Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Радзикевич Юліан - Страница 36

• Предыдущая
• 36/56
• Следующая

Був вечір. У столовій кімнаті зібралося багато старшин. Були з ними Климовський і Нечай. Ніхто не був охочий говорити, бо й слів потіхи не можна було знайти. Їли холодне м'ясиво з хлібом, попивали медом і мовчали. Накінець Нечай підійшов до пані Олешичевої, сів біля неї на ослоні і, з трудом добираючи слова, почав говорити:

— Божа воля, — пані-матко. Може Бог дасть, що поверну вам пана Олешича живого, бо, що він живе, я того певний. Може знайду також убивника вашого Адама й дам йому годящу за це плату. Не час сьогодні говорити, про що хотів би я, бо війна тількищо почалася. Ще далеко нам до кінця. Ви знаєте, пані-матко, що мені треба завтра вранці вирушити в похід, тож наші дороги мусять тепер розійтися. Ви тут оставатися не можете, бо де Забуський, того ніхто не знає.

— Я тут остануся — відізвалася пані Олешичева.

— Останетеся ви, останеться Христя. А що, як той зрадник криється десь близько в лісах, чи дебрах і, знаючи, що я мушу вас покинути, кинеться на вас так, як шуліка на легку здобич? Ви, пані-матко, того зрадника не знаєте так, як я його знаю. Може він і вернувся до князя Яреми і схоче з новими людьми наїхати на Загір'я. Тоді що ви зробите? Вам треба рушати також, таки завтра вранці, в Київ.

— У Київ?

— У мене є тітка в Києві. Вона вам дасть захист і опіку. Дам вам своїх людей, щоб вас туди завезли і може...

Нечай поглянув у бік Климовського.

— ...Може пан Климовський відпровадить вас також. Добром, що залишиться, не турбуйтеся. Багато речей із собою не беріть. Із вами підуть також мої вози зо здобутим добром і вози ще деяких старшин. Усе моє добро — ваше. Воно вистачить на достатнє життя для цілої родини на довгий, довгий час. Його я вам даю під опіку й користування.

— Як ми можемо від тебе брати, Даниле?

— А чи ж я тут не приїздив, як до родини? А чи ж не вважав я вас, як свою родину? Маю я кого на світі, кого любив би так, як вашу Христю люблю? Я казав їй те і мені здається, що і я їй не байдужий. Казав я вам, пані-матко, що війна буде важка, забарлива й довга. Поляки збирають сили, посполите рушення от-от збереться, пани теж свої корпуси зводять разом. Тому я тепер не прошу про вашу згоду на вінчання з Христею. Нехай почуває себе вільною, свобідною.

— Але...

— Я не маю нікого на світі, крім братів і тітки, про яку згадував. Моїх братів ви знаєте. Знаєте, що вони допомоги від мене не потребують. Тітка має від мене стільки, що не потребує клопотатися про насушний хліб. Тому то завтра вдосвіта, як на світ благословлятиметься, треба вам бути готовими. Кого з людей хочете взяти, беріть. Я вам час-до-часу пішлю посланця та може й батька.

— Бог тобі за це відплатить, Даниле.

— А ти, Христе, — Нечай підняв голову й поглянув на Христю, що мовчки стояла кого мами — а ти, Христе, згідна з тим, що я кажу?

— Так, Даниле.

Нечай підвівся з лавки та підійшов до Климовського.

— Пане Климовський — почав — я знаю, що не маю права тобою розпоряджатися, тому не будь гнівний на мене за мої слова. Дорога до Києва далека, ввесь край у вогні і, коли нема пана Олешича тут, то васць один може найкраще заступити й перебрати опіку над жіноцтвом.

— Поїду — відповів коротко Климовський.

— Але це ще не все, пане Климовський — усміхнувся Нечай. — Ти чи не один між нами, що маєш заграничні школи. Всі ми тебе шануємо за розум, досвід і серце. Зваж, вашмосць, що війна тільки розгоряється і твого знання нам тут буде потрібно. Це й причина, щоб ти, завізши паню Олешичеву і Христю в Київ, повернувся чим швидше назад до нас. У Києві вже спокійно. Моя тітка має просторий дім, пані Олешичева візьме напевно когось із своїх людей і вашмосць там не будеш потрібний.

— Пан Климовський поїде назад і знайде тебе, Даниле — відповіла за Климовського Христя.

Климовський розвів руками.

— Глядіть, вона вже рішила за мене.

Хоч яка поважна була хвилина і ніхто не важився жартувати, Байбуза, що тепер уславився під ім’ям Степка, здобув Немирів і багато міст та містечок, не втерпів.

