Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Радзикевич Юліан - Страница 46

• Предыдущая
• 46/56
• Следующая

— Та ж це найгірше місце під табор! — кликнув здивований.

— Гіршого й не могли вибрати. При тому зваж, що вони мають майже саму кінноту. Як же тут кінноті розгорнутися в бойову лінію?

— Піхоти не мають?

— Мають німців, що під Осінським. Добрий реґімент, бо це королівська Гвардія. Крім них, хіба челядь і обозні люди.

Нечай похитав головою та приглядався далі.

А Кричевський говорив, показуючи рукою:

— Ця гребля, то для них, ніби та сіль в оці. Коли б вони могли її розкинути, то в їх таборі можна було би рушитися. Тим то вони вже другий день наступають на неї.

— І не могли взяти?

— Три рази вже брали. В двох днях. Але ні разу не могли її втримати, ні не мали часу її розкинути. Ось, бачиш, і тепер ідуть знову. Гляди! Гляди!

Нечай побачив довгу лінію німецької піхоти, що стала підступати рівною лавою в напрямі греблі. Димом устелилася долина після мушкетної пальби. Німці підступали ближче й ближче, аж нараз із козацьких шанців бухнули постріли.

— Сіканцями їх б’ють — зауважив хтось із почту.

Хмельницький вихилився з муру. Брови насунулися йому на очі, в яких грали вогні.

Тим часом стрілянина ставала щораз більше безладною. Крізь хмари димів видно було червоні мундири німців, блиски вистрілів. Нагло великий крик стряс повітрям.

— Дійшли! — кинув крізь зуби Богун.

Хмельницький глянув на Чорноту.

— Пішли Вешняка з чигиринцями на поміч. Гиря також нехай буде готовий!

А там біля греблі йшла тепер жорстока рукопашна боротьба. Дими по вистрілах стали рідшати. Ніхто не мав часу набивати мушкета на ново. Видно було, як дві величезні маси людей змагалися з собою перед греблею, на греблі, на шанцях, при гарматах; видно було, як люди злітали з греблі в річку. Але в короткому часі Нечай помітив, що німці стали хитатися, слабнути, що напір ставав слабший. Людська маса, яка клекотіла й бурхала кипучою хвилею біля греблі, стала пересуватися далі взад. І ось Нечай побачив, як поодинокі люди в червоних мундирах з усіх сил кинулися бігти в напрямі польського табору.

Тим часом чигиринський полк поволі і в порядку, спішений, підсувався до греблі. Прибув у саму пору. Бо, як тільки останні німці відскочили від козацьких шанців, глибокі ряди ворожої кінноти рушили гостро проти виснаженого корсунського полку. Перший вискочив до наступу полк райтарії Заславського під славним старим ветераном-полковником Корицьким і, заки ще встиг добігти до греблі, рушив полк Остророга, а за ним пістряві, незаправлені, але бучні полки посполитого рушення.

Здавалося, що поляки постановили всіх сил ужити, щоб за одним махом здобути не тільки переправу через греблю, але й увесь козацький табір. Щораз більше відділів кінноти виходило з табору й доходило до справи.

— Ось драгунія вийшла — завважив хтось. — Багато її.

— Мабуть Конецпольського.

І заки драгунія розвинулася в бойову лаву, відізвалися нові голоси на гетьманській башті:

— Гусарія йде! Гусарія!

— Це певно Вишневецького.

— Ось знову драгунський полк.

— Кривоносе! — відізвався гетьман, не зводячи очей з поля бою. — Твоя черга! Перейди річку понижче греблі, там, де стоїть твій полк, і заходи їх збоку!

Кривоніс, що його Нечай стрічав у гетьмана, не відповів нічого. Наїжив тільки свого рудого вуса під закарлюченим носом, повернувся круто й, не підносячи низько спущеної шаблі, став збігати кам’яними сходами наділ башти. Не зважав, що дорогоцінна піхва шаблі товклася об кожний камінь.

Поле задимилось знову. Гармати, що ще не були знищені, відізвалися знову і райтарія добігла до окопів. Але в тій самій хвилині нова сальва сповила туманом долину, греблю, шанці та райтарію. Це чигиринський полк зустрів кінноту новою нищівною пальбою. Райтарія задержалася й змішалася. На те надбігли інші кінні полки з польського табору, але тільки збільшили безлад і суматоху між своїми.

— Кіннотою греблі не візьмуть! — обізвався Богун.

