Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Радзикевич Юліан - Страница 11

• Предыдущая
• 11/56
• Следующая

— ...І, ваші милості, коли справді Січ загомонить, то тільки завдяки починанням панів коронних гетьманів. Коли теперішню старшину скине й вибере на її місце неспокійних та ворохобних людей, як от наприклад Забуського — Нечай додав, ніби пробуючи броду — тоді війна буде неминуча. Тому ми уклінно просимо вашу милість вставитись за нами, щоб усунути теперішнього комісаря, пана Шемберґа, пошанувати нам нашу ординацію, пошанувати нам наші привілеї, вивести військо з України, заплату, з якою вже від літ Річпосполита нам залягає, виплатити і найліпше позволити нам на море. Остання наша надія в заступництві вашої милости. Коли ваша милість нам не поможе, ніхто нам не поможе і нам прийдеться або згинути, або шукати рятунку в наших шаблях.

Кисіль слухав Нечая дуже уважно, сидячи й приглядаючись до козака. Коли Нечай скінчив, Кисіль підніс голову і спер її на руку.

— А чи ти знаєш, пане Нечаю, що дозволити вам на море, значить: зачати війну з турками й татарами?

— Стягнути всі сили коронні на кінець Диких Піль, значить те саме, ваша милосте.

Кисіль ударив по колінах долонями.

— Вашмосць маєш відповідь на все. — Звертаючись до Березовського, промовив: — Я васці казав, що то є провокація Орди. Те саме думають і на Січі. Але — глянув остро на Нечая — вашмосць згадував, що козаки можуть вибрати на місце Хмельницького якогось Забуського. Чому?

— Бо той готов їх у короткому часі на море вивести. Він приобіцяв би все, щоб тільки булаву в руки дістати.

— Ага! Ага! — кивав головою Кисіль у переконанні, що він тягне за язик козака.

Довго ще пан воєвода не хотів пустити Нечая від себе. При ньому написав листа до гетьмана Потоцького і до канцлера Оссолінського і вказав у них на всі кривди, на які скаржаться і низове і реєстрове козацтво. В листі до канцлера гнучкий пан воєвода, якого здавна втаємничено в королівські пляни творення християнської ліґи, не забув і про те згадати. Просив і дораджував не здержувати козаків від морського походу, намовляв дати їм засоби на будову фльотилі та благав канцлера запобігти зривові, що його провокував пан краківський.

Була темна ніч. Як Нечай вийшов із дому воєводи, Дрозд із кіньми чекав на подвір’ї. Стояв серед людей, на яких Нечай добачив барви воєводи. Інші були у військовому одязі, один навіть у довгому міщанському халаті.

Коли Нечай підійшов, Дрозд, що був напів джурою, напів приятелем полковника, заговорив, показуючи пальцем на тих, що були одягнені по-військовому.

— Кажуть ці люди, що тут недалечко є одна господа, де крім медів, славних на увесь Київ, можна побачити німецьких, чи італійських штукарів, що ковтають ножі, ходять на розжарених бляхах та різними іншими штуками забавляють гостей. Може б так і нам туди?!

Нечай завагався. Надивився він на таких штукарів багато разів і тут у Києві, і потім там, на заході в Парижі, в Кольонії, Реґенсбурзі, Празі, але сьогодні він був утомлений і потребував відпочинку.

Подумавши хвилину, запитав:

— Далеко це?

Підійшов один військовик і, прикладаючи руку до шолома, сказав:

— Ні, недалеко. Як ваша милість схоче, ми проведемо.

Нечай глянув на нього, але цей вояк був здалека від світла і він не міг його побачити.

— Добре — рішив. Їдьмо!

Переїхали попри манастир, минули ряд домів і виїхали на болотяне оболоння, за яким зачиналося місто, їхали помалу. Проводжали Нечая чотири військовики, що виявили велику охоту побачити штукарів та їхні штуки.

По темному небі гонили ще темніші хмари. Вітер гудів у вухах, заглушував слова.

Нараз Нечай почув крик:

— Бий!

