Емма - Остин Джейн - Страница 86
- Предыдущая
- 86/110
- Следующая
Тут заговорила міс Ферфакс, яка досі рідко розмовляла і то — тільки зі своїми «союзниками».
— Таке, безперечно, може трапитися. — Вона замовкла й закашлялася. Френк Черчілль обернувся до неї, готовий слухати далі.
— Ви щось сказали, — нагадав він серйозним тоном. Вона прокашлялася і заговорила знову.
— Я лише хотіла зазначити, що хоча в такі несприятливі обставини дійсно інколи потрапляють як чоловіки, так і жінки, я все одно не вірю, що таке буває дуже часто. Нерозумна і всепоглинаюча пристрасть дійсно може спалахнути, але ж, як правило, потім завжди буває достатньо часу, щоб від неї одужати. Зрозумійте мене правильно: тільки люди слабкі й нерішучі, чиє щастя завжди залежить від милості випадку, здатні стати жертвою невдалого знайомства, котре мучитиме і пригноблюватиме їх усе життя.
Френк Черчілль нічого не сказав у відповідь; він просто поглянув на Джейн і смиренно поклонився, а потім бадьорим тоном мовив:
— А я так мало довіряю власним судженням, що коли збиратимусь одружитися, то попрохаю когось вибрати мені дружину. Ви мені допоможете? — Звертаючись до Емми. — Я певен, що ваш вибір мені сподобається. Ви ж якось уже одного разу допомогли створенню сім'ї? — Посміхнувшись своєму батькові. — Тож і для мене знайдіть когось. Я не надто поспішаю. Зробіть її своєю приятелькою, займіться її вихованням.
– І створіть із неї свою подобу.
— Будь ласка, я не заперечую.
— Прекрасно. Я беру на себе це доручення. Ви отримаєте чарівну дружину.
— Вона мусить бути надзвичайно життєрадісною і мати карі очі. Це — головне, інше мене мало цікавить. Я поїду на кілька років за кордон, а коли повернуся, то приїду до вас по свою дружину. Не забудьте.
Він міг не боятися, що Емма забуде. Це доручення знайшло щонайсприятливіший відгук у її душі. А що, коли Гаррієт стане тією жінкою, яку він змалював? За винятком карих очей, через два роки вона цілком здатна стати такою, як йому потрібно. Можливо, саме про Гаррієт і подумав Френк у той момент — хто знає? Можливо, її він і мав на увазі, коли загадав про виховання?
— Ну що, пані, — звернулася Джейн до своєї тітки, — може, приєднаємося до місіс Елтон?
— Якщо хочеш, то давай, серденько. Залюбки. Я вже готова. Я ще раніше хотіла з нею піти, але й зараз не запізно. Ми її незабаром наздоженемо. Он вона! Та ні, то хтось інший. Це одна з дам того ірландського товариства, що приїхало найманим екіпажем; вона зовсім на неї не схожа. Оце так!
Вони пішли, а через мить за ними пішов і містер Найтлі. Залишилися тільки містер Вестон, його син, Емма і Гаррієт. Молодику ще додалося жвавості, яка стала майже неприємною. Навіть Емма — і та втомилася від його веселості та лестощів; вона воліла спокійно погуляти з кимось іншим чи просто посидіти на самоті, щоб ніхто не заважав їй споглядати чудовий краєвид, котрий відкривався з пагорба. Поява слуг, що прийшли нагадати про подані карети, порадувала око. Навіть гамір, що супроводжував підготування до від'їзду, і настійне бажання місіс Елтон, щоб карету подали спочатку їй, видалися менш дратівливими перед перспективою спокійної поїздки додому, котрій судилося покласти край вельми сумнівним розвагам цього дня. І Емма сподівалася, що ніякою підступністю її більше ніколи не зможуть заманити в компанію, де так багато непідходящих одне одному людей.
Чекаючи на карету, вона незчулась, як біля неї опинився містер Найтлі. Він озирнувся довкола, наче бажаючи пересвідчитися, що поруч нікого немає, а потім сказав:
— Еммо, я мушу ще раз поговорити з вами так, як мені вже колись доводилося говорити: можливо, це привілей скоріш проголошений мною, ніж дозволений вами, а все ж таки я вимушений ним скористатися. Я не можу без протесту дивитися на ваші хибні вчинки. Як ви можете бути такою жорстокосердою до міс Бейтс? Як ви взагалі могли дозволити собі таке нахабство — кепкувати над жінкою її віку, вдачі і становища? Я не думав, що ви на таке здатні, Еммо.
