Орлі, син Орлика - Литовченко Тимур Иванович - Страница 11

• Предыдущая
• 11/63
• Следующая

Коли у невимушеній бесіді спливло хвилин двадцять, Григорій вирішив, що пора пускати в хід неоковирний «сюрприз». 3 розповіді про родину він непомітно перейшов до загальної оцінки політичних розкладів у Європі та подальших перспектив ведення Північної війни, а від цього – до тонкощів вивчення в університеті військової справи, тож, емоційно змахнувши руками, відпустив два добряче зомлілі пальці лівої руки. Розірвана манжета, яку ніщо вже не утримувало, розгорнулася на кшталт білого капітулянтського прапора. На обличчі канцлера Міллерна з'явився такий вираз, немовби він розжував жменю гіркого перцю.

– О-о-о, юначе! А це що таке? – Король миттю пожвавішав і вказав на розірвану манжету.

– Де? – Григорій прослідкував за поглядом Його Величності, а коли «побачив» пошкоджений одяг, спробував зобразити на обличчі суміш прикрого здивування і засмучення. Схоже, це йому цілковито вдалося, оскільки Карл невдоволено процідив крізь зуби, зі шляхетної латини миттю перейшовши назад на шведську:

– Отак от ви, юначе, приготувалися до настільки важливого візиту?!

Кинувши короткий погляд на Міллерна (здавалося, канцлер готовий був непристойно лаятися), Григорій напружив м'язи нижньої щелепи (від чого вона дрібно-дрібно затремтіла), притримав подих і немовби через силу пробелькотав:

– Вибачте, Ваша Величносте, я ж ненавмисно… Себто вона ненавмисно…

– Хто – вона?!

– Манжета…

Різкими гарячкуватими рухами юнак почав заправляти розірвану манжету в рукав камзола.

– До чого тут вона?! – обурився Карл. – Ваша сорочка – то всього лише ваша річ, за стан якої відповідає її господар!

– Вибачте, Ваша Величносте!..

– Ох, юначе, юначе! Тільки-но ви мені почали подобатися, як раптом…

Карл роздратовано ляпнув долонею по коліну й запитав:

– Ну, поясніть, будь ласка, у вас що, нема більш пристойної сорочки, ніж оце лахміття, що розсипається буквально на очах вашого короля?!

– Ваша Величність можуть не повірити… проте це моя найліпша, найновіша сорочка, клянуся честю! – запально скрикнув Григорій. То була чистісінька правда. За винятком лише однієї деталі: звісно, юнак не міг сказати, що вранці власноруч розірвав ліву манжету, а потім акуратно сколов її шпилькою, аби пошкодження не виявилося завчасно – лише у потрібний момент аудієнції.

– Справді?! Хм-м-м-м!..

Карл несподівано замислився, потім мовив:

– Але ж якщо у молодого гетьманича, найстаршого сина провідника козацької нації гетьмана Орлика, немає більш пристойної сорочки у такий важливий день, як…

Після цих слів у тронній залі запанувала важка тиша. Король свердлив юнака прискіпливим поглядом. Канцлер дивився на нього, немовби на троянду, що її ярмарковий штукар витягнув із шовкової хустини. Григорій зробив кам'яне обличчя і майже не дихав.

– Скажіть чесно, юначе, який стан справ у вашої шляхетної родини? – мовив нарешті Карл. – Тільки не повторюйте вкотре, що у вас усе добре…

– Не знаю, що й відповісти Вашій Величності, – чесно зізнався юнак. – Можу лише повторити, що сам не бачив добру мою матінку, братів та сестер уже декілька місяців. А щодо манжети… Повірте, Ваша Величносте, ще вчора вона була цілою-цілісінькою…

(Між іншим, то була чистісінька правда!)

– …І ще можете повірити, що це – найновіший, найліпший мій одяг! Просто я гадаю, коли Ваша Величність перебували у затяжних походах, то теж носили один і той самий мундир протягом багатьох днів і місяців.

– Чорт забирай! – не витримав король. – Щодо мундира на війні, то ви, гетьманичу, таки маєте рацію! Але ж ви зараз не на війні!.. До того ж, ваша добра матінка могла би прислати вам грошей!..

