Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Радзикевич Юліан - Страница 39

• Предыдущая
• 39/56
• Следующая

— Яхно! Що сталося?

Яхно, блідий, скривавлений, виснажений, затримався перед князем і з утоми слова не міг добути.

— Ваша княжа світлосте, ваша княжа...

— Ей — перервав Ярема — дайте йому чогось напитися.

Знайшлася пляшка з горілкою. Яхно припав до неї.

Потім, насилу відриваючись від горілки, заговорив:

— Немирів упав!

— Ми вже те знаємо. Де пан Ястршембський?

— Згинув.

— Драгунія?

— Всі впали.

— З вами були пани Кульчицький і Мелешко?

— Певно впали також. Ніхто не залишився живий.

— А ти як урятувався?

— Я дістав чимось по голові і втратив пам’ять. Як пробудився, ще було темно. На мені лежало кількох убитих. От, я поволі висунувся й тихенько, поміж трупами, пересунувся через частокіл і потім лозами подався до лісу.

Але князь уже не слухав.

— Пан Корф до мене! — Вступаючи вже в двері, додав:

— І Забуського закликати!

Корф з’явився зараз і застав князя в грізному настрої.

Немирів, це була княжа власність, його власне місто. Немирів просив перед кількома днями на колінах його ласки, його пощади. А тепер його полк розбили там до останнього чоловіка. Міщани, його власні міщани допомогли, певно, козакам. Інакше такої кріпости були б так легко і так скоро не взяли. Мало було ще кари? Адже немирівці відповіли за недавній бунт гірше, як інші. Три дні тривали екзекуції. І ще не досить? Мало ще мук?..

Князь ходив по кімнаті, не зважаючи на Корфа. Жаден добрий янгол не підійшов до нього й не сказав йому, що саме через ці муки, саме з причини цих довгих днів катівні, Немирів знову перейшов у козацькі руки.

Двері відчинилися і службовий офіцер увів Забуського.

— Корф! Візьмеш дві козацькі корогви під Забуським, дві волоські корогви пана воєводи Тишкевича і полк райтарії і рушиш негайно на Немирів. Не щади нікого: ні чоловіків, ні жінок, ні дітей! Ясно?

— Розумію, ваша княжа світлосте!

— Йди і займися виправою. Вирушай якнайскоріше. Ти, Забуський, іще лишися.

Забуський стояв біля дверей, понурий. Князь став коло вікна і, дивлячися на дорогу, почав:

— Писав до мене пан канцлер Оссолінський і рекомендував мені тебе, пане Забуський. Після того, що ти сьогодні мені сказав, другому голова злетіла б із пліч. Розумієш?

— Другому могла б, але моя держиться досить твердо на своєму місці, ваша княжа світлосте. Люди, які призначені до вищих цілей, так легко не гинуть, а я призначений до чогось більшого. Нехай ваша княжа милість зважить, що Річпосполита потрібна мені, але й я потрібен Речіпосполитій. Хто, крім мене, з Січі тут із вами? Нікого нема, крім мене. Коли прийде мій час, то я щось значитиму. Говорить неправду той, хто боїться, або той, хто хоче когось увести в блуд. Я ні не боюся, ні не хочу вашу княжу милість у блуд увести. Ваша княжа милість знає мої рації, чому я тут, не там, знає також, чого я хочу та з чим я сюди прийшов.

Вишневецький дивився на нього довго, не відповідаючи. Наприкінці спитав:

— Ти хочеш бути гетьманом?

Забуський, завжди ще хмарний, здвигнув раменами.

— Я хочу бути гетьманом і Річпосполита хоче мати мене гетьманом на Січі. Коли б я там був сьогодні, а не Хмельницький, не було б того всього, що тепер є. Ваша княжа милість знає сам, що добре тепер не є. І стає щораз гірше. Хмельницький запалив вогонь. Тепер той вогонь шириться і ніхто не в силі його погасити: ні Хмельницький, ні навіть ваша княжа милість. Горить і буде горіти, доки не вигорить.

— Чи ти тому перейшов до нас, що тебе гетьманом не вибрали?

— І так, і ні — відповів після надуми Забуський. — Правда, я не думаю, щоб я був гірший від Хмельницького. Але я не хотів війни з Польщею. Ваша княжа милість знає, що мене завжди тягло в другий бік: на Крим, на Кавказ, до Озова. Мене закричали, не дали говорити. Тоді я хотів дістати хоч брацлавський полк. Я мав свої причини на це. Але мене забіг хто інший. Хто? Той самий, що перешкодив злуці княжих військ із коронними гетьманами перед корсунською справою, той, що був головною причиною корсунського нещастя, той, що зайняв Бар, Немирів та вирубав у пень два полки вашої княжої милости. Той самий!

