Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович - Страница 35

• Предыдущая
• 35/81
• Следующая

Часто він запрошував Хуррем на спільну трапезу, що було нечуваним по своїй суті порушенням палацового етикету й суперечило всім законам гарему. Говорив з наложницею про північні землі за Дунаєм, уважно вислуховував відповіді. Здавалося, Сулейман цінував її не тільки як жінку, але і як розумного співрозмовника.

Роксолані вдавалося якимсь незбагненним чином мінятися перед кожним новим візитом володаря, нагадуючи то стрункого отрока, то привабливу танцівницю в прозорих, розшитих монетами убраннях, то величну пані в шовках, оксамиті й чадрі, крізь яку виднілися тільки яскраві очі спокусниці. Хоч вона все ще не мала достатніх для нового становища коштів, але щоразу доповнювала свій костюм яскравими чарівливими дрібничками: то браслети на руки й на ноги надягала, то перехоплювала розпущене пишне волосся перловою ниткою. Носила на голові то золотаву тюбетейку, то шапочку з блакитного оксамиту, то пишний тюрбан, прикрашений величезним павиним пером.

Ця невловима мінливість разюче відрізняла русинку від Гюльбехар, яка завжди була однією й тією ж самою — навіть якщо підфарбовувала повіки або вплітала квіти граната у довгі чорні коси. Тепер русинка, як будь–яка фаворитка султана, мала у своєму розпорядженні певну владу. А коли уста–ханум повідомила валіде, що Роксолана вагітна — її влада підсилилася багаторазово! Уже рабині, що потрапили в скруту, шукали у неї захисту, а одержавши заступництво, з подвоєною вірністю служили новій пані...

Султан же був щиро і глибоко закоханий! Гаремні слуги тільки гадали, чим же Роксолана підкупила володаря правовірних: чи то жартами, чи то сміхом, чи то чимось особливим... але чим же, чим?! Вони губилися у здогадах...

Насправді ж усе було просто: якщо відкинути обивательські нісенітниці, що панували в головах придворних, то можна було б здогадатися, що тендітна слов’янка дала володареві правовірних те, чого не могли дати Ібраіім, Гюльбехар, покійна Нейше й валіде, разом узяті! Вона була йому одночасно вірним товаришем, ніжною коханкою, турботливою жінкою, уважним чуйним співрозмовником, порадником і союзником.

Вона подарувала Сулейману п’ятьох синів, двох з яких султан назвав іменами свого батька й діда — Селімом і Баязидом, — а також чарівну донечку Міхрімах. Дотепер, відповідно до суворої гаремної ієрархії, валіде здійснювала верховну владу над усією жіночою половиною палацу. Гюльбехар була на другому місці як матір Мустафи — султанського первістка й законного престолонаступника. Третє місце відтепер посіла Роксолана.

Слов’янка й черкеска постійно вели між собою нещадну війну. Але одного разу запал битви призвів до подій, при яких пролилася перша кров — і це на очах усього гарему!!! Почалося все при черговій словесній лайці Гюльбехар з Роксоланою. Остання філософськи зауважила: мовляв, одному лише Великому Аллахові відомо, чи призначено Мустафі стати султаном... Черкеска розлютилася й накинулася на слов’янку з люттю пораненого вепра. Хуррем уміло відхилялася від розбурханої фурії, але коли прибігла гаремна варта — зненацька легко здалася на милість очманілої ікбал, яка, зрозуміло, не помилувала зарозумілу вискочку...

Довідавшись про бійку, Сулейман викликав слов’янку до себе для пояснень, але його обожнювана Хуррем з’явитися категорично відмовилась, передавши через переляканих євнухів володареві правовірних, що правда не відкриється, якщо допитати її окремо від суперниці. Скипівши від настільки нечуваної зухвалості Роксолани, султан, проте, викликав на свій справедливий суд одразу ж обох жінок.

І от перед ним постали дебела, грізна, почервоніла від натуги черкеска, що голосно вивергала образи і прокльони, щосили махала руками, немов розлютований бабуїн, — і крихітна, тиха, витончена, струнка русинка, що, незважаючи на видимі сліди побоїв, не кричала, не скаржилася, а всього лише мовчки сором’язливо посміхалася й перелякано здригалася, немовби великоока газель.

