Гордість і упередженість - Остин Джейн - Страница 61

• Предыдущая
• 61/86
• Следующая

— Щойно я отримала листа від Джейн, а там — оця страшна новина. Її не можна ні від кого приховати. Моя наймолодша сестра покинула своїх друзів… утекла з мужчиною… тепер вона цілковито залежить від милості… містера Вікхема. Вони разом утекли із Брайтона. Ви знаєте його достатньо добре, щоб не сумніватися в тому, що станеться потім. Приданого Лідія не має, знатних родичів — теж, тому ніщо не зможе спонукати його до одруження… вона — пропаща…

Дарсі закляк від здивування.

— Подумати тільки! А я ж могла цьому запобігти, — додала Елізабет тоном іще більш схвильованим. — Я, котра знала, який він є насправді! Якби ж я розповіла своїй родині хоч трохи з того, що знала! Коли б вони довідалися про його справжнє обличчя, то цього б не сталось. Але зараз уже пізно, надто пізно.

— Яке горе! — вигукнув Дарсі. — Яке нещастя — і який шок! А це відомо достеменно — цілком достеменно?

— Так, звичайно! Вони разом виїхали з Брайтона в суботу вночі; потім стало відомо, що вони дісталися Лондона, та куди подалися далі — ніхто не знає, але точно не до Шотландії.

— А що було зроблено… чи намагалися її знайти?

— Мій батько відбув до Лондона, а Джейн у своєму листі благала мого дядька, щоб той негайно допоміг, тож ми з ним виїдемо десь через півгодини. Але вже нічого не вдієш, я добре знаю, що вже нічого не вдієш. Хіба ж можна якось вплинути на таку людину, як Вікхем! А де їх шукати? Я не маю ні найменшої надії. Все це так жахливо!

Дарсі погодився, мовчки кивнувши головою.

— Чому ж я нічого не зробила, коли дізналася про його справжній характер?! Господи, якби ж я знала, що саме мені слід було робити, на що саме мені слід було наважитись! Але я не знала… а може, просто боялася зайти надто далеко і завдати шкоди. Яка страшна, яка непоправна помилка!

Дарсі нічого не сказав у відповідь. Здавалося, що він майже не прислухався до її слів, із похмурим виглядом мовчки походжаючи кімнатою і насуплено-серйозно про щось замислившись. Невдовзі Елізабет збагнула, про що саме він думав. Її впливу на нього настав кінець. Усьому мав настати кінець перед лицем такого доказу неблагополуччя їхньої родини, перед таким величезним приниженням. Вона не могла ні дивуватися з цього, ні засуджувати його. Та усвідомлення його правоти не принесло спокою в її душу, не полегшило її страждань. Навпаки — це усвідомлення лише зробило більш рельєфними її власні почуття й бажання: ніколи раніше не була вона такою готовою полюбити його, як зараз, коли любов її вже була абсолютно непотрібною. Але власне «я» не змогло, попри його намагання, повністю заволодіти її почуттями. Лідія — і те приниження, і нещастя, які вона накликала на всю свою родину, незабаром спромоглися поглинути всі особисті переживання Елізабет. Вона сиділа, прикривши обличчя хусткою, вже не в змозі сприймати те, що відбувалося довкола. До неприємної реальності її повернув через декілька хвилин голос містера Дарсі, котрий тоном співчутливим, але водночас і стриманим, мовив:

— Боюся, ви вже давно хочете, щоб я пішов, і я не маю інших підстав прохати вас дозволити мені залишитись, окрім щирого, але в цій ситуації надаремного співчуття. Я дійсно дуже хотів би розрадити вас словом чи ділом, але не буду мучити вас своїми марними потугами, щоб вам не здалося, наче я навмисне напрошуюся на вашу вдячність. Боюся, що ця жахлива історія позбавить нас приємності бачити вас сьогодні в Пемберлі.

— Так, звичайно. Будь ласка — вибачтеся за нас перед міс Дарсі. Скажіть їй, що ми мусимо їхати додому в невідкладній справі. Приховуйте від неї неприємну правду якомога довше. Хоча я знаю, що невдовзі про це стане відомо.

Він щиро запевнив її, що мовчатиме, знову висловив співчуття з приводу нещастя, котре її спіткало, висловив надію на розв'язку, щасливішу за ту, на яку наразі можна було сподіватися, передав привіт її родичам і, лише один раз прощально поглянувши на неї, пішов собі геть.