— Нечай?

— Той самий, ваша княжа милосте. Тому я тут. Коли фортуна дозволить вашій княжій милості дістати того харциза в свої руки, я прошу, як особливу ласку, віддати його мені.

Князь знову поглянув пильно на степового отамана.

— Що за тим усім криється Забуський? Не мусиш казати. Хочеш — кажи, не хочеш — ні.

— Я вашій княжій милості все можу сказати.

— Дівчина?

— Гм! — задумався Ярема і став перебирати пальцями по столі. — Ти шляхтич, Забуський?

— Козак старожитній із діда-прадіда. Пан коронний канцлер обіцяв мені нобілітацію.

— Гм... Я Олешича знав колись. — Князь не сказав, що це було тоді, коли він не вирікся ще своєї віри і свого народу. — То стара шляхта, хоча збідніла. А що він?

— Пан Олешич є тут зо мною.

— Олешич тут? Чому не кажеш? Де він?

— У мене на квартирі. Він спільник Нечая.

— Олешич??

Легкий шелест донісся від задніх дверей кімнати. І князь і козак повернули голови туди й побачили патера Цєцішовського.

Він підійшов і, наче з болем, заламав руки.

— Дивні, о дивні Твої діла, Боже! Пан на Загір’ї проти корони, проти Божого й людського маєстату тоді, коли козак, син степу, зрозумів негідність такого вчинку. Шляхтич, що проти свого природного пана повстає! Ганьба для цілого шляхетського стану! Але я до вашої княжої милости з новинами. Як ваша княжа милість уже знає, немирівці разом із козаками вибили драгунію, а місто укріпили і ще вали довкола сиплють.

— Пан Корф піде там.

— І пан Забуський. Знаю. Тільки мені здається, що чим швидше, тим краще. Заки укріплення ще не готові.

— Так, так, ваша велебносте. Забуський, як повернешся, зайди до мене. Тепер бери мої козацькі корогви і їдь.

Забуський вийшов. Патер Цєцішовський упевнився, чи двері щільно заперті.

— Я дивуюся, чому Забуський пірвав Олешича.

Князь поглянув на нього, як учень глядить на свого вчителя.

— Він був у Загір’ї і захопив не дівчину, а її батька. Каже, що він спільник Нечая.

— Ні, не те. То не була причина. Залицяється до дочки, а батька пориває з собою, як бранця, чи може, як закладника.

— То чому каже, що він спільник Нечая?

— А чи ваша княжа милість погоджується з тим, щоб якийсь там козак з якоїсь приватної причини брав шляхтича й держав його силоміць під вартою в княжім таборі? Взяв, як закладника, мовляв: згодишся, дівчино, стати моєю жінкою, віддам тобі батька, а не згодишся, то віддам його князеві. Так воно виглядає. Я думаю, що ваша княжа милість повинен в це вглянути.

— Я? Чому?

— Бо все, що діється в княжому таборі, є під юрисдикцією вашої княжої світлости. За все, що діється тут, ваша княжа світлість несе відповідальність. Конвокаційний сойм — незабаром, а нам шляхетських голосів треба. Олешич або винен або не винен. Коли невинний, не годиться залишати його в руках того, як він там зветься... Забуського. Коли ж винен, то не він, лише ваша княжа світлість має право судити й карати. Зваж, ваша княжа світлосте, що ми вже знаємо багато випадків переходу шляхти до козаків. Та й сам Хмельницький і той Нечай — не шляхта? Коли Олешича стріне тут яке лихо, на кого будуть кричати? На вашу княжу світлість. То що інше хлопство карати, а що інше шляхту мати проти себе. Олешича тут знають. Залишити його в руках козака, почнеться крик, що ваша княжа світлість шляхту разом із хлопством рівняєш, що вже й так говорять.

— Говорять, знаю. Але як відберу від Забуського, то він...

— Також зле, скоро пан канцлер так багато писав про нього.

— То що ж ти радиш, падре?

— Ні те, ні друге. Олешичеві треба помогти втекти.

— Як то? Щоб до Нечая пішов?

— Щоб ніде не пішов. Утеча може вдатися, може не вдатися. По дорозі можуть пострілити. Тепер час неспокійний. Усяко може бути.

— Як пострілять, то все одно: на мене впаде.

• Предыдущая
• 39/56
• Следующая