Орлі, син Орлика - Литовченко Тимур Иванович - Страница 23

• Предыдущая
• 23/63
• Следующая

– На що ви дивитеся, люб'язний капітане? – спитав Вишняков, водночас кинувши Неплюєву короткий, але значущий погляд: мовляв, зараз побачиш щось цікавеньке…

– А чом тут у вас стеля не розписана?

– А чом це вас дивує? – запитав Вишняков з ледь помітною іронією і знов багатозначно позирнув на Неплюєва.

– Ну-у-у, як це – чому?! Як – чому?.. – здавалося, швейцарець навіть трохи обурився. – От у патріаршій резиденції – там скрізь картини… тобто – ікони. Тоді як у вас…

– Ну, знаєте!.. Ми все ж таки на магометанській території знаходимося.

– А патріарх?!

– На відміну від його святості, до нашої резиденції магометани заходять вельми часто, – підключився до розмови Неплюєв. – Не варто дратувати їх недозволеними зображеннями. Принаймні у вітальні…

– А-а-а, отак!.. Хм-м-м… Слушне зауваження, цілком слушне! Про це я якось не подумав, знаєте, – абсолютно щиро зізнався гість. Здавалося, він навіть не підозрював, що таким чином виставляє себе у не надто вигідному світлі. Вишняков утретє позирнув на товариша, проте цього разу закотив очі під лоба та зневажливо скривив губи. Неплюєв тільки плечима знизав і постукав себе кулаком по скроні.

Швейцарець між тим продовжував роздивлятися білу стелю сяк і так, абсолютно не звертаючи уваги на господарів… здавалося, навіть забувши про них! Роздивлявся, доки в нього з голови не злетів капелюх і не впав на підлогу. Тоді капітан коротко кинув: «Ой, даруйте!» – і якось надто поспішно й метушливо заходився піднімати й обтрушувати капелюха, потім уважно огледів його з усіх боків, з видимим полегшенням зітхнув і мовив, посміхаючись розгублено:

– Даруйте, панове, думайте, що хочете, – на те воля ваша… Та мені все ж таки не подобаються голі стіни вашої вітальні! Я, знаєте, звик зовсім до іншого. От, знаєте, у Версалі… Або навіть не там, а хоч би, приміром, от у палаці маркіза де Шовлена…

Сказавши це, швейцарець раптом замовк – немовби язика проковтнув. У вітальні зависла напружена тиша.

– То що ж там є у тих ваших палацах? – не стерпівши, нарешті перепитав Неплюєв.

– А?.. Що?.. – Гість аж сіпнувся, немовби оговтавшись після пробудження, й витріщив на російських резидентів і без того трохи лупаті світло-карі очі.

– Ви сказали…

– А-а-а, так-так! Сказав, сказав, – капітан Хаґ знову зніяковіло посміхнувся. – У тих палацах, знаєте, розписи – скрізь пишні настінні розписи! От я до чого звик, а не до отакої голизни. Втім, у подібній простоті також є своя прихована привабливість.

Тепер на трохи одутлому обличчі гостя засяяла така тепла й лагідна посмішка, що від здивованого запитання не втримався вже Вишняков:

– І в чому ж вона полягає, люб'язний капітане?

– Це так нагадує мені білизну коров'ячого молока!..

– Молока?! – в один голос перепитали російські резиденти.

– Так-так – молока!.. Чи знаєте, яке смачнюще молоко дають справжні швейцарські корови? О-о-о, боюся, ви цього не знаєте і навряд чи колись знатимете – звісно, якщо не відвідаєте рідну мою Швейцарію!..

Протягом наступних півгодини Неплюєв і Вишняков з невпинно наростаючим відчаєм змушені були вислуховувати розлогу лекцію про справжніх швейцарських корів, про властивості справжнього швейцарського молока, особливості приготування справжнього швейцарського сиру і його відмінності, наприклад, від сиру голландського чи того ж таки французького. При цьому капітан Хаґ встиг згадати пару-трійку цікавих епізодів з дитинства, яке минуло у невеличкому альпійському маєтку його батьків, і порівняти спекотний стамбульський клімат з прохолодою гірських луків.

– Послухайте, люб'язний капітане, – перервав нарешті його слововиливи Неплюєв, – ви так смачно розповідаєте про просту селянську їжу, про молоко і сир, що мені закортіло трохи перекусити.

– О-о-о, даруйте, даруйте, – швейцарець зніяковіло позадкував, – просто всі тут, у Стамбулі, розпитують мене про батьківщину, от я й дозволив собі…

– Нічого, люб'язний капітане, то пусте, – підхопив Вишняков. – Я ж запросив вас на обід, а ми вже биті півгодини стирчимо у вітальні.

– А-а-а, так-так – на обід!

Сказавши це, гість плеснув у долоні й кивнув головою так енергійно, що капелюх мало не впав на підлогу вдруге. Капітан миттю змінився в обличчі й схопився за його криси так поспішно, немовби чогось злякався.

– Тоді проходьте, прошу, – Вишняков коротко кивнув і попрямував у глиб будинку, Хаґ у супроводі другого резидента рушили за ним.

По дорозі Неплюєв напружено аналізував перші враження… Але якщо чесно, то він просто й відверто розгубився! Так, Вишняков ще позавчора розповів, як пан Хаґ солов'єм заливався на прийомі в Єрусалимського патріарха, проте тоді важко було навіть уявити всю міру балакучості швейцарця. Ото вже точно язик без кісток!.. І якого це дідька його до Стамбула занесло?! Вишняков казав, нібито патріарху капітан Хаґ втовкмачував щось про подорож заради цікавості? Що ж, можливо, цілком можливо…

– Ну, от і наша їдальня! – перший резидент штовхнув двері, пропустив гостя вперед і запропонував: – Будь ласка, капітане, проходьте і влаштовуйтеся, немовби у себе вдома…

– Де саме вдома – у Швейцарії чи у Франції? – негайно зреагував гість.

– Та де завгодно! Хоч там, хоч там.

– А-а-а, гаразд, гаразд. А ви?..

– Нам треба віддати розпорядження щодо обіду.

– А-а-а, так-так, розумію, розумію… Що ж, гаразд!

Капітан Хаґ кивнув, увійшов до їдальні, одразу ж подивився на прикрашену східними візерунками стелю, мовив:

– О-о-о, це мені подобається значно більше! Хоча з Версалем все ж таки не порівняти… – І після крихітної, ледь помітної паузи завершив: – Як і з розписами інших французьких палаців, у яких мені доводилося стояти на варті.

– За обідом, за обідом розповісте, люб'язний капітане!

– О-о-о, так-так…

Вишняков зачинив за гостем двері їдальні, одразу ж зробив Неплюєву знак, і обидва резиденти кинулися до місця, де у стіні були прорізані крихітні шпаринки для спостереження. Крізь них побачили, як капітан Хаґ підійшов до обіднього столу, всівся на один з ослонів, стомлено витягнув ноги, скинув капелюха, уважно обстежив його з усіх боків і якось занадто обережно, немовби царську корону, поклав на ослін поруч із собою. Лише після цього з меланхолійним виглядом втупився у стелю.

Резиденти здивовано перезирнулися.

– Капелюх, капелюх… Чому швейцарець носиться з ним, немовби дурень з писаною торбою? – прошепотів Вишняков.

– Тобі це теж здається дивним? – спитав Неплюєв.

– Ну, ще б пак!.. А тобі?

– Так.

Помовчали, потім знов перевірили, чим займається гість: тепер Хаґ поправляв манжети на рукавах сорочки… не забуваючи час від часу торкатися капелюха!

Перевіряв, чи на місці…

– Кажу тобі, щось тут нечисто! – зітхнув Вишняков. – 3 капелюхом цим.

– Я тримаюся такої саме думки. То як, перевіримо?..

– Перевіримо. Треба б напоїти цього йолопа добряче, тоді…

– А ти знаєш, скільки йому треба за комір залити, щоб напитися?

– Відкіля ж я знаю?! Ми всього лише й бачилися, що двічі у патріаршій резиденції, а там хіба ж наллють по-людськи?!

– Твоя правда, – зітхнув Неплюєв. – Отже…

– Та чого там переживати – підпоїмо!

– Ти певен?..

– Певен! І без того видно, що в цього капітана Хаґа на плечах – сирна голова замість людської… Прид-дурок!..

– Це точно: тюхтій – він тюхтієм житиме, тюхтієм і Богові душу віддасть…

Резиденти утретє припали до шпарин у стінах і побачили, що швейцарець солодко потягнувся, потім сперся грудьми на стіл, поклав голову на руки й меланхолійно позіхнув.

І одразу ж перевірив, чи на місці капелюх.

– Звернув увагу, як по-дурному він пробовкнувся про палац де Шовлена?

– Аякже! – Неплюєв тихесенько мугикнув. – Ще й вивернутися спробував, збрехавши, буцімто чергував там.

– Еге ж, так ми й повірили, нібито наряд королівських гвардійців на чолі з нашим капітаном ніс службу в особистій оселі міністра закордонних справ!..

• Предыдущая
• 23/63
• Следующая