Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович - Страница 58

• Предыдущая
• 58/81
• Следующая

— А от і ні, — перервав його князь. — Наша справа — ворота відкрити, пороховий склад відшукати й затаїтися. Так що ви, хлопці, на окремих людиськ сьогодні вночі особливої уваги не звертайте... от хіба якийсь із них сам на вас наскочить — от того ріжте, рубайте, коліть нещадно! Тільки у відкриту сутичку не вступайте.

Козаки недовірливо перезирнулися між собою. Щоб уникнути подальших пояснень, Вишневецький сказав просто: — Зробіть, як я кажу, — і побачите, що з того вийде!

Потім князь у супроводі Охріма поговорив з іншими козаками, яким дали не менш дивні вказівки:

— Ваша справа сьогодні вночі — не у відкриту битву вступати, а, забігши у фортецю через розчахнуті ворота, підпалювати, якнайбільше підпалювати... Сипонув пороху, запалив і бігом далі підсипати та запалювати — ясно?! Що дерев’яне й горить добре, те нехай горить! Уціліле для початку пограбуємо, що є коштовного — із собою прихопимо, а вже потім також спалимо. І гармати, гармати примічайте!!!

Князь здійняв над головою відстовбурчений вказівний палець правої руки, загострюючи увагу козаків на сказаному: — Гармати Аслан–міста добути — от що для нас головне, хлопці!

— А якщо вогонь ці гармати знищить? — обережно запитав хтось.

— Ні, не знищить. Бусурмани до облоги приготувалися, усі гармати, які тільки є у фортеці, на стіни підняли. Я вже приблизно розповів, у яких місцях вони можуть бути розставлені. Тому якщо пощастить, як мінімум дюжину роздобудемо, а можливо, й більше.

Шибойголови згідно кивали.

— А ти впевнений, князю, що в нас усе вийде? — запитав Охрім, коли вони пробиралися назад під фортечні стіни на чолі шістьох спеціально відібраних молодців.

— А чого ж не вийде?! — здивувався Вишневецький. — Дуже навіть вийде, згадаєш моє слово!

— Та–а–а... вже якось усе занадто по–дурному задумано...

І, обережно покосившись на пана, козак докінчив:

— Ти вже вибачай моє лихе слово, князю, але це... якось...

— От у тім–то й річ! — посміхнувся Вишневецький. — По–дурному, кажеш? Воно не по–дурному, Охріме, зовсім не по–дурному, а просто несподівано. Татарва ж думає, що ми або на відкритий штурм Аслан–міста наважимося, або постоїмо собі та й підемо ні з чим, або якось потайки діяти станемо. Наприклад, підкопом... Ну що ж, вони хочуть підкопу? То ми їм підкоп і покажемо! Так що все у нас вийде, Охріме, не хвилюйся. А тепер...

Князь кивнув на невелику ямку, захищену з боку фортеці купою каміння, і скомандував:

— А тепер усі сюди! Лежати тут тихо до самої темряви, доки грабарі наші працювати не почнуть. А тоді вже, Охріме, дивись мені: ледь бусурмани хвірточку потаємну відчинять — усі бігом туди в порядку, визначеному мною, і кожен нехай робить йому призначене!..

Дійсно, усе вийшло точнісінько так само, як і пророкував Вишневецький. Почувши здійнятий грабарями шум, татари зрозуміли, що під покровом ночі козаки хочуть зробити підкоп і через нього або пробратися у фортецю, або підвести міну під стіну, висадити її й увірватися в Іслам–Кермен через пролам. Щоб ліквідувати загрозу, кримчаки здійснили вилазку через потаємну хвіртку в стіні — до речі, вона дійсно виявилася у вказаному князем місці.

Заледве це сталося, як Вишневецький, Охрім і шестеро молодців кинулися до потаємного проходу в стіні. Без зайвого шуму прирізали всіх татар, які чергували там... крім одного: цим кримчаком зайнявся особисто князь. Пильно дивлячись на бранця (при цьому козакам здалося, що очі Вишневецького палахкотять у майже повній нічній темряві лиховісним червоним вогнем, мов дві жаринки), князь прошепотів по–татарськи: «Відведи моїх людей до порохового складу, відведи зараз же». Тремтячий бусурманин мовчки скорився, Чайка, Ніздрюватий і Малігон пішли за ним.

Тепер Охрім, Капран, Хурделиця й Сироваренко на чолі з Вишневецьким прослизнули через хвіртку до фортеці. Притискаючись до стіни, дісталися воріт, розправилися з вартовими. Тут ззовні пролунав постріл: це Данило пальнув у повітря з пістоля холостим зарядом, сигналізуючи, що з нападниками на грабарів успішно покінчено. Князь із чотирма помічниками розчахнув ворота.

