Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Радзикевич Юліан - Страница 53

• Предыдущая
• 53/56
• Следующая

Питання Христі його заскочило. Не знав, що відповісти.

— То ж війна. Хто знає, що прийде тепер?

— Але польського війська нема вже, правда?

— Правда.

— Так що ж вони задумують?

— Де мені старому, простому козакові те відати? Ні гетьман, ані полковник цього не казали, то ж і не знаю.

— Будуть стояти там коло Пилявець?

— Гетьман наказав ладитися в похід.

— До повороту?

— Казали: до походу на Польщу.

Вістки, які прийшли після приїзду Дрозда, породили це. Гетьман з усім військом рушив на захід по гарячих іще слідах розсипаних і докраю стривожених польських утікачів. Одні казали, що зупиняться у Львові, інші запевняли, що пожене ляхів аж за Вислу, а були й такі, які думали, що аж до Варшави піде і скаже себе за короля обрати.

Минали знову на хуторі тихі й одноманітні дні. Погода псувалася і болото на дорогах покривалося зверху тонкою льодовою шкаралупою.

Одного ранку пані Олешичева прийшла до Христі, як та ще лежала, і сіла на краю ліжка.

— Христе, вставай, поїдемо.

— Куди?

— В Київ.

— Чого?

— Ти знаєш, Христе, що владика Сильвестр моя рідня. Зачула я вчора, що він був у таборі пана Хмельницького під Пилявцями й недавно повернувся назад у Київ. Хотіла б я до нього дістатися.

— Чому, мамо?

— Він — владика. Розумна людина. Знає більше, ніж ми. Він нам багато міг би сказати. Він напевно й твого Данила там зустрічав у гетьмана. Збирайся, поїдемо!

Митрополича палата була бідна й опущена так само, як і цілий Софійський Собор. Пишна колись і пребагата катедра київських владик, гордість і твердиня християнства на сході Европи, стояла тепер напів розвалена, занедбана. Мури зарисувалися, каміння спадало зо склепінь, бо київський митрополит не мав ані гроша, ні дозволу почати будову та направу собору.

Митрополича служба відпровадила пані Олешичеву і Христю до невеликої кімнати.

Кімната була низька, темна й холодна. Вогонь горів у печі. На темних стінах висіли рядами ще темніші образи святих, Бог зна, коли й ким мальовані, видно ще за давніх, добрих часів. Долівка була виложена великими тесаними кам'яними плитами, що подекуди були прикриті старими витертими килимами.

За широким столом сидів митрополит Сильвестер Косів. На вид жінок, що ввійшли в його кімнату, підвівся із стільця та підійшов до них. Був у довгій чорній рясі. На грудях у нього, на товстому золотому ланцюзі висів тяжкий, великий, дуже блискучий золотий хрест.

Підняв хреста і став благословити ним жінок, що приклякли побожно біля його ніг. Потім дав до поцілунку руку, на якій блищав великий перстень із дорогоцінним каменем.

Обидві жінки поцілували перстень і піднялись на ноги.

— Давні, давні часи, коли ми бачились востаннє, Євгеніє — почав митрополит. — А це твоя доня?

— Так, високопреосвященний владико, то наша єдина тепер дитина. Христя.

— Ви ж мали ще й сина. Що з ним?

— Адам. Згинув — відповіла пані Олечишева, підносячи хустину до очей.

— Згинув? Він був із паном краківським, Потоцьким, правда?

— Так, владико.

— Так то. Бог дав, Бог узяв. Нехай буде благословенне ім’я Його! Все за Його рукою. Добре, що чей же природний маєстат Божого помазанця на землі охороняючи, згинув.

— Владико...

Але митрополит не дав їй прийти до слова.

— Такі тепер часи настали, що люди Божого й людського маєстату шанувати не хочуть; що свою безбожну руку підносять на пана свого, якому вірність присягали. І то не тільки люди низької кондиції, не тільки люди посполиті, не тільки низові козаки, хлопи, міщани, але також люди шляхетського стану, сини коронні, потоптавши старожитні свої привілеї і свої вольності. Забувши на свої роди, разом із гультяйством на короля і пана свого руку підносять.

Очі пані Олешичевої зустрілися на мить із великими, повними здивування й жаху, збентеженими очима Христі.

Вона знову хотіла говорити і знову Косів перервав їй.

