Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Радзикевич Юліан - Страница 26

• Предыдущая
• 26/53
• Следующая

Прокіп Шумейко, що до повстання був отаманом у реєстровому полку, той самий, що по корсунському погромі здобув і до основ зруйнував кодацьку твердиню, говорив поволі, описував склад полку, озброєння і старався говорити докладно, так, як хотів гетьман, коли ось несподівано гетьман перебив йому:

— Хто є Гриць Кобилецький, Прокопе?

Шумейко, козак кремезний, дужий, статечний у рухах і в слові, якому гетьман так нагло перервав його мову, глянув на гетьмана здивовано.

— Кобилецький?

— Так.

— О! Сотник ніженської сотні.

— Пришлеш мені його. Я його не знаю.

— Добре. А чому?

— Та ось пан Потоцький його дуже вихваляє. Не служив він раніше у пана краківського?

— Не знаю.

— Що ти про нього думаєш?

— Голову має на карку і відважний. Але... часом надто ляхом несе.

— Отож пан Потоцький пише, що він багато справніший від тебе і радить йому полк передати.

— Ось воно як! — упав голос із гурту.

А Демко Лисовець, полискуючи білими зубами до світла свічок, зажартував:

— Ти йому, Прокопе, бачу, також у печінках сидиш, не тільки Данило.

Гетьман похитав головою.

— Так. Данило тому, що ліг ляхам на шляху і не перепускає, а ти тому, що полковником у його Ніжені. Але щось ця справа з Кобилецьким мені не до вподоби. Пришли мені його.

— Пришлю, батьку. Він тут, у Чигирині, тепер зі мною.

Гетьман підвівся із стільця.

— Я думаю, панове товариство, що на сьогодні буде з нас. Докінчимо наші справи завтра.

Підвелися старшини, і рух та гамір знялися в кімнаті. Але година вже була пізня і кожний спішився на квартиру, тому швидко стали розходитись. Вийшов і Нечай із Богуном та Лисівцем, і перед домом затримався.

— Ти де стоїш на квартирі? — спитав Богун.

Нечай указав на будинок.

— Там, де й ти. Але я тепер їду в Суботів.

— У Суботів? О!.. То певно Христя в Суботові, так?

— Так.

— Шкода. Поїхав би з тобою, але я ще сьогодні діла маю. Поздорови її від мене.

— Добре — відповів Нечай.

Два козаки, що чомусь то вешталися коло коней, глянули один на одного, прислухаючись до розмови. Один кивнув значуче головою другому й обидва щезли в тінях ночі, ніким не помічені.

Дрозд привів коні. Нечай вискочив, кликнув до Богуна, Лисівця та інших "добраніч", повернув круто конем і рушив за браму.

Лисовець глядів у слід за ним, щось думаючи. Потім узяв Богуна за руку і повернув до будинку.

— Коли б я мав сина — промовив — назвав би його Данилом.

— Ба..! — відповів Богун.

Лисовець глянув на Богуна і таки не зміркував, що це слово мало значити.

Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах, бо тільки злегенька порошив дорогу і степ.

Високі зісохлі трави похилилися під вагою замерзлого снігу та дрібних брилок льоду й припадали до землі.

Тяжко було сягнути зором дальше, бо все було сіре, сіро-біле. Тяжко було збагнути, де кінчиться степ, а де починається небо.

Тонкий лід ламався під кінськими копитами. Буланий Нечая, який вистоявся ввесь день, рвався вперед.

Давно минули Чигирин.

Тихо було довкруги. Стукали тільки кінські копита; задзвонила часом підкова в підкову. Десь далеко в нічній темряві зловісно розлягалося виття вовків.

Так заїхали до густого чагарнику, що розрісся в половині дороги до Суботова.

Нараз із кущів, десь близько дороги, донісся виразний людський стогін.

Стримали коні.

— Погляну — промовив Дрозд. — Хтось стогне.

Зіскочив із коня та пропав у сірому тумані.

Нагло розлягся удар. Хтось зойкнув і в тій самій хвилині коло Нечая зачорніли темні, невиразні постаті.

— Тепер другого! Не дайте йому втекти! — почув Нечай чийсь голос і зрозумів, що попав у засідку. Був на коні і знав, що, коли б хотів, міг би легко вирватися з рук напасників. Але про це він не подумав. Його вірний, старий друг Дрозд був у небезпеці, заскочений підступом.

Хто знає, чи ще живий?