Безмовними тінями у фортецю увірвалися козаки, які заходилися розкидати попід стіни внутрішніх будівель і підпалювати невеличкі порохові заряди. Не минуло й хвилини, як у різних місцях затріщало, потім затанцювали язики полум’я, повалив дим. А ще хвилин через п’ять прогримів жахливий гуркіт, від якого земля під ногами здригнулася: це Чайка, Ніздрюватий і Малігон підірвали порохові запаси фортеці...

Що тут почалося — не описати ніякими словами! Татари взагалі не зрозуміли, що відбувається. Вартові, які чергували на стінах, із дедалі зростаючим жахом бачили, як усередині фортеці тут і там спалахують вогні пожеж. Напівсонні воїни, що прокинулися від безладного гуркоту, повискакували з підпалених будівель назовні, але тут потрапили в суцільне море вогню, що стрімко ширилося немовби саме по собі.

При цьому фортечні ворота виявилися розчахнутими навстіж, біля них валялися зарізані вартові. Час від часу то тут, то там з моторошним передсмертним зойком падав черговий татарський воїн, убитий невидимою рукою, або мовчки котилася в куряву відрубана голова.

Але де ж козаки, де ці підлі розбійники?!

Судячи з усього — уже всередині!!!

Як же вони сюди потрапили, якщо все було тихо, спокійно, і раптом...

Буквально миттєво!..

Як розбійники примудрилися відкрити ворота?! Може, незбагненним чином встигли за лічені години прорити довжелезний підкоп під фортечну стіну, хоча на таку роботу були потрібні тижні потайливих зусиль?..

А якщо ні — що ж тоді сталося?!

Остаточно доконав кримчаків вибух порохових запасів в арсеналі, тоді охоплений панікою гарнізон фортеці просто кинувся врозтіч. Хто стрибав зі стін (просто на поставлені стійма козацькі списи), хто кидався в розчахнуті навстіж ворота — аби тільки подалі від жахливої пожежі, що перетворила на пекло тиху спокійну ніч. Звідусіль долинали моторошні зойки, лемент, стогони.

Загалом, не минуло й півгодини, як неприступний Іслам–Кермен повністю перейшов у розпорядження козаків під проводом Дмитра Вишневецького. Ранком щасливі шибайголови, що не втратили у нічній сутичці жодної людини, залишили спалену вщент фортецю, із собою ж вивезли всі більш–менш коштовні речі. Але, ясна річ, найпочеснішим трофеєм були півтора десятка відмінних гармат.

Не зважаючи на ту важливу обставину, що після падіння Іслам–Кермена вихід по Дніпру на морські простори був для козаків повністю відкритий...

Острів Байда,

весна 1557 року

— Ну що, князю, здаєшся?!

Мурза Менглі дивився на земляний вал Хортицького замку із затаєною надією. Справді, щоб кров’ю кривдників змити ганьбу Іслам–Кермена й приниження фортеці Озю, беззахисне передмістя якої Вишневецький спалив по дорозі додому, татарське військо, за підтримкою турків і молдован, прийшло сюди... але от уже більше трьох тижнів безцільно тупцює під жалюгідними земляними стінами, не в силах анічогісінько зробити із клятими козарлюгами!!!

Для початку виявилося, що переправитися на Малу Хортицю дуже навіть непросто. Одержавши від всюдисущих нишпорок звістку про наближення війська, упертюхи–козаки й не подумали про те, щоб перелякано розбігтися. Очевидно, водою й провіантом вони встигли запастися заздалегідь — тепер їм лишалося тільки знищити поромні переправи з острова на обидва дніпровські береги, щоб поставити перед обложниками першу природну перешкоду.

Місцевість тутешня заселена мало, відшукати хоча б кілька човнів виявилося непросто... Довелося в’язати плоти з підручних засобів. Але скільки з них були розбиті ядрами гармат, захоплених клятими козаками в Іслам–Кермені, скільки славетних воїнів поглинули при цьому буйні хвилі Дніпра!.. Спробували переправлятися ночами, однак, по–перше, погода стояла прекрасна, тому на чорнильному небі ніби на зло кримчакам незмінно сяяв місяць у купі зірок, що поліпшувало видимість (а отже, грало на руку пушкарям Вишневецького), по–друге, уночі було легше наскочити на прибережні камені.

• Предыдущая
• 58/81
• Следующая