Орлі, син Орлика - Литовченко Тимур Иванович - Страница 4
- Предыдущая
- 4/63
- Следующая
Триста спартанців…
Цікаво, що напишуть майбутні літописці про опір трьох сотень шведських драбантів, українських козаків і поляків багатотисячному мусульманському війську?! І чи напишуть бодай щось? Адже не батьківщину вони захищають, а упертюха-короля, який нізащо не бажає забиратися з Бендер додому. Який же в цьому сенс?!
Геройство? Безперечно!
Вірність слову? Авжеж!
Вдячність за участь в українській справі? Так!
А от сенс…
І головне, Пилип пішов на це без жодних вагань. Бо краще ризикувати власною головою, ніж зрадити справу всього свого життя. Так само не вагаючись, ризикнув життям старшого сина, свого часу залишивши Гринька у Бахчисараї. Кримський хан Девлет-Гірей вимагав гарантій непорушності козацького слова, підписавши з гетьманом Орликом угоду про спільні дії по звільненню від окупації московитів українських земель. І гетьман Орлик надав люб'язному хану живу гарантію власного слова…
Тільки сам Бог відає, які потоки сліз виплакала бідолашна Ганна! І все тишком-нишком, одинокими ночами у подушку, бо вдень плакати не можна – діти побачать, за братика старшенького почнуть хвилюватися. Добре, що той жах минувся без трагічних наслідків: після підписання Прутського миру Грицько повернувся додому і ще цілий місяць захопленим соловейком розливався про бахчисарайські дива, про безмежну доброту пристаркуватого Девлет-Гірея та легку вдачу ханського сина Каплан-Гірея, з яким вони заприятелювали. Ще краще, що Грицько так і не зрозумів, у якій небезпеці насправді перебував протягом усього року. Адже якби (не дай Боже!) щось пішло не так, добрий пристаркуватий Девлет-Гірей миттю звелів би перерізати хлопцеві горлянку і виставити юну його голівоньку на загальний огляд на центральній площі казкового міста Бахчисарая.
На відміну від сина, Ганна все добре розуміла. І Пилип чудово розумів також, але майже виду не подавав, що розуміє. Тільки одного разу, рвучко поцілувавши дружину в губи, прошепотів: «І що, Ганнусенько моя люба, ото треба було плакати за живим сином, немовби за покійником? Ти ж знаєш, серденько моє, я би не допустив, аби з ним сталося щось зле». Немовби і справді знав, як гірко вона ридала жахливими одинокими ночами…
А мабуть, що знав!
Здогадувався.
І зараз теж, либонь, здогадується.
Та все одно пішов обороняти шведського короля!
Заради козацької честі…
Чи живий ти ще, Пилипе?! Хто там і в кого стріляє: ти – або у тебе?!
Тільки б він живий залишився, Боже, тільки б живим повернувся!..
За спиною знов рипнули двері. От горе, не сидиться з сестрами нашій маленькій Марточці-паняночці…
– Мамо, вам краще піти звідси.
Ганна здивовано озирнулася.
І зовсім не Марта стояла на порозі, а їхній старшенький син Грицько. Стояв і спідлоба дивився на матір якось дуже не по-дитячому серйозно, навіть суворо.
– Тихіше, Грицю, зараз ще мені Яшуньку розбудиш… – почала Ганна, та син зовсім неввічливо перервав її:
– То нічого, мамо, Яшунька і без того прокинеться. Беріть його і негайно тікайте.
– Ну що ти таке кажеш, Грицю…
Хлопець тільки брови нахмурив:
– Будь ласка, мамо, робіть, що я кажу, і не баріться! Я вже наказав Мишуньці зайнятися молодшими дівчатами, а Килина…
– Ти?! Наказав?!
Нічого не розуміючи, Ганна придивилася до старшого сина настільки уважно, немов бачила його уперше в житті. Хлопчина, як хлопчина. Невисокий на зріст, трохи опецькуватий, з маленькими акуратними губками і світло-карими очима.
– Так, наказав, а що такого?..
– Грицюню!.. – У голосі Ганни відчувалася явна розгубленість.
Так, це їхній з Пилипом первісток… але що цей малий собі дозволяє?!
– Будь ласка, мамо, не забувайте, що за відсутності батька найстарший чоловік у домі – я. Тож маю повне право розпоряджатися.
Отакої!..
