Емма - Остин Джейн - Страница 94
- Предыдущая
- 94/110
- Следующая
Гаррієт, незважаючи на те, що перебувала у владі приємних фантазій, зраділа, однак, коли від них її відірвала заохочувальна манера такого знавця душ і такої подруги, як міс Вудхаус; вона тільки й чекала на запрошення, щоб повідати історію своїх сподівань із захватом та тремтячим від хвилювання голосом. Еммі — коли вона запитувала чи слухала — краще за Гаррієт удавалося приховати власне тремтливе хвилювання, але хвилювалася вона і тремтіла ніяк не менше. Говорила досить упевненим голосом, але розум її був у такому жахливому сум'ятті, до якого тільки й могли спричинити такий самовияв, така несподівана поява загрози, така суміш раптових і бентежливих емоцій. Із великим внутрішнім напруженням, але й з великим зовнішнім спокоєм прислухалася вона до тих подробиць, які викладала Гаррієт. Звичайно ж, марно було сподіватися, що ці подробиці викладатимуться методично, чи добре впорядковано, чи добрим стилем, але вони містили — якщо абстрагуватися від плутанини і повторів — той сенс, від якого настрій її упав, особливо коли вона сама пригадала про обставини, що підтверджували значне поліпшення думки містера Найтлі про Гаррієт.
Сама ж Гаррієт усвідомлювала зміну його поведінки після тих двох вирішальних танців. З цього приводу Еммі пригадалося, що він визнав її набагато цікавішою, ніж очікував. З того вечора або принаймні з того часу, як міс Вудхаус спонукала її до думок про нього, Гаррієт стала помічати, що він почав розмовляти з нею набагато частіше, ніж раніше; і взагалі — містер Найтлі став поводитися з нею зовсім по-іншому: з добротою і ніжністю! Останнім часом вона все більше й більше це усвідомлювала. Коли вони всі разом прогулювалися, він так часто підходив і йшов поруч із нею і так прегарно з нею розмовляв! Схоже було, що містер Найтлі намагався зав'язати з нею знайомство. Емма знала, що скоріш за все так воно і було. Вона часто — і так само виразно помічала цю переміну. Гаррієт повторила сказані ним про неї слова схвалення і похвали, і Емма знала, що вони дуже схожі на те, що вона чула від нього про Гаррієт. Він хвалив її за те, що вона безхитрісна і щира, за те, що має прості, чесні та великодушні почуття. Емма знала, що містер Найтлі вбачав у Гаррієт такі позитивні риси; він часто говорив їй про них. Багато з того, що жило в пам'яті Гаррієт — численні невеличкі подробиці тієї уваги, що він їй приділяв, погляди, фрази, пересаджування з одного стільця на інший, прихований комплімент, — Емма не помітила, бо не підозрювала. Обставини, розповідь про які розтягнулася б на півгодини і які містили численні докази для тієї, котра їх бачила, пройшли непоміченими для тієї, котра про них тепер слухала; але частково Емма сама була свідком тих останніх двох із пригаданих випадків, що приховували в собі найсильнішу надію для Гаррієт. Перший — це коли він прогулювався разом із нею, окремо від інших, уздовж липової алеї в Донвеллі, де вони певний час ішли поруч до того, як прийшла Емма; містер Найтлі навмисне (так їй здалося) постарався відокремити її від інших і з самого початку говорив так по-особливому, як ніколи не говорив з нею раніше, дійсно — як ніколи раніше! При згадці про це Гаррієт не втрималась і залилася рум'янцем. Здавалося, що іще трохи — і він запитає, чи любить вона кого-небудь. Але як тільки міс Вудхаус зібралася приєднатися до них, він змінив тему і почав розмовляти про сільське господарство. Другий випадок — це коли він просидів, проговоривши з нею майже півгодини перед тим, як Емма повернулася зі своїх відвідин; це було саме того ранку, коли він востаннє був у Гартфілді — незважаючи на те, що коли він тільки прийшов, то сказав, що не затримається довше, ніж на п'ять хвилин. А ще він сказав їй під час розмови, що, хоча йому й треба з'їздити до Лондона, полишати домівку зовсім не хочеться; Емма визнала, що це було набагато більше, ніж він сказав їй. Той набагато вищий ступінь довіри, яку він виявив у цьому випадку до Гаррієт, образив Емму надзвичайно сильно.
