Емма - Остин Джейн - Страница 80
- Предыдущая
- 80/110
- Следующая
Еммі ця думка сподобалася; дістали коробочку і висипали на стіл літери абетки, гратися якими ніхто, крім них двох, особливого бажання не виявив. Вони швидко почали утворювати слова одне для одного або для тих, хто ще бажав взяти участь у грі. Спокійний характер гри особливо імпонував містеру Вудхаусу, бо ігри пожвавленіші, ініціатором яких інколи виступав містер Вестон, часто псували йому настрій. Тож він сидів і з приємністю для себе та з ніжною меланхолією ремствував із приводу від'їзду «бідолашних хлопчиків» або — взявши до рук якусь випадкову літеру — з любов'ю зазначав, як гарно Емма її виписала.
Френк Черчілль поклав перед міс Ферфакс літери. Вона швидко оглянула стіл і взялася до справи. Френк сидів поруч із Еммою, Джейн напроти них, а містер Найтлі — так, що йому було зручно бачити їх усіх; тож він мав можливість бачити усе, не надто демонструючи при цьому свою увагу. Слово відгадали і з легкою посмішкою відсунули вбік. Його слід було негайно змішати з рештою літер, аби ніхто не побачив і не здогадався; Джейн треба було дивитися не через стіл на Френка, а на стіл; тож вона не встигла його змішати, і Гаррієт, радіючи кожному новому слову і не відгадавши ще жодного, відразу ж підхопила купку літер і заходилася відгадувати. Це було, як виявилося, слово «необачність», і, коли Гаррієт, торжествуючи, оголосила його, то щоки Джейн спалахнули сором'язливим рум'янцем, котрий нічим іншим пояснити не можна було. Містер Найтлі пов'язав це слово з Френковим сновидінням; але як усе це стало можливим — він просто не міг збагнути. Як удалося приспати витончений смак і розсудливість його улюблениці?! Він боявся, що справа зайшла вже надто далеко. Здавалося, що за кожним рогом на нього чатували нещирість та лицемірство. Ці літери були лише засобом залицяння та обману. Це була дитяча гра, яку Френк Черчілль обрав для того, щоби приховати свою серйознішу гру.
Із великим обуренням він продовжував спостерігати за ним; з великою стурбованістю і підозрою спостерігав він також за двома його недалекоглядними компаньйонками. Містер Найтлі побачив, як Френк приготував коротке слово для Емми і з поглядом хитрим і удавано ніяковим підсунув до неї. Він побачив, що Емма швидко відгадала його і визнала дуже цікавим, хоча означало воно щось, на її погляд, варте осуду, бо вона вигукнула: «Яка дурниця! Соромтеся!» А потім він почув, як Френк Черчілль сказав, поглянувши на Джейн: «Нехай вона відгадає — добре?», а ще так само добре почув, як Емма із запалом і сміючись почала заперечувати: «Ні-ні, не треба, не смійте, кажу вам!»
Цей галантний молодик, для якого, здавалося, кохання було просто грою і який безпардонно себе нав'язував, відразу ж підсунув купку літер до міс Ферфакс і без усякого сорому попросив розгадати. Містеру Найтлі так кортіло знати це слово, що він скористався кожною найменшою нагодою, аби підглянути, тож невдовзі здогадався, що то — «Діксон». Судячи з усього, Джейн Ферфакс теж здогадалася; вона, звичайно ж, краще розуміла приховане значення, вищий сенс отих розкладених у такому порядку літер. Вона була явно незадоволена; підвела очі й помітивши, що за нею спостерігають, почервоніла так, як він ніколи раніше не бачив, а потім промовила лише: «А я й не знала, що за умовами гри можна використовувати прізвища». Розгнівавшись іще більше, вона відштовхнула від себе літери і всім своїм виглядом демонструвала рішучість ніяких слів більше не розгадувати. Вона відвернула своє обличчя від тих, хто вчинив на неї такий напад, і обернулася до своєї тітки.
— Авжеж, серденько, — скрикнула та, хоча Джейн їй і слова не сказала. — Я саме збиралася нагадати. Мабуть, нам уже пора йти. Вечоріє, і бабуся скоро буде виглядати нас. Шановний добродію, ви такі люб'язні. Бажаємо вам доброї ночі.
Тітка вірно вгадала, що Джейн поривалася піти: вона негайно підхопилась і хотіла вибратися з-за столу; але інші теж заметушилися, тож вона затрималася. Містер Найтлі краєм ока помітив, як їй похапливо підсунули ще одну купку літер, але вона, навіть не поглянувши на них, із обуренням їх відкинула. Потім заходилася шукати свою шаль — і Френк Черчілль заходився теж — уже сутеніло, в кімнаті панувало сум'яття, тож як вони розсталися — містер Найтлі бачити не міг.