— Побачиш, Даниле, вона й тобою так правити буде колись.

— Дай, Боже, щоб так було! — всміхнувся Нечай.

Вранці-рано, на світанні вже всі були на ногах. Коли сонце сходило, сотні сідали на коні, щоб злучитися з головними силами козацького гетьмана. Ряд возів із жіноцтвом та добром, під охороною збройного відділу, рушив разом із ними, щоб потім, минувши небезпечні ліси, завернути на Київ. Христя сиділа на возі й дивилася, як ізникало Загір'я, доки не сховалось за зеленою стіною лісу. Пані Олешичева ковтала сльози, не відзиваючись, тільки коні йшли радо, бо були випочаті і свіжі.

Прийшов час завертати на Київ. Коли Нечай причвалав до них на буланому коні та, держачи шапку в руці, прощав їх, Христя несвідомо вклала все своє серце і всю свою любов у слова:

— Вертайся нам скоро здоровий, Даниле!

Сотні йшли довжезним рядом, одна за одною. Десь серед них замішався й Данило, її Данило. До її серця вдерлися неспокій і страх, новий, досі незнаний. Страх за її Нечая, за Данила.

За Бердичевом широка дорога на Любар укрилася курявою. Йшли вози, навантажені вщерть усяким добром, панські коляси при добрих конях, немазані мажі, що їх воли тягли, тяжко ковані вози і звичайні селянські підводи. Довгий, довженний ряд возів. Перед ними й по боках їхали малі відділи кінноти на здорожених і зморених конях. Замикав цей похід великий відділ кінноти, що носила барву пана київського воєводи Януша Тишкевича. Були там дві волоські корогви, була драгунія в червоних колетах, був невеликий відділ гусарії, гордість пана воєводи, були й козацькі сотні.

Це воєвода Тишкевич, вигнаний із своїх маєтків і свого уряду, пробував так, як усі інші пани, передістатися на захід.

Але дорога ставала щораз тяжча. Повстання горіло довкола, ніби пожар. Жадна дорога не була вже вільна. Села й хутори перетворилися в повстанські гнізда. Містечка одне за одним або самі переходили в козацькі руки, або падали здобуті й розгромлені грізною хвилею народнього руху.

Багато шляхти прилучилося по дорозі до обозу Тишкевича: слуги з його власних посілостей та фільварків, інші пани зо службою, челяддю та добром, жиди зо своїми родинами й достатками, ксьондзи, монахи з усіх довколишніх манастирів, усі ті, які ждали до останньої хвилини, сподіваючись чуда, і які знали, що нема що чекати на пощаду з козацьких рук.

Сам воєвода, високий, повний, із довгим, товстим, сивіючим вусом, їхав напереді цього довженного вужа й думав гірку думу. Навіщо він покинув свій нарід, свою церкву, навіть відпекався своїх предків, своєї віри, коли тепер через те мусить кидати все, що набули його предки і що сам він придбав? Гіркий досвід! Руїна цілого життя. Тепер серед тих широких піль, залитих сонцем, покритих ізжатим або й перестоялим збіжжям, на цій широкій дорозі, окутаній пилюгою, прийшли йому на пам'ять слова його батька, коли той лежав на смертній постелі:

— Іване, не дайся перетягнути на ляцький бік. Іване, не виречися своєї віри! Присягни перед моєю смертю.

І він присягнув умираючому батькові. А два роки після його смерти він уже був католик, він уже вводив єзуїтів у свої дідичні землі, проганяв попів, ченців, що за гроші його батьків будували Божі храми, замикав церкви, або віддавав їх в оренду жидам. Він був уже не Іван, а Януш.

Воєвода хотів отрястися з тих настирливих, поганих думок, але думок не відігнав. Вони йшли за ним роєм разом із роєм усяких комах, що до болю дошкуляли людям і кров’ю покривали кінські голови, шиї й боки.

Або ж це тільки він? А Верещинські, а Заславські, а Корецькі, а сотки інших? А Ярема Вишневецький?

Але совість не давала спокою. Були в інших різні причини. У Верещинських тільки єзуїтський підступ, про який розказував йому батько. В інших маґнатів — інші причини, А Вишневецький? Вишневецький — сама безмежна гордість ніколи ненагодована, завжди голодна честолюбність. Він за достоїнства, за почесті, за владу віддав би себе не то єзуїтам, а самому сатані в руки. Це Вишневецький.

• Предыдущая
• 36/56
• Следующая