— Я тепер саме вернувся з козацького табору. По дорозі бачили ми Божі доми розбиті, зруйновані. Бачили ми гроби й могилки, понищені, розкопані, шляхетські двори, якими держалася наша Річпосполита, покинуті, опустілі, знівечені. Ніде ні пана, ні слуги, ні порядку. До чого це все доведе? Хто сміє відмовити послуху королеві, його милості, що є вибранцем і помазанцем Бога самого? Страшні часи настали тепер. Коронні сини від пана відступають! Багато є їх там, у козацькім таборі. Нехай Бог благословить твоєму домові, Євгеніє, що не забув на свій стан і на свої обов’язки, що не пристав до гультяйства та не збезчестив бунтом свого імени, що Бога не забув!.. Зайдіть знову колись до мене, а тепер нехай милосердний Бог має вас у своїй опіці, про що в моїх молитвах просити буду.

Знову дав їм до поцілунку тяжкий золотий хрест, поклав руки на їх головах, зробив знак хреста над ними та вийшов із кімнати.

Митрополича служба вивела їх надвір. Хотіла показувати їм Софійський Собор, але обидві втратили всяку охоту до оглядання й до балачки та швидко покинули собор.

По дорозі, коли їхній віз виїхав уже з київських мурів, коли минули забудування передмістя, Христя перша не здержалася:

— Мамо!

— Що, доню?

— Невже те все правда, що владика казав?

— Христе, не питай. Не знаю... Ой, Боже, Боже, що це все значить?

Повернулися на хутір у глибокім неспокою. Сон їх не брався, життя стало немиле.

Христя часто залишалася в своїй кімнаті, години проводила навколішках перед іконою Божої Матері, прибита, пригноблена, нездібна зібрати думки. Найрадше ще говорила з Андрійком, якому рана загоїлась та який із дивною зручністю навчився послуговуватись однією рукою.

— Він знає, де правда, де неправда — часто-густо думала Христя. — Чому ж мені не знати?

Раз запитала його:

— Андрійку, чи ти думаєш, що це гріх повстати проти короля?

Очі Андрійка посумніли, пригасли. Він глянув на пустий рукав і тихо відповів:

— Не знаю.

Кілька днів після того на хутір тітки Ганни вдруге заїхали вози, знову наладовані добичним добром, із людьми Нечая. Але тепер разом із ними приїхав і Олешич.

Його виробництво пороху показалося дуже корисним для цілої козацької армії. Олешич наладнав млини в багатьох довколишніх місцевостях, де вони вже були й раніш, і розбудував порохівню в Загір`ї. До роботи, охорони й до перевозу пороху мав багато людей. Ця невиводна, гаряча, безупинна праця захоплювала всі думки та була найкращим ліком на його біль після втрати єдиного сина.

З його оповідання дізналася пані Олешичева, що він був доброї думки про вислід козацького повстання та що постійно держав зв'язок із Нечаєм.

Про Нечая розповідав багато. Казав, що гетьман залишив його під Бродами, коли сам посунувся під Львів; що в Нечая був передтим, заки вирушив,у Київ; що до валки возів, які Нечай вислав у Київ, прилучився для вигоди і для безпеки; що Нечай, очікуючи нових гетьманських приказів, стоїть під Бродами, які здобув недавно.

Потім розповів про Загір’я, яке не сходило з думок пані Олешичевої. В часі воєнної хуртовини не потерпіло багато. Загіряни ж і хто тільки здібний був носити зброю, поступили у брацлавський полк. Говорив, що рад би, щоб вони поверталися вже до Загір’я, що там без них пусто й сумно, що говорив про те з Нечаєм, але цей відраджував поворот. Натомість його самого вислав у Київ, щоб приглянувся тамошнім порохівням. Приобіцяв також, що, як тільки похід закінчиться, він буде в Києві.

Пані Олешичева із свого боку розповіла йому про відвідини в митрополита Косова. Слухаючи цього оповідання, Олешич схопився з місця й почав ходити по кімнаті, насупивши брови. Коли закінчила, не втерпів:

— Ось хто в нього бунтар і зрадник!.. Боже, Боже! В такому часі — такий владика! Гей! Коли б так Могила жив! А то одна рука з Кисілем... А питав тебе, де ти живеш і чи тобі чогось не потрібно?

— Нічого більше не сказав, крім того, що я тобі переповіла.

— Бунтарі! Відступники! Коронні сини! — лютував Олешич. — Що Христя на це?

• Предыдущая
• 53/56
• Следующая