Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В. - Страница 9

• Предыдущая
• 9/57
• Следующая

— І от одного разу мені виходити дітей із садочка забирати, дивлюся — а цепочка моя позапутувана вся, і кольцо не можу найти. Я пробувала розпутати, але не можу. Плюнула, пішла так. Прихожу додому — дивлюся, і на тобі — все порозпутувано, лежить собі на місці, вроді нічого і не було. Тож треба таке!

Потім стала прислухатися — і шось мені наче не так в хаті. То шось стукне, то шось грюкне, то рипне. І сусідка прийшла — каже: «Щось у тебе в хаті не то. Посвяти».

Ну, я послухала, та так і не зробила нічого. А одного разу в суботу вранці випроводила я чоловіка з дітьми на дачу, а сама лишилася прибирати. І втомилася, поки зібрала їх, страх. Ну, думаю, дай приляжу. Лягла й наче задрімала. А тут чую — рип-рип. Хочу очі відкрити — і не можу. Але крізь заплющені очі все ніби бачу і не можу поворухнутися. Дивлюся, а на стільці ніби хтось сідає, вм’ятина така. І знову — рип-рип. А потім раз — і бачу перед собою щось зелене таке. Страшне, як величезна жаба. Хочу крикнути — і не можу. А воно дивиться на мене таким сумним поглядом. Сіло на стільчику, посиділо, тоді рип-рип — і йде до мене. А в мене мало серце не стало. Лежу, думаю — ну все, кінець мій прийшов. Барабашка якась. Він підійшов до ліжка, постояв, а потім ліг біля мене, полежав, я аж заціпеніла вся, знаєш, як руки-ноги дерев’яніють, — все, думаю, зараз серце стане. І тут ніби заснула, а отямилася — і нічого нема довкола. Але потім ще пару разів приходив. Чоловік з мене все сміється, а мені страшно.

Офіціантка принесла коньяк і закуску.

— Ну що, за тебе, Христинко, — сказала Галинка. — Я насправді дуже тобі благодарна, шо ти мене так виручила. Не подумай чого поганого про мене, але я вмію цінувати добрих людей. Тож за твоє здоров’я.

Вони випили, і Галинка знову затараторила.

— Ну і пішла я до ворожки. Прихожу, сидить вона, а ноги запутані одна за одну, капець просто. Так от вузлом запутані. І вона сидить. Як йог якийсь на тих ногах. Я спершу думала — якась мана, але потім оказалося, шо то вона так народилася. І ніколи ті ноги не розпутує, так їсть, так і спить, так всьо. Я захожу, сперва злякалася, знаєш. А вона, як мене побачила, відсунула свої карти, віск, всьо і махає мені пальцем.

— Йди сюди, — каже. Я не хочу, боюся, а вона мені: — Я знаю, що ти не віриш.

А я точно не вірю. Зараз наговорить мені, знаєш, усякого, а потім буду своє життя до того підпасовувати. Вона мені й каже:

— Ти ше не знаєш, але вже зовсім скоро поїдеш дуже далеко відси. І буде в тебе там муж-любовник, молодший на п’ять років.

Я їй:

— Та нікуди я не поїду. Щоб десь поїхати, треба мати як мінімум гроші.

Але знаєш, як воно в жизні буває. Пройшло трохи часу. А я тоді масажисткою робила. І прийшла до мене жіночка одна. Вона в Греції працювала. Я їй масажі робила і якось случайно найшла зоб. Тоді порекомендувала, куди звернутися, потім найшла їй курс реабілітації. Після операції вона бліда була дуже. Все до мене приходила, я масажі їй робила вже за півціни, жалко мені її було. От вона трохи поправилася і каже мені:

— За те, що ви для мене зробили, я пришлю вам гроші, приїдете до мене в Грецію, знайду вам роботу.

Я не повірила спершу, але вона справді прислала мені вісімсот доларів. Ну, шо мені було робити — лишити ці гроші собі я не могла, бо з чого віддавати? Тож і кинулася робити візу. Тоді віза коштувала чотириста п’ятдесят. Ой набігалася я, тож давно було, ше тяжко візи робили, не то шо тепер. Але я все зробила, сіла в поїзд і поїхала.

— Тобі взагалі інтересно те, шо я розповідаю? — раптом спохопилася Галинка й уважно подивилася на Христину.

— Розказуй, — звеліла Христина. Їй подобалася трохи безцеремонна манера поведінки Галинки, її розмашисті жести, широкі стегна й ще доволі пружні груди, які напинали завузьку блузку. У ній відчувалася якась енергійність і сила, стримана, акуратна, але водночас рішуча, така притаманна часто жінкам зрілого віку, які звикли в усьому розраховувати лише на себе.