На поміч корсунському та чигиринському добіг білоцерківський полк із полковником Гирею. Рясний мушкетний вогонь тепер не вгавав, бо, коли одні стріляли, інші ладували мушкети та самопали. Особливо нищівними показалися гаківниці, яких козаки мали багато та з яких безупинно стріляли сіканцями у густу, збиту товпу кіннотників.

Перші стали залишати поле бою відділи посполитого рушення, проріджені й вистрашені. За ними подалася й райтарія і тепер із замкової башти можна було бачити, яке спустошення зробила гарматня та мушкетна пальба серед польської кінноти. Перед шанцями, на греблі, на полі, лежали цілі високі купи людських і кінських трупів. Найбільше потерпіла райтарія під Корицьким, якого також із трудом вирвали його вояки зі суматохи з перестріленим мушкетною кулею стегном.

На полі появилися відділи Кривоноса, численні, безладні також, але загартовані в довгих боях. Коли ж він сам побачив, що польська кіннота уступила, завернув до табору, не пробуючи вдарити на відкритому місці на ліпше вивінувані польські частини.

День сходив на пересуванні частин. Після того, як польський наступ на греблю заломився, знову стали з обох таборів виїздити охочі, щоб продовжувати герці. Небо затяглося хмарами і дрібний дощ став сікти щораз гостріше. Герці відбувалися мляво і накінець дощ зігнав борців також із поля.

Гетьман та його почот зійшли до просторої світлиці, що була внизу в замку і тут дійшла до них вістка, що корсунський полковник Шангирей, який так успішно і щасливо боронив греблі, помер від ран, заки його ще донесли до табору. Здесяткований, утомлений корсунський полк перейшов до обозу. Його місце зайняв Вешняк із чигиринцями. До гетьмана прибули відпоручники корсунського полку з бажанням, що на місці поляглого Шангирея, за яким жалував цілий полк і все військо, вони хочуть мати полковником Морозенка.

Нечай не знав його, хоча чував про нього багато. Знав тільки, що до часу повстання він був реєстровим полковником. Знайшов Кричевського й запитав:

— Михайле, ти знаєш Морозенка?

— Знаю. Добрий вояк із нього. З нами він від самого початку, від Жовтих Вод.

— Хто він ?

— Його правдиве прізвище: Мрозовицький. Козаки прозвали його Морозенком. Він учився десь у якомусь університеті в Італії, потім був королівським пажем, потім поступив до війська і врешті дістав уряд реєстрового полковника.

— Я чув про нього багато — говорив Нечай. — Слухай, Михайле, чому мене гетьман держить під Межибожем, коли тут буде битва?

— Не думай, що гетьман забув про тебе. Він мусить мати на це свої добрі рації... А ось!.. Уже маєш і відповідь. — Кричевський указав на Лисівця, що йшов у їх напрямі. — Він певно до тебе.

Лисовець підійшов справді до Нечая.

— Гетьман хоче з тобою говорити, Даниле.

— Де він?

— Ходи зо мною.

Минули світлицю, сіни й увійшли до гетьманської канцелярії. Там було також багато люда: приходили посланці, чекали старшини. Виговський говорив із Чорнотою. Коли побачив Нечая, перервав балачку і звернувся до Нечая.

— Гетьман жде на тебе.

Нечай увійшов до малої кімнати, де при столі сидів гетьман. У кімнаті був тільки стіл, стояли два, чи три стільці й незугарне ліжко, вкрите барвистим килимом. Над столом висів на стіні дерев’яний, грубо різьблений хрест із Розп’ятим Христом. Із поруччя стільця звисала гетьманська шабля; на столі були папери, на яких лежала самоцвітна булава. Коло булави стояла чарка, повна чорної рідини, що, паруючи, видавала милий запах.

Нечай глянув на гетьмана. Сидів перед ним широкий, кремезний, із повним довгим вусом підстриженою на шляхетський лад злегка сивавою чуприною. З очей і цілої постаті били достоїнство й могутність. Здавалося Нечаєві, що коли б цей гетьман ударив кулаком об стіл, то поломив би його наскрізь, що коли б хотів очима спалити все кругом себе, то все зайнялось би вогнем в одну мить!

Гетьман указав на стілець і спитав:

— Хочеш кави? Ще як я був у неволі в турків після Цецори навчився там пити каву. Ніщо так не підбадьорює і не зганяє сну з повік, як кава. А ти знаєш, що мені ніколи багато спати? За однією справою йде друга, третя, десята. От тоді то, коли втома лізе на очі, кава мене підносить і я знову здібний думати. Пив ти каву коли?

• Предыдущая
• 46/56
• Следующая