Коли містер Дарсі вийшов з кімнати, Елізабет відчула, що тепер навряд чи вони коли-небудь знову зустрінуться в атмосфері такої теплоти й сердечності, як це було в Дербіширі; кинувши погляд у минуле на їхні стосунки, сповнені мінливостей та суперечностей, вона зітхнула, подумавши про недоречність та несвоєчасність такої субстанції, як почуття: тепер їй хотілося, щоб їхнє знайомство тривало, а колись вона б навпаки — раділа з його закінчення.

Якби вдячність та повага були достатніми підставами для виникнення кохання, то зміна почуттів у Елізабет була б природною і цілком доречною. Але якщо навпаки — коли симпатія, що виникає на такому підґрунті, видається безрозсудною чи неприродною — у порівнянні з тим, що часто зветься коханням з першої розмови або взагалі — з першого погляду, то на захист Елізабет сказати нічого, крім того, що, виявивши небайдужість до Вікхема, вона випробувала останній метод і що його фіаско, можливо, спонукає її до пошуків якогось іншого методу, менш романтичного. Тож припустимо, що так воно й сталося, — і Елізабет із жалем подивилась услід містеру Дарсі. Те, що він пішов, стало першим — але далеко не останнім — із неминучих наслідків тієї ганьби, що нею вкрила себе Лідія, тож Елізабет іще більше розгнівалася від згадки про цю ідіотську історію. Прочитавши другого листа від Джейн, вона втратила всяку надію, що Вікхем одружиться з Лідією. Тільки така добросерда людина, як Джейн, могла тішити себе подібною думкою. Тепер Елізабет майже не дивувалася з того, що трапилося. Доки в голові її трималося враження, залишене першим листом, вона дійсно була вкрай здивована — надзвичайно здивована тією обставиною, що Вікхем хоче одружитися з дівчиною, знаючи, що та не має за душею ані гроша; а ще вона просто збагнути не могла — як це Лідії вдалося зробити так, що він її покохав? Однак тепер усе стало зрозумілим і ясним як день. Мабуть, для такої інтрижки вона була достатньо привабливою; і хоча Елізабет не думала, що Лідія навмисне погодилася на втечу, не маючи наміру виходити заміж, їй неважко було припустити, що сестра її не мала ні достатньо доброчесності, ні достатньо розуму, щоб утриматися від такого кроку і не стати легкою жертвою пройдисвіта.

Доки полк стояв у Гертфордширі, Елізабет і подумати не могла, що Лідія має до Вікхема якісь почуття; та вона не сумнівалася, що її сестра при мінімальному заохоченні готова була покохати кого завгодно. Її фаворитом був то один офіцер, то інший — залежно від кількості уваги, яку той їй приділяв. Її уподобання безперервно змінювались, але їх об'єктом завжди була конкретна людина. Ось до чого призводить брак виховання та надмірне потурання, коли йдеться про таку дівчину, як Лідія! Як гостро відчувала тепер усе це Елізабет!

Їй до нестями захотілося додому, щоб чути, бачити — бути на місці подій, аби розділяти всі негаразди приниженої сім'ї, основний тягар яких мала нести Джейн, коли батько — у від'їзді, а мати захворіла, не може допомогти і потребує постійного піклування. І хоча Елізабет майже не сумнівалася, що Лідії вже не можна було чимось зарадити, втручання її дядька в цю справу видавалось їй украй важливим, тож доки він не увійшов до кімнати, вона мов на голках сиділа, з нетерпінням чекаючи на нього. Містер та місіс Гардінер стривожено поспішали до неї, бо з розповіді слуги їм здалося, що їхній племінниці раптово стало погано, але та швидко заспокоїла їх із цього приводу, а потім емоційно повідала їм причину свого виклику, зачитавши вголос два листи; коли ж вона читала постскриптум, то голос її тремтів од гніву. Містер та місіс Гардінер були вражені надзвичайно прикро, хоча Лідія ніколи не була їхньою улюбленицею. На їхню думку, це нещастя стосувалося не тільки Лідії, воно стосувалося всіх її родичів, і після перших здивованих та розпачливих вигуків містер Гардінер відразу ж пообіцяв допомогти, чим зможе. Елізабет подякувала йому зі сльозами на очах, хоча іншого від нього й не чекала; і — об'єднані одним бажанням — вони швидко вирішили все, що стосувалося майбутньої поїздки, бо вирушати треба було якомога швидше.

• Предыдущая
• 61/86
• Следующая