Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В. - Страница 2

• Предыдущая
• 2/57
• Следующая

— Знаєш, бути домогосподаркою не так уже й погано, — сказала вона. — Уранці позбираєш дітей, відправиш у школу й маєш купу часу для себе. Я люблю читати книги і вчити іноземні мови. — І вона посміхнулася такою ж, як у Беттіни, теплою посмішкою, від якої світло, що просочувалося крізь шиби, почало здаватися яскравішим, а Христина мимоволі випросталася.

Батькові Беттіни, здається, теж більше подобалося сидіти вдома й читати книги, ніж працювати директором будівельної фірми. Тому після розлучення він купив особняк і достроково вийшов на пенсію. А тепер постійно сидів удома. Принаймні, таке враження склалося в Христини, бо за два роки, протягом яких вона в різний час і в різні дні приходила сюди прибирати, жодного разу не трапилося, щоб він кудись пішов або хоча б збирався. Це був маленький сухуватий дідок із гачкуватим носом. Здавалося, розмовляючи, він бічним зором шукає нірку, куди можна було б утекти й промовчати, якщо співрозмовнику раптом спаде на думку щось запитати.

Мати Беттіни тепер жила у власній віллі біля моря й торгувала нерухомістю.

Беттіна з чоловіком переїхали жити до батька на час фінансових труднощів, але потім залишилися назовсім.

Беттіна та Рудольф виглядали щасливою парою. Вони проводили разом не лише весь час, поки працювали у своїй крамниці, а й вечори. Телевізора у них не було, зате було багато настільних ігор, музичних дисків, фортепіано. Вечорами вони розмовляли, пили чай і читали вголос книги. Рудольф любив грати на фортепіано, Беттіна плела гачком.

Іноді, коли нікого не було вдома, Христина теж дозволяла собі на кілька хвилин сісти за інструмент.

Якщо Рудольф і Беттіна бували вдома, то запрошували Христину випити разом кави, розпитували, як справи, пропонували забрати з собою вже прочитану ранкову газету, питали, чи сподобалися книги, які вона позичала читати попереднього разу, рекомендували нові. Вони ніколи не дивилися на годинник і платили завжди за домовлені чотири години, не перевіряли й того, наскільки якісно витерта пилюка чи помиті вікна. Їх завжди все влаштовувало, і навіть почувалися незручно, коли Христина прибирала, а вони продовжували снідати. Спершу це дивувало її, але потім вона збагнула, що Рудольф і Беттіна належать до того типу людей, яким прибиральниця вдома потрібна зовсім не для підтримування ідеального порядку. Після довгих років, коли самим доводилося перебиватися випадковими заробітками, їм було важливо знати, що й вони нарешті можуть собі дозволити когось наймати. Рудольф у часи безробіття підробляв таксистом, до того ж нелегально, щоб не втратити соціальної допомоги, а Беттіна так само нелегально вечорами кельнерувала в кнайпі пакистанців за рогом їхнього дому. Тепер їхня постпролетарська солідарність якимось химерним чином уживалася з гордістю бізнесменів-неофітів, а прагнення дозволити собі все, що раніше знаходилося за недосяжною межею розкоші, — зі спробами зберегти лояльність до тих, хто продовжує залишатися за цією межею. Якби прибиральницею в них була не Христина з її вищою музичною освітою й багатолітнім педагогічним досвідом, а грубувата тітка з глибокого села, їм, мабуть, було б легше. Бо тоді вони могли б тішити себе, що роки, витрачені на навчання, таки не минули марно, а соціальне розшарування справедливо проходить уздовж демаркаційної лінії особистої культури та загального розвитку. Але Христина не вписувалася в цю струнку й зручну схему, тому в їхні стосунки до щирої доброзичливості й демократичної поблажливості домішувалося ледь помітне почуття провини.

Христина цінувала їхнє ставлення, але в безлюдному помешканні їй працювалося значно комфортніше. Адже після дружньої бесіди за кавою та читання газети рано чи пізно наставав момент, коли господарі переходили на веранду й сідали грітися на сонці або розкладали якусь настільну гру й бавилися в неї разом із дітьми, а вона йшла до комірчини, щоб узятися за відро й ганчірки. І тоді їй здавалося, що краще б не було жодного дружнього триндіння за кавою, краще б відразу все було чесніше, брутальніше та без зайвих реверансів.

Хоча, ясна річ, тепер Христина вже реагувала на всі ці тонкощі далеко не так загострено, як на початку свого перебування тут. Можливо, через те, що вже могла собі дозволити вибирати клієнтів і не погоджуватися працювати в усіх підряд. До того ж вона навчилася з першої розмови відрізняти людей, з якими спрацюється, від різних фріків, що намагалися відігратися на ній за власні проблеми та невдачі.

