Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович - Страница 38

• Предыдущая
• 38/81
• Следующая

У двері тихо постукали.

— Заходь, хто там є! — голосно крикнув блазень, зображуючи господаря. За що, зрозуміло, негайно дістав легкого потиличника.

У кабінет зазирнув дворецький і доповів:

— Ваша королівська величносте, прибув маршал Петро Кмита.

— Так, я чекаю на нього, — підтвердив Сигізмунд.

Маршал стрімко влетів у кабінет, замість належного за етикетом вітання недбало кивнув кучерявою головою й без подальших церемоній заговорив:

— Низесенько кланяюся, Ваша королівська величносте. Я прибув негайно ж, тільки–но ваш посильний передав мені...

Король нетерпляче махнув рукою, даючи зрозуміти, що не має потреби в детальних поясненнях, і заговорив неголосно, дещо ліниво:

— Я хотів би одержати від тебе певну інформацію. Мені тут барський староста Бернард Претвич днями відзвітувався про свої дії щодо оборони довірених його опіці територій. Зокрема, доповів про такого собі Дмитра Вишневецького, якого вихваляє за сміливість і молодецтво. Стверджує, що цей хвацький воїн уже командує невеликим загоном, але під його руку варто віддати цілу армію. Як тобі, а?.. От я й хотів би довідатися, що ти чув про цього самого Дмитра Вишневецького.

Про згаданого воїна Кмита нічого не знав, зате добре пам’ятав слова королеви Бони, котра скаржилася на якогось молодого нахабу з родини Вишневецьких, що разом зі своїми людиськами регулярно полював у її лісах, безпринципно порушуючи межі володінь ясновельможної особи...

— Не пригадую я щось такого полководця. Однак маю зауважити Вашій величності, що останнім часом розвелося вже занадто багато вискочок, які й шаблю–то в руках тримати не навчилися, а вже про староство мріють.

— А я, між іншим, зовсім не про це запитував. І навіть не думав на службу Дмитра Вишневецького наймати.

Кмита зрозумів, що бовкнув зайве. Втім, не дивно: при одній думці про красу королеви Бони його захльостували найполум’яніші емоції.

— Але з твоїх слів випливає, дорогий маршале, що в цієї людини тільки те й на думці, як би староство одержати? — тим часом замислено поцікавився Сигізмунд.

— Так, Ваша королівська величносте. І ще я вважаю, що Дмитро Вишневецький занадто молодий для настільки відповідальної посади, — мовив маршал.

— Стривай–но, стривай! Але ти щойно стверджував, що не знаєш нічого про цю людину, а зараз упевнено розмірковуєш про його вік. Що б це означало? — здивувався король.

— Ваша величносте, я й правда не знайомий із цим... як його?.. Так, із Дмитром Вишневецьким! А щодо посади старости просто зробив припущення, — спробував виправдатися маршал.

— Дивно все це, дуже дивно...

— Ще б пак! Я перший готовий підтвердити, що дуже навіть дивно, — відгукнувся з вовчої шкури Станьчик.

Сигізмунд знову стукнув блазня по сивій потилиці, потім пройшовся по кабінету туди–сюди й мовив, розглядаючи гострі носи своїх скромних домашніх черевиків:

— Я тут уже цікавився Вишневецьким, і мені відповіли те ж саме, слово в слово. Начебто вам обом відповідь надиктували... Я знаю тебе, маршале, як людину чесну й відкриту, тому очікував одержати інші відомості, а не вже відомі.

Було помітно, що король розчарований.

— Ваша величносте, але якщо ви одержали однакову відповідь від двох різних людей, то на цього молодика навряд чи варто звертати вашу дорогоцінну увагу, — чемно зауважив Кмита й ризикнув уточнити: — А хто був той, інший, від якого?..

— Ви слово в слово повторили все, що я чув від примаса Ляського, який нещодавно відвідав мене.

— Ляський?! Але це неможливо!

— От і я так кажу, — підтвердив король.

— І я, і я! — задерикувато підтакнув блазень, гримасуючи й дзенькаючи бубонцями, нашитими на комір блазеньського вбрання.

— Він же... Та він же не міг!.. І він говорив те ж саме?! — Кмита не приховував подиву й розгубленості.

— Так.

— І Ваша величність слухали його?

— А чому б ні! Адже він не заради себе це говорив.

— Не заради себе це говорив... — пробурмотів Кмита.

— Не заради себе, не заради себе! — передражнив блазень.

— Ну то добре, припустимо, ваші думки збіглися зовсім випадково, — махнув рукою Сигізмунд. — Отже, пане маршале, ти не хотів би, щоб Вишневецькому дісталося староство?

— Не заслужив він цього, — кивнув Кмита. — У кожного магната має бути своє військо. А ще ж можна скликати посполите рушіння^[37]. Загалом, захисників у королівства Польського не бракує.

— Цікаво, цікаво... Воістину, ти не приховуєш від мене своїх думок, пане маршале. Ну що ж, іди собі.

— Завжди готовий виконувати накази Вашої королівської величності! Я радий, що зміг щиро висловити все те, що в мене на серці.

Тепер Кмита схилився в низькому поклоні, Сигізмунд махнув рукою. Коли маршал вийшов, король весело звернувся до блазня:

— Ти бачив, дурню, бачив?! Що скажеш, а?!

— Славетний маршал намагався брехати й вивертатися, немов дрібний злодюжка, упійманий за руку на базарі, — констатував Станьчик.

— Саме так! Тим часом, я завжди вважав, що він занадто прямолінійний і відвертий, коли не треба. А тут отаке!..

— Мілорде, розглядаючи півня, не можна забувати про курку, — з напускною глибокодумністю мовив блазень.

— Як накажеш тебе розуміти? — насторожився Сигізмунд.

— Вся справа у твоїй королеві: Кмита просто молиться на неї!

— І чи давно?..

— Від дня її приїзду в замок.

— Дуже мило...

— Вишневецькі — рід шляхетний. Цього самого Дмитра не дістали із бруду, як деяких інших. Та й Претвич характеризує його як відважного й спритного вояка. Може, йому заздрять — а, мілорде?

— Ти думаєш?.. — Сигізмунд здивовано позирнув на блазня, високо задерши ліву брову.

— Не хочуть визнавати таланти сміливого парубка, ото й усе! — Станьчик криво посміхнувся. — Така вже несправедливість нашого світу, о мій королю. Ти й сам поміркуй, мілорде, ким легше керувати: розумними чи дурнями?! От тому–то розумних у нас мало, а блазнів забагато! їх при твоєму дворі розвелося стільки, що я вже побоююся, як би мене не замінили цілою зграєю низькопробних підлиз.

— Можеш не боятися, мій старий вірний дурню, ти винятковий, — похмуро мовив правитель.

— Ну так, розумію: я старий роками, тебе давним–давно прозвали Сигізмундом Старим... Ми підходимо один одному так само, як лівий і правий чоботи, я розумію.

— Так чого ж ти боїшся?

— Річ у тім, мій королю, що ті нові блазні, суперництва яких я час від часу побоююся, набагато більш покладливі та слухняні, ніж я, твій старий вірний дурень. Та й королева їх більше любить...

— Замовкни, ти надто знахабнів! — приструнив король Станьчика.

— Такий привілей усіх дурнів! — вигукнув той і голосно розреготався.

Польські землі,

літо 1543 року

Дмитро Вишневецький не знав, як бути. Те, що Бернард Претвич робив для захисту довірених його опіці земель, дуже правильно — однак цього явно недостатньо! Сенс зведення численних прикордонних сторожових постів губився просто на очах: розгадавши цей задум, татари проникали тепер на територію Польщі й Литви не величезною ордою, а невеликими кінними групками. Отже, для захисту південно–східних територій потрібні не окремі дружини й посполите рушіння, що мобілізовувалося у випадку крайньої потреби, а добре навчена армія, і молодий княжич готовий був її очолити. Але на створення й утримання постійного війська потрібні кошти. А де їх взяти?!

Хіба що Його королівська величність розщедриться...

Минали дні й місяці відтоді, як Бернард Претвич відправив до Кракова свій звіт, але відповіді Сигізмунд не давав. Лише з королівської канцелярії прийшло коротке повідомлення, що звіт розглядається найуважнішим чином, але рішення про долю Дмитра Вишневецького все не приходило. То, можливо, король не одержав усіх паперів?! Або ж не вважав за потрібне запросити на службу невідомого йому воїна?! Хтозна...

• Предыдущая
• 38/81
• Следующая