Емма пригадала, про що йдеться, почервоніла, пожалкувала, але спробувала відбутися жартом.
— Ну послухайте, як же я могла втриматися і не сказати? Ніхто б не втримався на моєму місці. І нічого тут страшного немає. Мені навіть здалося, що вона не зрозуміла мене.
— Запевняю вас, що зрозуміла. Вона прекрасно збагнула, про що йшлося. І відтоді тільки про те й говорила. Чули б ви, як саме вона говорила — з якою добротою і великодушністю! Чули б ви, як вона віддавала належне вашій поблажливості, виявляла вдячність вам і вашому батькові за ту пошану й увагу, яку ви їй весь час виявляли — і це при тому, що спілкування з нею, як виявилося, викликає нудьгу і дратівливість.
— О Господи! — скрикнула Емма, — я знаю, що немає на світі створіння кращого за неї, але ви мусите визнати, що добре і сміховинне переплелося в ній найнесприятливішим чином.
— Дійсно, в ній переплелися ці риси, згоден, — відповів містер Найтлі, — була б вона багатою, я не звертав би особливої уваги на ті випадки, коли гідне осуду тимчасово бере гору над добром. Була б вона жінкою з чималим статком, я дав би можливість виявитися кожній безневинній абсурдності й не сварився б із вами через надмірні вільності в поводженні. Була б вона рівною вам за становищем — але ж ні! Ви тільки збагніть, Еммо, яка величезна між вами різниця! Вона — жінка бідна. Вона втратила той добробут, серед якого народилась; а коли доживе до старості, то, можливо, впаде у ще більші злидні. Її становище мусить викликати у вас незмінне співчуття. Ви вчинили дуже негарно! Ви, кого вона знала ще малою дитиною, за чиїм зростанням вона спостерігала ще з того часу, коли її зауваження були для вас честю, — ви дійшли тепер до того, що бездумно, у засліпленні від власної пихи насміялися над нею, принизили її — та ще й перед племінницею, а також перед іншими людьми, багато з яких, можливо, а дехто — так обов'язково, візьмуть за зразок якраз ваше ставлення до неї. Цей інцидент неприємний для мене, а для вас — так тим паче, Еммо, але ж я мушу, я буду, я обов'язково буду говорити вам правду, доки матиму таку можливість; я вдовольнятиму ся тим, що, даючи вам поради, які заслуговують на довіру, виявлятиму вам тим самим свої дружні почуття з вірою в те, що колись ви віддасте мені належне більшою мірою, ніж ви здатні це зробити зараз.
Розмовляючи, вони наближалися до карети; її вже подали. Не встигла Емма заговорити знову, як він подав їй руку і допоміг сісти. Містер Найтлі неправильно зрозумів почуття, що змушувало її постійно дивитися вбік і мовчати. Воно складалося зі злості на саму себе, приниження і глибокого збентеження. Емма мовчала, тому що не могла говорити; сівши в карету, вона відкинулася на спинку — на якусь мить емоції переповнили її. Потім вона почала докоряти собі за те, що не попрощалася, не виявила вдячності, поїхала в поганому настрої; бажаючи якось виправити ситуацію, вона виглянула з карети, щоб помахати рукою чи щось сказати, але було вже запізно: він одвернувся, а коні вже рушили. Емма продовжувала оглядатись, але надаремно; ось вони вже проїхали половину схилу, бо рухалися вниз — і тому швидше, ніж зазвичай, і все лишилося позаду. Вона була роздосадувана так сильно, що це майже неможливо було приховати. Ще ніколи в житті їй не доводилося почуватися такою збудженою, приниженою і засмученою. Емма зазнала величезного потрясіння. Заперечувати правдивість змальованої ним ситуації було справою марною. Вона відчувала це своїм серцем. Як могла вона так по-варварськи жорстоко вчинити з міс Бейтс! Як могла вона виставити себе у такому непривабливому світлі перед усіма, ким вона дорожила! І як могла вона допустити, що не сказала йому на прощання жодного слова вдячності, згоди чи просто доброго слова!
Час ішов, та вона ніяк не могла заспокоїтися. Чим більше вона згадувала, тим гострішими ставали почуття. Ще ніколи не була вона такою пригніченою. На щастя, розмовляти не було ніякої необхідності. З нею їхала тільки Гаррієт, а вона щось теж була не в дусі, якась наче виморена, і вперто мовчала. Майже всю дорогу додому Емма відчувала, як по щоках у неї котяться сльози, та вона навіть не намагалася їх спинити, хоча плакати їй доводилося вкрай рідко.
- Предыдущая
- 86/110
- Следующая