Як, скажімо, один із її перших клієнтів, який зачекав, поки вона закінчить прибирання, потім покликав її до туалету, розстібнув ширінку й полив сечею стіни та підлогу. А потім запропонував їй вибір — прибрати це й отримати домовлену суму або йти додому без нічого.

Чи подружня пара дуже заможних юристів, які удвох займали триповерховий особняк і платили їй раз на місяць банківським перерахунком. Тих ніколи не було вдома, коли Христина прибирала, і кілька місяців вона пропрацювала спокійно. А потім якогось дня замість оплати надійшов лист із описом недоліків роботи, помічених за останній місяць. Перелік складався із 20 пунктів на зразок: «Згідно з перевіреними фактами, пилюку в четвертому ряду книг у шафі в гостьовій кімнаті витирали не щоразу, а через раз, а рамки фотографій протирали взагалі лише раз на тиждень», «посуд було складено до посудомийки в неправильному порядку — згори завжди мають бути лише горнята та склянки, натомість там була одна тарілка» чи «в туалеті для гостей завжди слід залишати 4 запасних рулони туалетного паперу, одного разу там було лише 3» тощо. За ці недоліки з неї було вирахувано 105 % платні, і вона залишалася винною господарям ще 5 %, які їй великодушно пробачили. Закінчувався лист формулюванням: «Фрау Мюллер не налаштована платити більше, ніж належить».

Іще в колекції з минулого була подружня пара, яка чекала на її прихід, щоб почати кохатися в спальні, відділеній від їдальні їхньої двокімнатної квартири лише розсувними дверима з матового скла. Трапилося також кілька збоченців, які пропонували сексуальні послуги, й агресивний тип, що погрожував кухонним ножем. Ну і, ясна річ, безкінечна вервиця домогосподарок, яким неможливо було догодити і які ходили за нею крок у крок та показували кожну пропущену пилинку й невідмиту плямку на склі чи дзеркалах. Були й такі, яким хотілося «поспілкуватися», і саме вони дратували Христину найбільше своїми безкінечними: «А знаєте, та парочка з квартири навпроти — ну вони вже просто зовсім знахабніли. Учора о 17.15 припаркували своє авто просто перед дверима гаража сусідів. Я годину сиділа біля вікна, бо якби раптом сусіди повернулися, треба ж було їх повідомити, чиє авто заважає їм заїхати до гаража».

Христина не любила понеділків. Понеділки мало хто любить, і це лише посилювало її роздратування, бо змушувало усвідомлювати ще й власну пересічність, а водночас і неспромогу з нею змиритися.

Цей понеділок обіцяв бути особливо довгим. Крім помешкання Беттіни і Рудольфа (чотири години) належало ще прибрати нагорі, у батька Беттіни (година), потім у сліпого музикознавця Рольфа Мікшунеску (чотири години), далі в Еви, де можна буде залишитися або піти додому. Але думку про повернення додому Христина наразі намагалася відігнати від себе якомога далі.

Сходи до її кабінету були стрімкими й довгими. Третій поверх старої австрійської будівлі. У якій-небудь панельній багатоповерхівці з тих, де жила Христина, це був би вже як мінімум п’ятий поверх. Ліфтом вона не користувалася. Сходи ніколи не обманювали. Варто було попустити собі на кілька тижнів, а іноді навіть днів, і після підйому починало шалено битися серце, бракло повітря, а діставшись нарешті нагору, доводилося відсапуватися ще кілька хвилин.

У крихітному кабінеті стояло фортепіано, на ньому — баночка з-під консервованих огірків, у банці — штучні маки з уже трохи вибляклими й припорошеними пелюстками. На одній із квіток бракувало кількох пелюсток, а на банці — частини наклейки, яка поступово стиралася й відпадала, залишаючи на склі масний матовий відблиск, схожий на іній на шибці. Щодня, прийшовши на роботу, Христина сідала на стільчик біля фортепіано, відсапувалася й зосереджено вдивлялася в маки, ніби намагаючись перемістити всередину порожньої банки нікотиновий присмак на язиці, який тепер з’являвся в неї під час фізичних навантажень, хоч курити вона кинула вже кілька років тому, посилене серцебиття, неприємний піт, який стікав по спині вздовж хребта, тривожне відчуття втрати контролю над своїм тілом. Вона не любила штучні квіти, а ці не любила особливо, їй здавалося, що після підйому сходами її обличчя стає схожим на ці неприродньо червоні запилені маки, і вона ховала банку в куток і там же забувала, а сумлінна прибиральниця пані Ґеня так само незмінно щодня витягала квіти й ставила назад. Іноді, здається на Паску, прибиральниця міняла квіти. Христині було незручно за те, що вона забуває поставити квіти назад, на фортепіано, адже пані Ґеня намагалася бодай якось прикрасити кабінет, і те, що Христина не любила штучних квітів, не давало їй права ображати прибиральницю.

• Предыдущая
• 2/57
• Следующая