Загалом-то Грицько дуже мало схожий на Пилипа. Тепер же, у напружену мить, хлопець нахилив голову, немов бичок, зробив кілька кроків уперед, якось недобре звузив лупаті світло-карі очі й остаточно став схожим на покійного свого діда Павла Герцика. Майже точна дідова копія! І процідив крізь зуби у його ж манері:
– Мамо, зрозумійте: там почалася стрілянина. Стріляють там – отже, невдовзі тут також почнуть стріляти. Короля Карла захищають козаки і драбанти. Нас захистити нема кому, окрім…
– Синочку, але чом ти вирішив, нібито нас потрібно захищати? Адже турки і кримці – то наші союзники…
Ганна все ще намагалася удавати непохитний спокій. Втім, на Грицька її гра аж ніяк не вплинула. Він наблизився ще на крок і мовив ще різкіше:
– Мамо, прошу вас дуже: годі розмовляти зі мною, немов з маленьким хлопчиком! Зараз не час для заспокоювань! Килина чекає на вас біля задніх дверей. Забирайте мерщій Яшуньку, і…
– Але ж, Грицю!..
– До того ж, я не дівчинка, – додав стримано.
Зробивши над собою зусилля, Ганна мовила все ще спокійно:
– Гаразд, гаразд. Тільки звідкіля ти знаєш, хто там стріляє…
– Гадаєте, я спав, коли батько йшов сьогодні з дому?
– Гри-и-ицю-у-у!..
– До того ж, я цілий рік прожив заручником у Бахчисараї.
Бідолашна жінка аж затремтіла. Отже, малий усе знав і чудово розумів?! Або принаймні приблизно уявляв?..
– А що, мамо, хіба ви думали, нібито ваш Грицько – малесенький дурник, який навіть не здогадується, чому батько везе його до Криму й залишає під опікою доброго пристаркуватого хана Девлет-Гірея?..
Невідомо, що саме відповіла б на це Ганна (поки що у неї паморочилося в голові), та наступної ж миті у дверях з'явилася стурбована Килина зі старшими дівчатками – Настею і Варкою. Побачивши їх, Грицько здійняв над головою стиснуті кулаки і гримнув абсолютно у батьковій манері:
– Кил-л-лино, дур-репа ти стара! Я ж тобі наказав!..
Далі все понеслося шкереберть з такою шаленою швидкістю, що й не уявити.
Прокинувся в люльці й заскиглив Яшунька.
Ганна інстинктивно кинулася до люльки.
Килина відсахнулася, бо не очікувала такого сплеску гніву від десятилітнього хлопця.
Настя і Варка нерішуче подалися до брата, аби заспокоїти його.
З вулиці долинув нерозбірливий гамір і лемент.
Грицько стрімголов підскочив до вікна, припав до продиханого матір'ю кола, скрикнув, рвонувся до розвішаної по стінах зброї, вихопив одну з батьківських шаблюк і, відштовхнувши матір, прожогом кинувся на вулицю, занісши клинок над головою.
Нічого не розуміючи, Ганна з немовлям на руках, Килина, Настя й Варка побігли за ним…
Та й завмерли просто на ґанку!
Бо до вбогої хатини наближався десяток турецьких мамлюків, на вкритих порохом і кіптявою обличчях яких читалися лише лють і ненависть. Навіть сніг рипів під їхніми чоботами якось ворожо й лиховісно.
Але дорогу туркам заступив Грицько, який жахливо заверещав юнацьким фальцетом, здійнявши над головою батьківську шаблю:
– На-за-а-а-ад!.. На-за-а-а-ад, нехристі, бусурмани!.. На-за-а-а-ад!!! Ге-е-еть!!! Піш-шли звід-дси ге-е-е-е-еть!!!
Попервах мамлюки сторопіли, позаяк, імовірно, не сподівалися зустріти жодного опору…
Наступної миті Грицько з явним незадоволенням озирнувся на жіноцтво й відступив на крок, роблячи знаки вільною рукою: мовляв, мерщій у дім, а там до задніх дверей – і геть звідси!..
Тут у провулку з'явилися нові вояки. Мабуть, передні злякалися, що товариші вважатимуть їх боягузами і, чого доброго, засміють…
Тому одразу кинулися на хлопця.
Всі разом.
Десятеро на одного.
Втім, провулок був занадто вузьким, тож попереду решти опинилися лише троє мамлюків…
Брязнула криця, і наступної ж миті кривий клинок правого вояка відлетів убік. Середній зойкнув, упав на коліна і схопився за черево. Сніг на дорозі немовби прикрасили крихітні ягідки журавлини. Не розгубився лише лівий вояк, і Грицько ледь встиг увернутися від його ятагана. Але при цьому відскочив просто в руки мамлюка, якого щойно роззброїв. Тепер занадто велика й важка (як для десятилітнього) батьківська шаблюка більше заважала хлопцеві, ніж допомагала оборонятися… До того ж, із провулка підскочили ще двоє ворогів, і за якихось півхвилини все скінчилося: з радісними вигуками вояки потягли скрученого в баранячий ріг хлопця у глиб провулка. Грицько лише кричав і лаявся турецькою, та який у тому сенс?! Пораненого мамлюка підхопили під руки і повели слідом.
- Предыдущая
- 4/63
- Следующая
