувала — онде у тебе волосся яке пишне...
По тім’ячку?!
Дрючком, здається?!
Або каменем?..
Однак спроба згадати подробиці викликала лише новий напад болю. Незнайомка тим часом продовжувала:
— Але це добре, а от як у дорозі не померла?! Я вже стільки поранених на своєму віку бачила, а й то думала, що ти помреш на третій день після того, як тебе сюди привезли... Але, дивлюся, вже два тижні протягнула, зараз от на третій пішла.
— Третій тиждень... Ой, а чи довго мене везли сюди?
— А хто ж його знає, дитинко!
— Тоді скажіть, де це я?
— У полоні, Настусю, де ж іще...
— У полоні?!
— Ну так, у кримчаків.
— Ой?! Невже ж у самому Криму?!
— Що ти, що ти! До Криму того, мабуть, далеченько... Тут у них посеред голого степу начебто поселення тимчасове, кочовище чи як його ще назвати можна! Загалом–то, сюди бусурмани звозять усе, що довкола награбувати встигли. Такі от справи, Настусю.
— Настуся, Настуся... Мене...
Вона трохи забарилася, потім заперечила рішуче:
— Ні, мене не так звуть!
— А як же тоді, дитинко?
— Як?..
Тієї ж миті колишня рішучість зникла, змінившись непевністю: можливо, її колись справді звали Настусею... але нечасто й начебто жартома... Але по–справжньому ж так не буває! Якимсь іншим було ім’я — от тільки яким саме?!
— Не знаю, — зізналася нарешті.
— Ну що ж, отже, відгукуйся на Настусю, поки не згадаєш!
— Добре... А вас як звати?
— Ганною.
Знахарка ще раз напоїла її трав’яним відваром, перемінила пов’язку на голові, тицьнула в руку половинку зачерствілого коржа і залишила у спокої. Так було й наступного дня, до вечора ж усі несподівано ожили, заметушилися. Ганна, проходячи повз неї, шепнула потихеньку, що татари зібралися переганяти їх на нове місце, тому що за ними нібито погналися козаки. І хоча нестерпний біль так і розривав голову, у серці зародилася слабка надія: а раптом станеться диво — загін козаків наздожене їх і звільнить бранців?!
Разом з тим виникла й поступово зміцніла впевненість...
Так–так, справді, у неї ж є коханий!
Хоробрий, героїчний, котрого кличуть...
- Предыдущая
- 16/81
- Следующая
