Выбери любимый жанр

Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Радзикевич Юліан - Страница 13


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

13

Обернув коня і від'їхав.

Корицький пустився вниз яру, де був його відділ. Але зараз за закрутом стримав коня, став, наче вритий, і несамовитий гнів обхопив його, мов пожар.

Бо ось перед собою побачив свій полк, увесь у білих, довгих полотняних свитках, на нужденних, малих, старих, миршавих та кульгавих конях, без сідел, без зброї, без нічого.

Поручник Хшановський, його замісник, під'їхав до нього, щоб щось запитати, чи сказати. Але коли побачив пишну леопардову шкуру на сідлі свого полковника, не сказав нічого, тільки сіпнув свого старого коника за поводи й безмовно завернув у яр до свого полку.

Хто інший?

Польський коронний гетьман, пан Микола Потоцький, краківський каштелян, повернувся саме до шатра з перегляду своїх військ, що їх пересунув із-під Сатанова аж під Оринин.

Дволітня майже неволя в Криму піднесла і скріпила старого гетьмана, замість ізламати, бо про напитки в Криму було тяжко, і він рад-не-рад мусів вдоволятися переважно водою та кумисом. Тим то й подушки з-під очей уступили, віддих став легший, черево менше.

Тільки ненависть до козаччини, до хлопів, до Хмельницького їла його, як червяк їсть стару деревину. Пекла його жадоба пімсти; палив сором за жовтоводський і корсунський погроми, за всі пониження, зневаги й прикрості, що їх довелося йому пережити в козацькому й татарському полонах; гнітив жаль після втрати тих півтора мільйона золотих річної інтрати з його дібр в Україні; давив гнів, що всюди, де прийшов, за схиленими та покірними спинами, бачив бутні, непокірні, ворохібні очі; хапала та проймала його лють на кожне українське слово, на кожний звук тужної української пісні. За все те він ненавидів той "народ хлопів і ворохібників" і горів жагою криваво, жорстоко відімститись за всі пониження, за свої терпіння, за свою невдачу, за свою неславу.

Коронне військо було численне, добре випочате. Були там кварцяні корогви, зложені головно із старих ветеранів, що вже два роки змагались надармо зі стихією, яка відсувала їх щораз далі й далі на захід; були добре виповнені і справні наємні реґіменти німців, мадярів, шотляндців, волохів; були повітові корогви, що вже в минулих боях визбулись тієї незарадности й нездарности, що стільки клопоту завдавали кожному вождеві; були панські корогви: князя Яреми Вишневецького, пана коронного хорунжого Конецпольського, воєводи Лянцкоронського, як також корогви кам`янецького, красноставського, яворівського, новгородського і черкаського старостів.

Положення під Оринином було дуже корисне, бо кріпка кам’янець-подільська твердиня захищала його від сходу.

Але пан Потоцький не думав там залишатися; чекав тільки на дозвіл короля, щоб пуститися в глиб України та щоб здавити, здушити і кров'ю погасити отой народній зрив, який він усе ще називав ворохібнею й бунтом.

Сьогоднішній перегляд війська вийшов блискуче. Старий пан на Потоці сам усвідомлював собі, що таким великим військом він іще не командував ніколи. Правда, не дуже то подобалось йому те, що на основі королівського рішення мусів ділитися владою з приділеними йому комісарами в особах князя Вишневецького, пана Конецпольського та воєводи Лянцкоронського, не враховуючи польового гетьмана Калиновського.

Тільки ж полегша була йому в тому, що коронний хорунжий Конецпольський не рвався до команди, воліючи жіночий сміх від брязкоту зброї та що пан Лянцкоронський старався йти йому назустріч та помагати йому в його завданнях. Так, із гетьманом Калиновським, із яким довелося йому прожити два роки під одним дахом у Криму, йшла й дальше та сама давня, безпереривна, постійна колотнеча, але зате з боку князя Вишневецького не було перешкоди. Князь Ярема завжди був хорий, пригноблений, байдужий до всього, повний туподумства, щораз більше теряв охоту до життя, втрачаючи владу в руках і ногах. Його медикус у великій таємниці звірився лікареві Потоцького, що ґаллійська хороба вдарила князеві на голову.

І так уся команда залишилася при коронному гетьманові.

Потоцький кинувся на тапчан, вистелений ведмежими шкурами, і руки заклав під голову. Аби тільки — думав — дістати дозвіл від короля, він рушить в Україну і тоді ті пани у Варшаві побачать, що він є в силі втихомирити вкінці те гніздо бунтів і ворохібень. Перший буде Нечай, бо по дорозі. О! З ним він має порахунки. — Поворухнув руками, бо свербіли долоні його. — Ех, коби дістати того щенюка! Його не тільки, що вихваляють за корсунський погром, але й тепер до чого доходить? Коли якийсь козак провиниться й дістанеться в руки йому, коронному гетьманові, головному начальникові всіх збройних сил корони, то він не сміє його покарати, лиш мусить вимагати справедливости в Нечая! Цього вже ніяк не можна стерпіти. Ще заки прийде до розгрому Хмельницького, він мусить вивести козаків із брацлавського воєвідства разом із їх клятим Нечаєм. Він уже писав про це до Хмельницького, але відповіді ще не отримав. Може того бунтаря в проміжному часі кров залила із злости! Три староства! Барське, що зламаного шеляга інтрати не принесло. Ніженське! Післав там людей, але що з того? Остерське! Так само! За окуп із неволі ще ханові не заплатив та з чого й заплатить, коли онта ребелія не припиниться? Добре, що волоський господар за нього поручився. Було б гарно, коли б так син Петро, кам’янецький староста, одружився, з Лупулівною. Лупул — княжий рід. Та й то споріднений із Радивилами. Багатий! Тільки, щоб той сліпий дурень Калиновський не випередив його. Захотілося йому на старість закохатися в Лупулівній. Старий дурень! — Потоцький із пересердя почервонів і сапнув. — Старий дурень! — повторив. — Нема що... Як тільки скінчиться попис, а дозволу на похід в Україну не буде, Петро мусить бути в Яссах. Лупулівна багатша, ніж Любомирська, за яку Петра сватають. Але Калиновський! Хто б то подумав! Повдовів і вже до женячки. Цап якийсь! Asinus. Міг би дідом її бути. На маєток летить також, бо що його чернігівське воєвідство тепер? Те саме, що його староства! Худа парафія. Прийшлося старому парубочити на старість за дукати. Гей-гей!..

Думки пана Потоцького стали пересуватися поволіше, лінивіше і в короткому часі на ціле шатро розляглося його хропіння. Мухи сідали на вуса, на ніс, на чоло, гетьман повертав голову в різні боки, але хропіння ставало щораз глибше, повніше, досконаліше. Чи то завдяки роєві мух, чи ні, але верзлося панові на Потоці, що обскочили його карлики й стали лоскотати та від них із сміхом боронився він руками й ногами. Нагло карлики десь іщезли і якась величезна, волохата та грізна потвора підступила до нього, витягаючи кігті. Гетьман із жахом стрепенувся, відкрив очі й сів. Піт зливав його чоло і страх був у його очах.

Потоцький повів рукою по чолі та по очах, опритомнів і побачив у шатрі багато панів та офіцерів.

Що сталося, мосць панове? — запитав, прочунявши зовсім.

Забрав голос Конецпольський.

— Повернувся роз'їзд, що його ваша милість вислала на Жванчик.

— І що?

— У Жванчику козаки.

Коронний гетьман знову перевів долонею по обличчі. Нараз ні звідси, ні звідти гнівом розпалився старий пан на Потоці. Кров ударила в лице, віддих став голосний.

— Хто провадив роз’їзд?

— Пан Корицький.

— Давай його сюди!

— Я тут, ваша милосте — з гурту виступив полковник Корицький.

— Кажи васць!

— Ми їхали на Жванчик. Коло Липин ми в’їхали в яр. Ваша милість знає, які то глибокі яри в тій околиці...

Потоцький рухом руки перервав мову Корицькому.

— Знаю, знаю, ну й що?

— Нараз, коли ми всі були в яру, нас обскочили козаки з усіх боків.

— І що?

— Казали спинитися, не дозволили їхати далі. Тільки мене взяв їх сотник до Жванчика.

— І васць поїхав?

— Поїхав, ваша милосте. Казав сотник, що мене везуть до їхнього полковника.

— Бачив васць його?

— Так, ваша милосте.

— Хто він?

Але Корицький умовк. Очі вбив у землю, уста його збіглися в лиховісний клин, брови хмарами нависли над очима.

13
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело