Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Радзикевич Юліан - Страница 30

• Предыдущая
• 30/56
• Следующая

Полонне впало і скупалося у власній крові. Кривоніс... Кривоніс меч гніву ніс, мечем косив, в огні бродив щораз дальше через Погребище, Махнівку, Чуднів, Чорторию, Бердичів, Райгород, Заслав, Межиріччя, Острог і багато, багато інших міст і містечок. Настав день суду для поляків, для шляхти, для всіх, хто проливав кров невинного народу. Народ, розпалений гнівом, жадний пімсти, гуртувався біля Кривоноса. І нові слухи:

Із-за болотнистої Прип’яті, через грузьку пинську землю, на підмоклих доріжках, крізь глухі ліси вдерся в Україну князь Ярема, пан на Вишнівці і на Лубнях, “воєвода руський”, запроданець, відступник від віри й народу, запеклий ворог козацтва.

Махнівку, Погребище, Немирів і всі села й міста, що поклалися на його шляху, скривавив жорстокими карами, судами, помстою на ринках міст і на майданах сіл, лісом палів із застромленими на них людськими тілами.

Тисячі відрубаних рук, ніг, незліченні очей позбавлені сліпці залишалися на його шляху. Так проходив країною демон війни, безжалісний, нелюдяний, божевільний.

В Загір’ї тим часом життя плило, як і досі. Було тихо. Не було ні війська, ні повстанців, ні насильства. Ті, що хотіли йти в повстання, пішли і часто перед відходом приходили до Олешича за порадою та з проханням заопікуватись їхніми ріднями. Більшість сиділа на місці, неспокійна, насторожена. Люди збиралися на наради й приносили вістки зі світу в дім Олешичів. В Олешичів також зайшли зміни. Зник давній, спокійний, радісний настрій, що панував там у днях, як далеко Христя могла сягнути пам’яттю. Олешич ходив зажурений, часто подразнений. Нерідко ставав перед своїм малим арсеналом, збирав найближчих сусідів та парубків із дальших околиць, розділював між них мушкети й самопали, оглядав коні, затрачуючи всю охоту до господарських справ, за якими колись залюбки побивався. З обличчя пані Олешичевої сплила давня усмішка щасливої матері. Її волосся посивіло, але вона стала ще рухливішою, перебираючи на себе, в додатку до всіх давніх хатніх зайнять, іще й догляд над жнивами.

Христя знала, що її батько в сумнівах і ваганнях, що йому робити, що він стоїть перед якимось важливим рішенням. Знала також добре свою матір. Це був Адам, її єдиний син, що спричиняв матері стільки болю й турботи. Завжди рухлива й чинна вдача матері шукала тепер нових зайнять, щоб заглушити журбу й тривогу.

Одного липневого пополудня, як небо поринало в синіх глибинах, заїхав великий віз, наладований сіном. При возі були три озброєні вершники.

Всі троє вийшли на ґанок.

— Адаме! — скрикнула нараз пані Олешичева, збігаючи по сходах і припадаючи до воза.

— Мамо! Ой, мамо! — прошепотів молодий Олешич з усмішкою на устах і слізьми від блискучих від гарячки очах.

Адама знесли обережно з воза й понесли додому.

Олешич наче відзискав сили, давню бадьорість.

— Прокопе! — Звернувся до молодого наймита — запрягай мерщій коні та їдь по пана Климовського. Привези його тут! Скажи, що мій син ранений.

Хоч і знав, що його приказ виконають як слід, пішов до стайні доглянути. Коли Прокіп від'їхав, пішов він до хати. Сів на стільці біля ліжка й поглянув на сина.

Адам простяг руку й поклав на батькову.

— Коліно? — спитав батько.

— Коліно.

— Де?

— Під Баром.

— Під Баром? — спитав здивовано Олешич. Та ж ти був...? Та ж ти був з гетьманами?

— Був і попав у полон під Корсунем. Нечай видобув мене з татарського ясиру.

— Але ти... Але ти не був ранений тоді?

— Тоді не був. Потім пішов із Нечаєм. Під Бар. Ми його взяли. Боже, що за вождь!

— Хто? Хмельницький?

— Хмельницький — так. Але я говорю про Нечая. В одному дні взяв Бар, ніби старий курник.

— Що ти там робив? Як це сталось?

— Ми йшли проти королівської Гвардії. Всі спішені, бо робили приступ на мури. Вогонь був страшний. Мушкети, гармати, гаківниці. Там і я дістав.

— Коли це було?

— В п’ятницю. Знайшли мене, поклали на віз, Нечай дав людей для охорони й післав додому. Казав, що скоро буде тут і сам.

Олешич довго сидів, держачи тонку й безсилу руку сина в своїх руках. Не мав сили говорити. Щось ворушилося в ньому, щось валилося, виростало щось нове. Вкінці заговорив:

— Як то? Адже ти був у коронному війську. На те витягли тебе з полону, щоб послати в бій?