Два їздці наскочили на нього з двох боків. Тільки великий досвід і вироблений інстинкт самооборони, що рятували козацького ватажка не раз від смертельної небезпеки, врятували його й тепер. Як дикий кіт нахилився він до того, що був по його правій руці із цілим розмахом затопив затиснений п’ястук у його підборіддя і вирвав йому шаблю з немічної, безвладної руки. Другий напасник не міг так скоро зрозуміти, чому Нечай похилився в противний бік. Коли ж побачив, що він знову випростувався в сідлі, було вже запізно. З великою кривавою раною через ліву орбіту, долішню щелепу і ключиці повалився на землю. Нечай ударив коня острогами і, наче лискавка, кинувся на поміч Дроздові.

Цей боронився ще. Одним ударом шаблі Нечай повалив одного опришка з коня; останній із чотирьох, скоро побачив, що напад не вдався, завернув коня до втечі. Дрозд хотів його затримати, але він таки вирвався. при чому згубив у втечі шолом.

Нечаєві мигнула нараз думка:

— Як він утече, внесе на нас скаргу, що ми уладили напад і забили його товаришів.

Кликнув до Дрозда:

— Займися цими трьома, що впали. Я поїду за отим — і вихром пустив коня за втікачем.

Дігнав його швидко. Шаблю, якою він хотів боронитися, вибив йому з рук, ніби іграшку дитині, і вона полетіла в грузьке болото. Його самого вхопив лівою рукою за горло. Напасник не ставив уже опору, немов геживий із страху.

Нечай стримав коні.

— Хто тебе наслав? — і жарту не було в його голосі.

— Ніхто.

Шабля Нечая гострим кінцем знайшла грудь напасника і, перебивши шкіру, застрягла в грудній кості.

— Хто тебе наслав? — і смерть була в голосі.

— Забуський.

Нечай відтягнув шаблю.

— Даровую тобі життя, хоч ти не заслужив. Але, краще не їдь до Забуського й не показуйся йому на очі, бо вб’є тебе. Зробив ти два великі гріхи: мене не вбив і його зрадив. Тепер щезай мені з очей, щоб я тебе більше не бачив.

Над’їхав Дрозд.

— Ти не ранений, Дрозде?

— Ні. А ти, полковнику?

— І я ні. Їдьмо.

— Куди?

— До господи. На мед і штукарів.

— А може вже краще на квартиру, полковнику?

— Ні. Пощо завертати з дороги?

Господу знайшли самі. Мед був добрий, штукарями були жидки, перебрані за німців. На велике розчарування Дрозда. Зате Нечай був вдоволений з усього.

З Кисілем полагодив справу так, як цього хотів Хмельницький, завтра вже буде могти вертатись назад на Січ.

У додатку знав тепер певно, хто насилав на нього душогубів із-за вугла, хто носив гадюку за пазухою. Забуський!

Нечай усміхнувся, коли пригадав розмову з Кисілем. Він згадав про Забуського, не розбираючи, але помітив, що риба вхопила за вудку. Видко, що він у Кисіля — завушник і донощик.

— Добре знати! — кинув уголос.

— Що добре знати — спитав Дрозд, який не чув сповіді напасника.

— Як по гарячім залізі ходити. Їдьмо!..

Коли повернулись на квартиру, застали гайдука пана Кисіля з листом.

Кисіль писав:

— Що маю сказати його милості панові воєводі? — спитав гайдук, коли побачив, що Нечай уже прочитав листа.

— Добре — відповів коротко Нечай.

Коли Нечай виїхав із Києва, помітив, що весна вже прийшла. На безсніжній, мокрій землі стали підсихати розмоклі дороги, степ покривався зеленими травами, окидалися листям дерева.

Їхати було непогано. Нечай принаглював у їзді щораз більше і тими самими бездоріжжями, хуторами та байраками спішив невтомно на південь. Щоб обминути коронні реґіменти, які розташувались біля Богуслава, Канева, Черкас та Корсуня, перекинувся на лівий бік Дніпра і їхав, добуваючи з коней останніх сил.

Коли доїхав до Золотоноші, містечка, що притулилось малими дімками на підніжжі великого замку князя Яреми Вишневицького, постановив змінити: здорожені коні.

• Предыдущая
• 11/56
• Следующая