Із приводу першого випадку вона, трохи подумавши, обережно поставила таке запитання: — А може… а може бути так, що, питаючи про твої сердечні уподобання, містер Найтлі робив натяк на містера Мартіна — може, він мав на увазі інтерес містера Мартіна?
Але Гаррієт задерикувато відкинула таке припущення.
— Містер Мартін?! Боже борони! Ніхто й гадки не мав про містера Мартіна. Не така я тепер простачка, щоби побиватися за містером Мартіном чи давати підстави підозрювати мене в цьому.
Виклавши свої свідчення, Гаррієт звернулася до своєї дорогої міс Вудхаус, аби та сказала, чи має вона якісь підстави для сподівань.
— Раніше я б ніколи не наважилася про це подумати, — сказала вона, — коли б не ви. Це ви сказали, щоб я придивлялася до нього і брала приклад із його поведінки, — тож я так і вчинила. Але тепер мені починає здаватися, що я можу бути гідною його; і якщо я стану його обраницею, то було б чудо з чудес.
Ця промова викликала болісні почуття, і були вони такими сильними, що Еммі довелося докласти чималих зусиль, аби спромогтися на отаку відповідь:
— Гаррієт, єдине, що я можу сказати, це те, що містер Найтлі буде останнім, хто дозволить собі демонструвати якійсь жінці почуття сильніші, ніж він має насправді.
Здавалося, що Гаррієт готова була обожнювати свою подругу за таку обнадійливу фразу. Від бурхливих виявів захвату і вдячності, котрі в цьому випадку перетворилися б на жахливі тортури, Емму врятував звук батькових кроків. Він прямував через залу. Гаррієт почувалася надто збудженою, щоб із ним зустрічатися. Вона не встигне взяти себе в руки — і містер Вудхаус розхвилюється, тому краще їй піти. Тож за енергійного сприяння своєї подруги вона вийшла через інші двері. Тільки-но вона вийшла, в Емми вирвалося мимоволі: «О Господи! Краще б я ніколи її не зустрічала!»
Решти дня і вечора, що прийшов йому вслід, не вистачило Еммі для роздумів. Вона почувалася зовсім спантеличеною, перебувала в сум'ятті від усього того, що звалилося на неї за останні декілька годин. Кожна мить приносила нову несподіванку, і кожна несподіванка несла з собою приниження. Як у всьому цьому розібратися?! У чому причина того самообману, який вона напустила на себе і серед якого жила?! Які жахливі помилки, яке засліплення розуму і серця! Вона то сиділа непорушно, то походжала — і в кімнаті, і серед чагарників; і в кожному місці, кожному положенні усвідомлювала, що вся її поведінка була хиткою і непослідовною: вона піддавалася принизливому впливу інших людей, ще принизливіше піддавалася впливу власних ілюзій; Емма вирішила, що вона — людина вкрай нещасна і що з цього дня життя її буде являти суцільне нещастя.
Спочатку була спроба зрозуміти власну душу — і зрозуміти добре. Для цієї мети було витрачено всі вільні від догляду за батьком хвилини, кожний момент мимовільного безділля.
Відколи містер Найтлі став таким дорогим для неї, про що свідчило тепер кожне її почуття? Коли почався його вплив, саме оцей вплив? Коли йому вдалося досягти такої міри її симпатії, яку вдалося колись — хоч і ненадовго — досягти Френку Черчіллю? Пригадуючи минуле, вона порівняла цих двох чоловіків — такими, якими їх завжди оцінювала відтоді, як познайомилася з останнім із них. Вона мусила зробити це значно раніше, але — який жаль! їй ніколи раніше не спадало на думку порівнювати! Вона збагнула, що завжди вважала містера Найтлі незрівнянно вищим за інших, завжди його увага і повага були для неї безкінечно дорогими. Вона побачила, що, переконуючи себе в протилежному, фантазуючи, чинячи на зло, перебувала під впливом самообману, зовсім не прислухалася до власного серця — коротше кажучи, ніколи по-справжньому не любила Френка Черчілля взагалі!
Таким був її висновок після першої низки роздумів. Отаке знання про себе отримала вона як відповідь на перше запитання при вивченні власної душі; їй не знадобилося на це багато часу. Вона була засмучена й обурена; вона соромилася всіх своїх виявлених при «дослідженні» почуттів, крім одного — почуття до містера Найтлі. Всі інші власні думки викликали в неї огиду.
- Предыдущая
- 94/110
- Следующая
