Выбери любимый жанр

Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович - Страница 60


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

60

— Що таке?! — здивувалася Хуррем.

— Вартувало смикнути за мотузку, як на верхівці стіни лунав вибух, і мотузка лопалася. «Це пастки, як ви не розумієте?!» — закричав я. Цього разу неслухи почули мої попередження і залишили спроби піднятися по мотузках на стіни. Більш того, з обережності я в той день вирішив більше не намагатися штурмувати шайтан–фортецю, чим, безсумнівно, зберіг життя безлічі хоробрих воїнів. І тільки ранком...

— Тобто, ти хочеш сказати, що ви просто просиділи там аж до наступного ранку?! — обурено вигукнула султанша.

— З обережності, о хасекі, з найчистішої обережності! І лише переконавшись, що фортеця виглядає мертвою, а пожежа в ній майже повністю вщухла, ми виламали ворота й увірвалися всередину.

— І що ж там знайшли?..

— А нічого не знайшли, хасекі! Анічогісінько!..

— Тобто як нічого?!

— У тім–то й річ, що й сам урус–шайтан, і його кляті козарлюги випарувалися з фортеці бозна–куди, зникли безвісти — от!

— А захоплені торік гармати?..

— Гармат також ніде не було.

— А що ж там горіло?

— Усе, що могло горіти, було спалено небесним вогнем, о хасекі!

— Але ж ти стверджуєш, що князь звів небесний вогонь на вас?..

— Цілком вірно.

— А як же все згоріло усередині, у самій фортеці?

Мурза лише руками розвів. Зрозумівши, що нічого путящого від цього дурня більше не домогтися, Роксолана жестом наказала йому забиратися геть. Лише переконавшись, що ніхто її не бачить, султанша заричала, немов поранена левиця, і в розпачі схопилася за голову, пронизану нестерпним болем.

О Великий Аллах, до чого дурний цей мурза! І чому його неодмінно потрібно було залишити в живих?! Прибити б його до землі тим самим «небесним вогнем», зведеним на так зване доблесне воїнство пройдисвітом Вишневецьким!..

Випарувалися з фортеці, зникли бозна–куди... Але ж як?! Найостаннішому ідіотові має бути зрозуміло, що влаштувавши якийсь вогненний фокус, козаки спочатку до напівсмерті перелякали обложників, а потім спустилися зі стін по мотузках. Щоправда, незрозуміло, куди вони поділися опісля?.. Напевно перепливли через Дніпро! От тільки чому кримчаки їх не помітили?! І куди поділися гармати?! Якщо ріку можна подолати вплав, то з гарматами... Та з такою вагою вони би просто потонули!..

Але, тим часом, козаки й не думали горіти або тонути — судячи хоча б із того, що за кілька днів їхній загін зненацька атакував рештки збірного війська, що поверталося додому після руйнування замку на Малій Хортиці.

Зриті вщент земляні стіни, спалені дубові колоди — от, власне, і весь підсумок цього дурнуватого походу. Та ще безліч воїнів, потоплих під час тривалої переправи під обстрілом, а також убитих, поранених і обгорілих в «небесному вогні»...

Зате Дмитро Вишневецький живий–здоровий!!!

І його шибайголови — теж!!!

А гармати Іслам–Кермена немов у воду канули!..

У воду?!

А може, зневірившись у можливості утримати свій клятий замок, гордій Вишневецький просто втопив гармати у Дніпрі — щоб кримчакам не повертати?! Дуже навіть можливо...

У всякому разі, зараз Роксолана жалкувала лише про одне — про те, що жінки не можуть брати участі у війні! Якби кампанію на Малій Хортиці очолював не боягузливий мурза Менглі, а вона сама, нікуди б Вишневецький не випарувався звідти! І ніякі фокуси з «небесним вогнем» його б не врятували...

* * *

Роксолана помилилася лише в одному: Вишневецький утопив настільки коштовний трофей, як захоплені гармати, не у Дніпрі, а у фортечному рові. Адже дістати їх звідти було набагато легше, ніж з річкового дна...

Що князь і зробив тихенько, коли пристрасті навколо замку на Малій Хортиці вщухли.

Надалі захоплені у татар гармати служили йому вірою і правдою. Й разом з ними Вишневецький виніс із усього, що сталося, серйозний урок — не надто довіряти Сигізмундові II Августу, що звелів козакам здатися на милість клятих бусурман!

Ще одним (причому найнесподіванішим!) підсумком усієї цієї історії було прізвисько Байда, яким нагородив хороброго князя народний поголос. Спочатку Вишневецький сумнівався, чи це добре, якщо родовитого шляхтича зі славетного герба Корибутів простолюдини нагородили прізвиськом відповідно до назви дніпровського острова?!

Але мудрий Охрім сказав із цього приводу коротко: «Не хвилюйся, князю, наш народ уже якщо скаже, то як зав’яже!..» — і Дмитро Іванович поступово упокорився. І навіть потайки почав пишатися цим дивним прізвиськом.

І ще: саме після того, що сталося, погляди князя поступово звернулися на північний схід, на колишнє Велике князівство, а з 1547 року — царство Московське... Може, з тамтешнім правителем йому пощастить більше?!

Глава 18

БЛУДНИЙ КНЯЗЬ

Околиця Москви,

початок осені 1557 року

— Охріме, а ти що скажеш: вірно я вчинив чи ні?

Коні везли їх по широкій дорозі, що пролягала між скошених ланів і невеликих дібров. Козаки, що супроводжували їх, трималися подалі, тож розмови князя з наближеним ніхто більше чути не міг. Охрім кинув на Вишневецького короткий погляд з–під прищулених повік, немовби прицінюючись на торговищі до дорогої покупки, й делікатно уточнив:

— Це ти про що, князю?

— Та про все потроху. Мотаюся от від одного государя до іншого. То Сигізмундові служив, тепер от до царя московського переметнувся... Що люди про це скажуть, як гадаєш?

— Ти, князю, не переймайся цим. Я людина маленька, одне тобі скажу, що дурні тебе засудять, а розумні підтримають.

— Як це розуміти, Охріме? — здивувався князь.

— А так і розуміти, що твій король тебе не підтримав, можливо, через відсутність коштів, можливо, тому, що недооцінює тебе... але в жодному разі тобі Сигізмунд не заважав і не заважає.

— То в чому ж мудрість, якщо гарні ідеї не знаходять підтримки правителя королівства Польського? — здивувався князь.

— Мудрість у тому, щоб очі на твої військові витівки вчасно закривати. Ти ж, князю, не тільки кордони своїх земель від бусурманів обороняєш, але й набіги на них чиниш, їхні поселення розоряєш, худобу уводиш... Чи не так?

— Якби татарва мене не чіпала, то і я б цих нехристів не чіпав!

— Неправда, князю! Ти насамперед воїн, а потім уже пан. Тобі ж якщо наказати безвилазно в маєтку або в палаці сидіти — ти ж за тиждень або з туги помреш, або війну із сусідами розв’яжеш... Отже, не заради наживи ти воюєш, князю, а заради ідеї! І фортеці будуєш, і походи організовуєш на міста татарські зовсім не заради грошей і не задля слави свого государя, а заради власної ідеї... Таким неспокійним душам, як ти, треба або допомагати, або не заважати, зупинити ж тебе не вдасться, скільки не намагайся.

— А як думаєш, Охріме, як король Сигізмунд поставиться до мого рішення послужити московському цареві Івану?

— Важко сказати, князю, але думаю, добре поставиться, не інакше.

— Але ж я під чужими прапорами воюватиму!..

— Проте, князю, ти збираєшся воювати з тією ж таки татарвою. І тепер не наш король Сигізмунд від турецького султана Сулеймана погрози одержуватиме, а господар Московії Іван Васильович.

— Що вірно, Охріме, то вірно.

— Окрім того, воюючи на боці московитів проти спільного ворога, ти робиш Польському королівству величезну послугу: навряд чи зверне Іван Васильович гнів свій проти Польщі й Литви, доки ти в нього на службі...

— Знову вірно!

— І ще, князю: «степові лицарі» й одягнені, і взуті, і ситі, і справою забезпечені; а це також важливо! Згадай, що говорили нам яничари османські, коли ми подорожували в тій землі: «Без війни навіть найшляхетніший воїн перетворюється на мерзенного грабіжника».

60
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело