Гордість і упередженість - Остин Джейн - Страница 49

• Предыдущая
• 49/86
• Следующая

— Ой, Мері, треба було тобі поїхати з нами, бо там було так цікаво! По дорозі туди Кітті та я позапинали всі завіски і вдавали, що в кареті нікого немає; отак ми і проїхали б усю дорогу, якби Кітті не стало погано. А коли ми добулися до Джорджа, то гадаю, що повелися дуже пристойно, бо почастували інших трьох найсмачнішими на світі холодними наїдками, тож якби ти поїхала, то й тобі б дісталось. А коли ми від'їздили, то було так смішно! Я думала, що ми ніколи не ввіпхаємося до карети. Я ледь не луснула від сміху. А потім ми дуріли всю дорогу додому! Ми розмовляли й реготали так гучно, що нас, мабуть, було чутно за десять миль!

На це Мері відповіла з виглядом надзвичайно серйозним:

— Я далека від того, люба моя сестро, щоб недооцінювати значення таких веселощів. Вони притаманні більшості істот жіночої статі. Але мушу зізнатися, що особисто для мене вони не містять у собі ніякої привабливості. Безкінечно дорожчою для мене є книга.

Але Лідія не почула жодного слова з цієї відповіді. Рідко коли вона прислухалася до кого-небудь довше ніж півхвилини, а на те, що каже Марія, вона взагалі ніколи не звертала ніякої уваги.

Після обіду Лідії страшенно закортіло сходити з рештою дівчат до Меритона, щоб дізнатись, як там почуваються їхні знайомі, та Елізабет твердо заперечила проти такого наміру. Те, що молодші сестри Беннет і півдня не могли всидіти вдома, щоб не податися до Меритона і не пофліртувати з офіцерами, ні для кого не було таємницею. Але була й інша причина її небажання. Елізабет страшенно боялася нової зустрічі з Вікхемом і тому вирішила уникати її якомога довше. Те, що полк невдовзі мав змінити дислокацію, дійсно було для неї невимовним полегшенням. Військові мали полишити Меритон через два тижні, а раз вони поїдуть, то Елізабет сподівалася, що ніякі клопоти, пов'язані з Вікхемом, її більше не обтяжуватимуть.

Невдовзі вона дізналася, що намір поїхати до Брайтона, про який Лідія натякнула їм на постоялому дворі, часто був предметом розмов між її батьками. Елізабет одразу побачила, що батько не мав ані найменшого наміру поступатись, але відповіді його були такими розпливчастими та двозначними, що її мати, незважаючи на численні розчарування, ніколи не втрачала надію, врешті-решт, узяти над ним гору.

Елізабет більше не могла долати своє нестримне бажання ознайомити Джейн із тим, що трапилося під час її візиту. Нарешті, вирішивши не згадувати всіх подробиць, що стосувались її сестри, і підготувавши її до дивовижних новин, наступного ранку вона переповіла їй у загальних рисах ту сцену, що сталася між нею та містером Дарсі.

Неймовірне здивування старшої міс Беннет невдовзі зменшилося під впливом сильної сестринської симпатії, у світлі якої всякий вислів захоплення поведінкою Елізабет виглядав абсолютно природним; а ввесь подив незабаром розчинився в інших емоціях. Вона шкодувала, що містер Дарсі висловив свої почуття в такий непідходящий для них спосіб, але ще більше бідкалася вона з того смутку, якого завдала йому — і в цьому сумніватися не доводилося — відмова її сестри.

— Він майже був упевненим, що його пропозицію буде прийнято, і — помилився, — мовила Джейн. — Йому не треба було демонструвати цієї впевненості; а тепер уяви собі всю глибину його розчарування.

— Та отож, — відповіла Елізабет, — я всім серцем співчуваю йому, та до мене він має ще й інші почуття, котрі, можливо, допоможуть йому позбутися кохання до мене. Ти ж не будеш докоряти мені за те, що я відмовила йому?

— Докоряти тобі?! Та Господь з тобою!

— А ти докоряєш мені, що я добре відзивалася про Вікхема?

— Ні, але ж я не знаю — ти що, помилилася в ньому?

— Незабаром дізнаєшся, коли я розповім тобі про те, що трапилося наступного дня.

І Елізабет повідала їй про лист, переказавши все з нього, де йшлося про Джорджа Вікхема. Для бідолашної Джейн це стало жорстоким ударом. Вона, з її довірливістю і схильністю бачити в людях тільки добре, і подумати не могла, що в одній людині могло міститися стільки гріха, що його вистачило б на весь рід людський! Після такого вражаючого відкриття її не змогло втішити навіть те, що містеру Дарсі вдалося відновити своє добре ім'я. Цілком щиро намагалася вона довести можливість якоїсь помилки, прагнула обілити одного, не зачепивши при цьому другого.

— Нічого в тебе не вийде, — сказала Елізабет, — тобі ні за що не вдасться зробити так, щоб обидва вони виявилися хорошими. Треба обирати, і обирати когось одного. Обидва вони мають стільки доброчесності, що її може вистачити лише на одну людину, і я вважаю, що цією людиною є саме містер Дарсі, хоча останнім часом ця доброчесність часто приписувалася то одному, то другому. А ти можеш чинити так, як тобі заманеться.

Лише через деякий час на обличчі Джейн з'явилася вимучена посмішка.

— Мабуть, ніколи не доводилося мені переживати таке потрясіння, — сказала вона. — Вікхем — і такий поганий! У це майже неможливо повірити. Сердешний містер Дарсі! Люба моя Ліззі, ти тільки уяви собі, як він страждав. Яке розчарування! Та ще й знаючи про твоє погане до нього ставлення! А те, що він змушений був розповісти про свою сестру, — просто жах! Усе це і справді завдало йому великого болю. Гадаю, що і тобі також.

— Е, ні! Мій жаль і моє співчуття зникли, тільки-но я побачила, наскільки сильно ці обидва почуття охопили тебе. Знаю — ти віддаси йому належне у спосіб надзвичайно щедрий, тому моя незацікавленість і байдужість зростають щомиті. Щедрий вилив почуттів із твого боку змушує мене стримувати власні, тож чим довше ти жалітимеш містера Дарсі, тим байдужішим ставатиме моє серце. Воно зробиться легким, як пушинка.

— Бідолаха Вікхем! Його обличчя просто світиться доброчесністю! А манери такі відкриті і шляхетні!

— У вихованні цих двох молодих людей було явно зроблено помилку. Одному дісталася вся доброчесність, а другому — вся її подоба.

— На відміну від тебе, я ніколи не вважала, що містеру Дарсі сильно бракує саме подоби.

– І все ж мені здавалося, що я вчинила надзвичайно проникливо, що ось так, без особливих на те причин, почала ставитися до нього з рішучою антипатією. Коли маєш до когось таку антипатію, то це дає такий поштовх уяві, таку нагоду полихословити! Можна весь час когось гудити і не сказати при цьому нічого цікавого, але не можна весь час насміхатися над людиною, не мовивши час від часу чогось дуже дотепного.

— Ліззі, я впевнена, що коли ти вперше прочитала цього листа, то не могла ставитися до цієї справи так, як зараз.

— Звичайно ж, не могла. Мені було досить ніяково, мені було дуже ніяково, я просто почувалася нещасною. І нікому розповісти про свої почуття, немає поруч зі мною Джейн, яка б втішила мене і сказала, що не така вже я була слабка, марнославна та противна, хоча насправді я була саме такою! О, як мені хотілося, щоб ти була біля мене!

— Дуже шкода, що ти вжила надзвичайно сильні вирази, коли говорила про Вікхема містеру Дарсі, бо тепер ясно, що вони є цілковито незаслуженими.

— Так, звичайно ж, шкода. Але те, що я мала нещастя висловлюватися з таким гнівом, є природним наслідком тієї упередженості, котру я в собі плекала. Є одна обставина, з приводу якої я хотіла б із тобою порадитися. Скажи: чи слід мені — чи, може, не слід — розповідати всім нашим знайомим про справжню вдачу Вікхема?

Старша міс Беннет трохи помовчала, а потім відповіла:

— Я певна, що немає підстав викривати його в такий жахливий спосіб. А що ти сама про це думаєш?

— Що цього не слід робити. Містер Дарсі не дозволяв мені розголошувати його повідомлення. Навпаки — він дав зрозуміти, що кожну подробицю про його сестру я мушу тримати в секреті якомога ретельніше. І взагалі — якщо я розповім людям правду про містера Вікхема, то хто мені повірить? Упередженість багатьох людей стосовно містера Дарсі є такою сильною, що половина з них радше помре, ніж змусить себе ставитися до нього доброзичливо. Мені таке не під силу. Вікхем незабаром поїде, тому незабаром усім тут буде байдуже, що він за людина. Через деякий час після його від'їзду вся правда стане відомою, й лише тоді ми зможемо посміятися над глупством тих, хто не узнав її раніше.

• Предыдущая
• 49/86
• Следующая