— А ще в ніч перед від’їздом сниться мені моя мама, — продовжила Галинка з напівзаплющеними очима. — Шо вона так підходить до мене близько-близько, як жива, а я плачу, кажу:

— Мамо, я так давно вас не бачила. Простіть мене, мамо, шо я так далеко їду. Ви ж завжди казали, що на чужині жити недобре.

Мама мені відказує:

— Не переймайся, доню, не буде краще, але не буде й гірше. Нічого страшного не буде. Їдь, а там побачиш.

А я їй кажу:

— Мамо, пробачте мені, якшо я була накричала на вас, коли ви хворіли.

Вона перед смертю кілька років хворіла. А я доглядала її. Ну, й знаєш, як то буває зі старими і хворими. Іноді нерви не витримували. А вона мені:

— Та шо ти, доню, мені тепер так добре.

Я питаю:

— А де ж тато? Я так давно його не бачила.

— То того, що він далеко, — каже мама.

— Покличте його, мамо, — прошу я.

Вона кличе:

— Гріша! Гріша!

І звідкись дуже здалеку голос. Я кажу:

— Тату. Тату.

А сама плачу-плачу.

— Тату, — кажу. — Я вас так давно не бачила.

— То того, що я дуже далеко, — каже тато.

І зник. А мама каже:

— Веди мене до моїх внуків, я хочу з ними попрощатися.

І ми пішли до дітей. Вони на двоповерховому ліжку спали. Старший, як вона його погладила по щоці, тільки скривився, а молодший прокинувся. Я йому кажу:

— Тут бабуся, тільки ти не можеш її бачити, можу тільки я. Обійми її. Ось так, — і показую йому.

Мама каже до малого:

— Ти пам’ятаєш, як я тобі кашку варила, картопельку в мундирах?

Він обіймає її, і мама зникає.

Я вранці встала, пішла собі канапки робити, каву, збираюся. Тут встає син мій старший і каже:

— Знаєш, мамо, мені бабуся снилася нині вночі. Так, що вона біля мого ліжка стоїть. І як жива.

Ну, думаю, точно правда. А то я все переживала, шо то мені уві сні привиділося. Ну й поїхала. — Галинка залпом випила рештки коньяку. — Їду поїздом до Чернівців. Сама у вагоні. Лягла спати ввечері. А вранці прокидаюся — мужчина якийсь біля мене сидить. Розговорилися. Він сам теж із Тернополя. Вже кілька років у Греції. Працює. Вдома лишив сім’ю і дітей — і хотів би забрати їх до себе, але дітям же до школи, тож і лишив, щоб в Україні вчилися. Хто ж тоді знав, що назавжди виїжджає.

— Дівчино, принесіть ще кави, — звернулася Галинка до офіціантки. У її очах тепер було більше блиску, можливо, тому, що вона підходила до найважливішого у своїй розповіді, а може, просто від кави з коньяком.

Степаном його звали. Він мені телефон свій дав, казав дзвонити, якщо будуть якісь проблеми. Ну й попрощалися.

Я приїхала до тої своєї знайомої. Пробувала шукати роботу, але нічого не знайшла. Тоді вона мені вирішила помогти. Відвела в якусь агентуру, яка роботу шукає. Я заплатила сто п’ятдесят доларів — і відправили мене кудись. Їду, їду, цілий день їхала. Потім нарешті добралася, приходжу, а там сім’я придурків — батьки і двоє дітей. Я до телефону, дзвоню, кажу:

— Шо ж ви мене не попередили, шо то придурки.

А вони відповідають:

— А ми звідки знали?

Я кажу:

— Як то ви не знаєте, куди відправляєте людей, а якщо якісь маніяки? Завтра приїду, щоб віддали мені гроші.

І давай назад добиратися. А вже глупа ніч, ніде ні автобуса, нічого. Нарешті зупинився якийсь таксист, я йому на мигах показую, що і як, він мене довіз. Бувають і такі добрі люди.

Приїхала я назад до своєї товаришки, серед ночі, вона аж перелякалася.

На ранок пішла забирати гроші. Ну, але ясно, шо мені нічого не віддали.

А через якийсь час товаришка моя каже: є дві роботи. Ідемо, подивимося.

Прийшли на одне місце. А там три такі злі грекині сидять, дивляться на мене вовком, ніби я в них щось украла.

— Ні, — кажу, — я тут не буду. Ідемо далі.

• Предыдущая
• 9/57
• Следующая