Кілька пар рук простяглося до нього. Але шабля Нечая вискочила з піхви, наче злюща гадюка з нори, і два найближчі напасники впали, не маючи спроможности навіть крикнути.

Третій напасник, що напирав із шаблею в руці, зверещав знечев’я несвітським голосом, коли його рука, разом із шаблею, відтята понижче ліктя, покотилася на землю.

Повалився за нею й сам напасник, кривавлячи сильно з одвертих жил.

Нечай, маючи тепер при собі більше місця, глянув кругом та побачив іще чотирьох чи п’ятьох гультяїв, які натискали вже обережніше й намагалися оточити його з усіх боків.

Один із них, із пістолем у кожній руці, видавався Нечаеві найнебезпечнішим, тому він похилився в сідлі, вирвав лівою рукою пістоль із кобури та випалив напасникові просто в груди. Цей упав. Не мав уже часу вжити своїх пістолів.

У тій же хвилині Нечай кинув вистрелений пістоль на землю, зібгав кінські поводи знову в ліву руку і, наче громом уражений, зісунувся на правий бік коня, коли зауважив, що його напасник по лівому боці сягнув за пояс, щоб добути ножа.

Тяжкий ніж тільки засвистів понад його головою.

Тоді Нечай підвівся знову, став у стременах і най ближчий противник, який, думаючи, що Нечай ранений, необачно приблизився на засяг шаблі, повалився на землю в смертельних судорогах із пробитим горлом.

Страх пройняв трьох останніх. Два з них кинулися до втечі перед себе навмання, а третій побіг за кущі, де, видно, були заховані коні. Першого з утікачів Нечай повалив, наїхавши конем, і почув, як ломляться його ребра під кінськими копитами, другого повалив лезом шаблі та поскочив за тим, що заховався в кущах. Побачив, що він допав уже коня й почвалував у напрямі Чигирина.

Погоня за ним не тривала довго. Не проскочили й половини гонів, як Нечай дігнав його і крикнув грізно:

— Здайся!

Водночас його шабля гострим кінцем торкнулася місця під лівою лопаткою втікача.

Той здержав коня.

— Кинь шаблю!

Шабля з дзвінким відголосом упала на землю.

— Викинь пістолі! По одному!

І пістолі полетіли на землю у слід за шаблею.

— Твій пояс! Усе, що в ньому, віддай!

Гаманець із грішми та якісь папери перейшли до рук Нечая.

— Скидай пояс!

Пояс був суконний, довгий.

— Руки взад! Обидві! Швидко!

Одночасно зі словами, вістря шаблі застрягло в ребрі, пробивши шкуру.

Тоді Нечай узяв свою шаблю в зуби, і швидко та туго зв’язав обидві руки в’язня так міцно, що тому зразу пальці здерев’яніли.

Так повернулися до місця засідки, не замінивши ні слова. Тіла вбитих і поранених лежали на снігу. Один із них, повалений лезом шаблі, пробував саме встати. Нечай іще раз приголомшив його та, повен неспокою, під’їхав туди, де впав Дрозд.

На свою превелику радість побачив, що Дрозд сидить на землі й обома руками держиться за голову.

— Дрозде! Ти живий?

Дрозд відняв руки від голови.

— Слава Богу, що ти живий, полковнику. Ач, кляті! Запаморочили мене. Хто це вони?

— Зараз побачимо. Ти ранений?

— Здається, що ні. Крови ніде не видко, тільки у вухах бубни гудуть, а перед очима, наче то мухи літають.

— Чимсь тупим тебе повалили. Шкода, що не маю горілки. Ага! Може той харциз має?

Звернувся до полоненого.

— Маєш горілку?

— Маю.

— Гарно. А тепер із коня!

Полонений хвилину завагався. Але ця хвилина дорого його коштувала, бо нараз злетів із коня, якби в нього грім ударив.

— Кладися лицем до землі!

Із стогоном і трудом в’язень повернувся, виставляючи спутані на плечах руки.

— Лежи ж так спокійно, якщо тобі життя миле!

З тими словами Нечай зіскочив із коня, прив’язав його разом із другим до близьких кущів, добув пляшку з горілкою та подав її Дроздові.

Сам став доторкатися пальцями його голови.

Рани не було, тільки здоровенний ґудз вибіг високо за лівим вухом.

— Ґудз нівроку! — говорив, не випускаючи голови Дрозда зі своїх рук. — Кість наче б то ціла. Коли так, то і слава Богові!

• Предыдущая
• 26/53
• Следующая