Коли всі пішли, він залишивсь у Гартфілді, і думки його були зайняті побаченим; ці думки настільки переповнювали його, що коли на допомогу його спостережливості принесли свічки, то він вирішив, що мусить — так, саме мусить як друг, як стурбований друг — відкрити Еммі очі на те, що відбувається та поставити деякі запитання. Він, бачачи, що їй загрожує небезпека, просто мусив застерегти її. Це був його обов'язок.
— Скажіть будь ласка, Еммо, — сказав він, — чи можна дізнатися, в чому полягала та надзвичайна веселість, та ядуча шпилька останньої загадки, запропонованої вам і міс Ферфакс? Я бачив це слово, і мені надзвичайно цікаво, чому так вийшло, що одну воно звеселило, а другу — засмутило?
Емма страшенно знітилась. Їй несила було дати містеру Найтлі правдиве пояснення; бо хоча її підозри жодним чином не були розвіяні, все ж їй було соромно, що вона поділилася ними взагалі.
— Та, — вигукнула вона, явно збентежена, — слово не означало нічого — просто зрозумілий лише нам жарт.
— Здається, — відповів він із серйозним виглядом, — що цей жарт обмежується вами та містером Черчіллем.
Він сподівався, що вона знову заговорить, але цього не сталося. Вона воліла зайнятися чим завгодно, аби тільки не розмовляти. Він трохи помовчав, вагаючись. Одна за одною в його голові промайнули зловісні думки. Втручання — чи буде воно корисним? Сум'яття Емми, підтвердження їхньої дружби з Френком, здається, свідчили про те, що з її боку існує певна симпатія до нього. Однак усе одно він висловить свою думку. Це був його обов'язок перед нею: поставити під загрозу все те, що можна втратити в результаті небажаного втручання, але тільки не її добробут і спокій; зазнати будь-яких негараздів, але тільки не вислуховувати потім докори за те, що він не захотів допомогти їй у такій ситуації.
— Люба Еммо, — сказав він зі щирою симпатією в голосі, — ви впевнені, що добре розумієте ту міру знайомства, котра існує між тим джентльменом і тією панянкою, про яких ми тільки-но розмовляли?
— Між містером Френком Черчіллем і міс Ферфакс? О, так, чудово розумію. А що змушує вас сумніватися?
— Невже ви зовсім ніколи не мали підстав гадати, що він у захваті від неї чи вона — від нього?
— Та що ви, ніколи! — скрикнула вона жваво з надзвичайною щирістю в голосі. — Ніколи, ні на мить ця ідея не спадала мені на думку. Господи, а звідки вона могла взятись у вас?
— Останнім часом мені здавалося, що я був свідком ознак того, що між ними існує симпатія — певні значущі погляди, котрі, як мені здається, не призначалися для сторонніх очей.
— О, ви мене вельми дивуєте! Я просто в захваті від того, що ви нарешті зболили попустити свою уяву, — тут воно ні до чого. Дуже не хочеться обривати вас на першій же спробі, — але тут ваша уява зовсім ні до чого. Вони не в захваті одне від одного, я запевняю вас; і ті погляди, котрі вам начебто вдалося перехопити, були викликані якимись конкретними обставинами — почуттями абсолютно іншої природи, які зараз неможливо з певністю пояснити; в усьому цьому багато несуттєвого і дріб'язкового, але аспект, що піддається поясненню, тобто сенс, полягає в тому, що немає на світі людей більш далеких од взаємної прихильності, ніж вони. Іншими словами, я припускаю, що таке почуття у неї відсутнє, а у відсутності в нього такого почуття я просто впевнена. За байдужість до неї цього джентльмена я ручаюся особисто.
Вона говорила з такою впевненістю і з таким задоволенням, що, змушений засумніватись у своїй впевненості, містер Найтлі замовк. Вона була в гарному настрої й хотіла продовження розмови, бажаючи почути подробиці його підозр, описання кожного погляду, усі «де» і «коли» тих обставин, що викликали в неї підвищений інтерес; але ж його настрій був далеко не таким гарним, як її. Містер Найтлі поставив під сумнів, що зможе сказати їй щось цікаве про це, а почувався він надто роздратованим для подальшої розмови. Щоб у своєму роздратуванні не розпалитися ще більше біля каміна, котрий з огляду на слабке здоров'я містера Вудхауса розпалювали щовечора майже цілий рік, він незабаром похапливо попрощався й подався додому до прохолоди і самотності Донвелл-Еббі.
- Предыдущая
- 80/110
- Следующая