— Ні, тату. Як я вийшов із ясиру, я сам не знав, що робити. Я думав про те, що ви мені порадили б. Але вас не було. Та я зрозумів, що правда там, по козацькім боці, що ми належимо до того народу, з якого вийшли. От і все.

В душі пана Олешича щось присло, розбилося. Стиснув руку сина.

— А ми належимо до того народу, з якого вийшли. Ти правий, сину. Бог буде з тобою. Болить дуже?

Син блідо всміхнувся.

— Болить, батьку.

— Я післав по Климовського. Коли хтось може порадити, то він. Бог ласкавий, сину.

Ввійшла пані Олешичева.

— Ти, тату, краще не муч його. Він, бідний, утомлений, потребує спочинку, по пана Климовського післав?

— Післав. Він зараз десь прибуде.

— То йди тепер і поговори з людьми, що привезли Адама. А він нехай відпочиває.

Тим часом до просторих сіней зійшлося багато людей. Були ті, що повернулися з-під Бару, були сусіди, були свояки тих із-під Бару і всі, хто тільки вже вчув новину. В середині гурту стояв Савич, один із тих, що повернулися з-під Бару, і розказував.

Коли побачив Олешича, почав наново:

— Ми були в загоні Габача. Ще в середу ми зустрілися з полковником Нечаєм, що з цілим полком ішов туди. Що за військо! Люди, коби ви бачили! Він нас усіх прилучив до себе. В четвер ми станули під Ба ром. Думали, будемо облягати місто, бо знаєте, що там за мури, який замок і скільки в ньому війська. Але ще вночі прийшов приказ від Нечая, що до світанку сплави мають бути готові. Прийшлось розбирати хати, клуні, плоти, бо де ж стільки дощок набрати? А вістові з полку йшли і йшли.

Інші ладили гуляй-городини, то на колесах, що мали йти по землі, то таки на великих сплавах. Люди!... і те все за одну ніч! Ви розумієте?. . Ціле військо замінилося в столярів, стельмахів, теслів, майстрів. Кажу вам: ціле село пішло на це. Всі хати! Люди стали плакати, так іще на них нагримали. Ще сонце не зійшло, як усе вже було готове на воді. Тоді й почалося! Боже, що то за гук був, що за крик! Скільки вбитих, потоплених, поранених. Але ніхто не нарікав. Кожний знав, за що б’ються. Лізли люди на мури, як та комашня. Раз долізли, ляхи скинули у воду, гуляй-городини потопили, сплави понищили. Другий раз вдерлися і вже не пустили.

— Ото! — не втерпів хтось захоплений із гурту.

— Бар так узяти! Такі мури!

— Я завжди казав, чуєте, що нема, як козацьке військо.

Савич почав ізнову:

— То правда. Нема такого війська, як козацьке. Але, либонь немає й другого такого полковника, як Нечай. Кажуть: він сам характерник, бо люди бачили його при головній брамі, як дерлися на стіни, і в тому самому часі він був із нами на найвищій гуляй - городині. В самій сорочці, шабля при боці, без шапки. Де ступив, валилися ляхи, як ті снопи.

— А що з замком? — запитав Олешич.

— Замок упав зараз уполудне. Якось так дивно це склалося, пане. Коли ми здобули місто й вибили залогу, Нечай зібрав людей і пішов на замок. Так само в сорочці, без шапки, з голою шаблею в руці. За ним пішли й ми. Перед брамою замку ми зупинилися. Кожний сподівався, що ляхи почнуть стріляти. І ось Нечай став, підніс шаблю вгору, зробив якийсь знак і... нагло, вірте або й не вірте, брама відчинилась і з самому замку настала страшна стрілянина. Кажуть, що він там мав уже своїх людей, які тільки чекали на знак. Інші говорили, що він їх так заворожив... Але з замком пішло легше, як із містом.

— Де тепер Нечай?

— Коли ми від’їздили, був іще в Барі. Казав вам, пане, сказати, що буде тут скоро.

Як Климовський приїхав, люди розійшлися. Олешич пішов разом із ним до кімнати хворого, пильно й тривожно приглядаючись до всіх його заходів. Той найперше доторкнувся хребтом руки до лиця Адама, глянув на його розіскрені очі, прислухувався до його віддиху. Потім відкинув накривало і глянув на ногу. Хто його не знав добре, нічого по його виду не збагнув би. Але старий Олешич знав його і його серце стиснулося зо страху. Рана виглядала погано. Ціла червоно-синя, нога спухла. В околиці коліна була велика рана. Хоч обмита вже й перев’язана, виділювала тонким струмочком червоно-брудну рідину. Климовський порався коло рани, говорив стиха сам до себе якісь слова латинською мовою. Олешич підхопив тільки слова “inflammatio humoris”, хоч не розумів, що вони значать. Повище коліна опух ішов далі. На вид цього Климовський іще дужче зморщив чоло і ще раз доторкався хребтом руки обох ніг. Потім добув із кошика свої масті, завинув ноги і звернувся до старого Олешича зо словами:

• Предыдущая
• 30/56
• Следующая