– Перепрошую, Ваша Величносте, але доки козаки перебувають у вигнанні, вважайте, наша війна проти московського царя Петра триває, – тепер Григорій говорив, гордовито задерши підборіддя. – Що ж до грошей від матері… Перепрошую, Ваша Величносте, але навіть ризикуючи впасти у немилість перед всемогутнім Карлом Шведським, я не грабуватиму свою родину. Зайвого шеляга з них не візьму! Най краще братам і сестрам перепаде. Отак…

Знов у залі забриніла напружена тиша. Здавалося, ніби всі необхідні слова вже сказані. Проте Григорій подумки благав: «Нумо, Ваша Величносте, згадайте про громаду! Ну, будь ласка, згадайте!..» – адже це був би дуже, дуже доречний останній штрих.

Хтозна, стає думка матеріальною, або ж усе це дурнуваті вигадки… Проте по деякому мовчанні король мовив тихо й повільно:

– Гаразд, юначе, облишимо родину… Але хіба решта козаків не здатна підтримати свого ватажка і його сім'ю?

Шаленим зусиллям волі юнак утримав на обличчі той-таки закам'янілий вираз, коли відповідав:

– Ні в якому разі, Ваша Величносте, мої шляхетні батьки не прийматимуть допомоги від громади. Адже подавшись з Украйни за Вашою Величністю, козаки покинули всю маєтність, що її реквізували тепер загарбники-московити. Єдине їхнє й наше багатство – це військова скарбниця, та й вона майже геть спорожніла. Тому най відсохне рука того, хто зазіхне на ці кошти, призначені насамперед для визволення святої нашої Украйни!..

Тут Григорій сумовито причмокнув, зітхнув і після короткої, але промовистої паузи додав:

– Та й не личить родині ясновельможного гетьмана жити краще від інших, коли громада бідує. Ні-ні, ваша величносте, мої шляхетні батьки вірно роблять, що не приймають і ніколи не приймуть допомоги від громади. Навпаки – допомагатимуть іншим, чим тільки зможуть.

Дивна мовчанка запанувала по тому у тронній залі. Карл вчепився у трон до побіління пальців і аж підвівся, дихаючи важко, з присвистом. Здивований настільки драматичною реакцією Міллерн ошелешено позирав то на одного, то на іншого. А юнак дивився просто у вічі королю таким ясним і чистим поглядом, що запідозрити у його словах будь-який прихований підтекст було ну ніяк неможливо…

Але ж підтекст був, і неабиякий!!!

«Най відсохне рука того, хто зазіхне на кошти військової скарбниці!»

Григорій добре розрахував останній удар: адже випадково дізнався від батька, що незадовго до Полтавської битви покійний гетьман Мазепа позичив Карлу кругленьку суму з військової скарбниці. Перебуваючи тривалий час поза межами рідної Швеції, король почав відчувати нестачу готівки, а все одно мусив платити солдатам. Мазепа пішов на цю жертву, хоча в результаті позбувся підтримки запорозьких козаків – бо тепер сам не мав чим заплатити своїм військам… Отож при ньому лишилися тільки сердюки та невеличкий осередок найвідданіших прибічників, котрих під час Полтавської битви тримали у тиловому резерві, так і не кинувши у бій.

Поза сумнівом, Карл пам'ятав про цю позику. Поза сумнівом, безпосередньо зараз вкотре вже згадав, що досі не повернув позичене. Але ж король не знав, відомо щось Григорію про цю неоковирну справу, чи юнак щиросердо розмірковує вголос про козацьку честь і шляхетний обов'язок визволення вітчизни. Гірше за все, що король не міг спитати просто так: «Ви натякаєте на мої й покійного гетьмана Мазепи грошові розрахунки?» – бо якщо раптом гетьманич просторікував собі без жодних задніх думок, Карл тим самим викрив би себе з головою!..

Нарешті мовчанка стала гнітючою. Король повільно сів на трон, відкинувся на спинку, витер рясний піт з чола і мовив:

– Гаразд, юначе, тепер я повною мірою уявляю невтішне становище козацької громади, вашої шляхетної родини й особисто ваше. Дякую вам, Міллерне, – він скоса позирнув на канцлера, перевіряючи його реакцію, – дякую за те, що знайшли за можливе представити мені юного гетьманича Орлика. Зізнаюся, сьогодні я нібито вперше познайомився з ним, хоча насправді ми знайомі вже давненько… Що ж до вас, юначе…

Карл на секунду замислився, потім урочисто прорік:

– Обіцяю, що найближчим часом вам підшукають відповідне прибуткове місце на державній службі – таке моє королівське слово!

– Але ж, Ваша Величносте, як бути з моїм навчанням у Лундському університеті?! – здивувався Григорій. – Я прагну оволодіти усіма необхідними науками, аби якнайкраще прислужитися Вашій Величності…

• Предыдущая
• 11/63
• Следующая