Зрозуміло, Сулейман віддав перевагу аж ніяк не верескливій розгніваній Махідевран, а ніжній люблячій Роксолані: пряме порівняння явно спрацювало на користь слов’янки. Остаточна й відтепер уже безповоротна перемога в суперечці дісталася їй, а разом з перемогою — серце султана.

А заодно й небачена влада в Османській імперії...

* * *

Кохана султана, мати п’ятьох принців–спадкоємців не побажала залишатися в ранзі наложниці, як наказували релігійні правила і звичаї гарему.

Прийнявши іслам, Хуррем змогла стати повноправною дружиною правителя. У 1530 році відбулося весілля Сулеймана Пишного й Роксолани, яка у такий спосіб була офіційно проголошена кадін–ефенді^[36]. На цьому місці тимчасово припинимо стежити за перипетіями гаремного життя дочки рогатинского попа: тепер вона мала все необхідне для того, щоб поквитатися з ким завгодно і за що завгодно, решта — то справа часу.

Повернемося до розповіді про князя Івана Вишневецького, який не мав анінайменшого уявлення, що після підлої нічної навали його ненаглядна Олександра лишилася живою. І до речі, що сталося з їхнім сином Дмитриком?! Які страшні випробування підготувала їм доля?..

Частина II

КНЯЖИЧ ІЗ ВИШНІВЦЯ

Глава 10

ДМИТРИК

Вишнівець,

1525 рік

— Батько, батько повернувся!!!

Хоча ще не було ніяких ознак, що дозволяли б судити про появу поблизу маєтку князівської дружини, проте восьмирічний княжич Дмитрик, рудоволосий, кучерявий, з великими зеленими очима, вже кулею летів через замкові покої й коридори на двір і далі до воріт, у які кіннота в’їде мінімум за півгодини. Всі мешканці замку давно вже звикли до того, що хлоп’я якимсь незрозумілим чином відчуває радісну мить, тому знали: дружина під проводом господаря незабаром буде тут...

Іван Михайлович приїжджав додому рідко, більшу частину часу присвятивши військовим походам проти татар, загони яких регулярно вчиняли наскоки на його володіння. Тому приїзди князя у Вишнівець ставали святами для всієї родини. Він вертався втомленим, пораненим, але незмінно щасливим від усвідомлення важливості своєї місії — особливо коли вдавалося відбити в супостатів награбоване майно або відвоювати бранців, яким на чужині була уготована сумна доля безправних рабів.

Хоча фамільний маєток був багатим і розкішним, за князівськими дітьми доглядали й мати Анастасія, і численні мамки–няньки, челядники, однак щастя в родовому гнізді Вишневецьких не було. Незважаючи на всю забезпеченість, тут панували байдужність і ненависть. Настільки гнітюча атмосфера колись встановилася завдяки Семенові Олізару й старій княгині Тетяні, й хоча мати князя Івана Михайловича давно вже відійшла в інший світ, ніякі нововведення не могли вигнати звідси її лиховісну тінь.

Тому маленький Дмитрик діставав любов і пещення тільки від батька. Князь просто обожнював свого первістка, не соромлячись настільки явного м’якосердя, більшу частину дорогоцінного часу, проведеного у Вишнівці, присвячував княжичеві, подовгу розмовляв з ним про життя, терпляче відповідав на запитання. От і зараз змучений Іван Михайлович буквально впав на лаву, ледь чутно охнув, але одразу притягнув дитину до себе і всадовив на коліна. Як же він любив малого Дмитрика!..

— Синку, я дуже скучив за тобою.

— Я теж дуже чекав на вас, батьку. Я так рідко бачу вас...

Хлопчик пригорнувся до його могутнього плеча. У дверях просторої світлиці з’явилися челядники, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що чекають на якісь важливі розпорядження господаря. Однак князь зробив різкий наказовий жест рукою, і прохачі миттю зникли. Розуміли, що й до чого...

• Предыдущая
• 35/81
• Следующая